ожити

Приклад 1:
), і до кримінального ухилу в мозку, який годилося якнайхутчій втоптати в землю, аби не лишилося й згадки про цілий народ, називаний колись українським, а чи, — як це згодом після втечі з Харкова дедалі виразніше окреслювалося, що однак ані трохи не змінило його, Сороки, бігу над прірвою, — вочевидь безглузде зголошення до Дивізії Галичина, оскільки він, Сорока, уперто вичікував на промінчик світла серед навколишнього людиноненависницького мороку, байдуже, що вже тоді злітали останні маскувальні чохли з сумної дійсности, унаочнюючи, що з німцями жодної самостійности України, а тим самим і найкуцішої волі не здобути, дарма що заради нічим не підтверджуваної надії на краще майбутнє сотні й тисячі ніким не оплакуваної пропащої молодої сили, на яку така щедра надто не злопам’ятна українська земля, йшли на певну загибель, цим ніби зобов’язуючи і його, Сороку, бути разом із ними просто тому, що хоч би й як безглуздо виглядав його вчинок, він, Сорока, не смів ухилятися, це було його випробування на людину належати до переможених, а не до переможців, що нібито перечило здоровому глуздові, речники якого, а серед них і його, Сороки, власна тітка, за різних обставин протягом усього його, Сороки, життя не втомлювалися нагадувати, мовляв, він, Сорока, завдяки дрібнобуржуазному вихованню хворіє на вочевидь фальшиво зрозумілі поняття допотопної чести й шляхетности, давно викинених, як шкідливий забобон, на смітник історії, на якому він, Сорока, на ганьбу собі реакційно отаборився, замість крокувати в ногу з добою, приймаючи дійсність такою, як вона є, проти чого він, Сорока, марно бунтувався, заповзявшися головою проломлюватися крізь мури, аби довести цілковито байдужому до таких тонкощів світові, ніби між людиною і звичайної купою гиді пролягає різниця, в істотність якої, може, було ліпше й не заглиблюватися, дарма що він, Сорока, проти всіх цих надто речевих доказів лишався глухий, як пень, бо хоч би й що йому торочили, для нього особисто ця різниця існувала доти, доки він дихав, і, власне, ця різниця, без котрої він, Сорока, не міг жити, і штовхнула його, людину, далеку від будь-якого політиканства, сектярства та однодумства, у саму гущу політичних завихрень, спонукавши після промови Коника в приміщенні театру «Березіль» написати (звісно, не одразу, а трохи перегодя, що однак не міняло справи), написати статтю до «Нової України», внаслідок чого йому довелося, отримавши від нових знайомих в управі попередження, тікати від арешту до Охтирки, байдуже, що в тій статті, яку нова влада потрактувала, як заклик до повстання, він, Сорока, лише трохи по-інакшому, з огляду на конкретні обставини, висловив те, що він вважав за передумову в людині і що його він, Сорока, попри навколишні довготривалі неослабні сейсмічні поштовхи носив у собі все життя, ні на мить не припускаючи, що воно врешті-решт таким нестерпним потоком вирветься на поверхню за німців і змусить його, щойно сяк-так мине загроза повторного арешту й шибениці, з незвичним, майже студентським запалом заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, поштовхом до якої стала випадкова розмова з Антоном Семиренком про «Березіль», Курбаса, театр і людське життя, про котре його, Сороку, внаслідок незбагненної йому самому внутрішньої мутації, раптом потягло заговорити в якійсь більшій, ніж стаття, розвідці, хоча задля цього йому довелося забігти аж до часів Лева X, які його ще замолоду принаджували, аби тепер, переламавшися крізь його, Сороки, життєвий досвід, ожити в зовсім іншій площині й іншому світлі, яке нагло освітило досі не усвідомлювану частку його, Сороки, власного єства, до котрого студії над добою Лева X виявилися лише приступцями, що раптом завели його до ущелини в самому собі, куди він, Сорока, волів би не заглядати і куди він тепер без страху кидав оком, може, й тому, що безодні людської душі надто рухомі, і коли на них падає промінчик, який сповнює людину почуттям перемоги над собою, ці безодні вже перемістилися в тінь до ще глибшої, ніж доти, печери свідомости, аби звідти по-новому непокоїти чоловіка, убиваючи ту радість, що її він, Сорока, звідав під час написання розвідки про театральні вистави за Лева X, коли йому здалося (і то зовсім не тому, що він тоді мало не конав з голоду, від якого йому, Сороці, доводилося рятуватися ще в двадцятих і тридцятих роках, то було щось зовсім інше), ніби він, Сорока, як ніколи ні доти, ні перегодя, просто спливає кістками й тілом у той єдиний за його, фактично змарноване, життя грубший обсягом твір, що над ним він, Сорока, з таким унутрішнім жаром трудився і що йому, не виключене, саме з цієї причини доля й вирвала з рук, із вищих, непроглядних для людини, міркувань заповзявшися тримати його, Сороку, в чорному тілі, проти чого він, самозрозуміла річ, ставав дуба, і це з тим більшою затятістю, що, властиво, від революції, під час якої його здолала глупота повернутися з-за кордону будувати, як тоді здавалося, вільну, незалежну Україну, поминувши короткотривалі перерви за Директорії й навіть за гетьманату, він, Сорока, уникаючи фізичного знищення, котре в лляні тотального розгрому України викосило майже всіх його колеґ, обмежувався лише принагідним писанням (і то ще, як таланило, бож доводилося, замість ходити в академіках, сторожувати, кочегарити, ба навіть коротко чабанувати), обмежувався принагідним писанням дощенту вимаґльованих від усього живого статтей на літературні теми (оскільки не лише він, Сорока, а й ті нечисленні на той час академічні ікроїди мусіли переливати все з пустого в порожнє), і вже навіть не мріяв, як дехто з його недонищених колеґ, котрих оминули Сибір і Соловки, що будь-коли ще спроможеться на більшу, не підміновану ні за стільки років непослабного гніту всотаним у кров пристосовницьким фальшем, ні внутрішньою, хоч і зрозумілою за хребтотрощильних обставин, небезпечною заціпленістю, яка ставала вже часткою його, Сороки, вдачі, перетворюючи його на брухт, що раптом пустив живі пагони в тій праці, вкраденій разом із валізою під час чергового відступу з Харкова, де він, Сорока, й сам ледве не наклав головою, коли, лише завдяки навколишньому безладдю щасливо уникнувши радянської евакуації, мало не втрапив на шибеницю вже за німців, від яких десятиліттями мордовані люди очікували порятунку, котрий на другий день після здобуття Харкова заманіфестувався перед численним натовпом на площі Дзержинського тим, що замість оголосити новини, заради яких скликали мешканців, на відзнаку нового ладу в сплюндрованому місті з вікон обкому партії під один суцільний зойк глядачів викинули перших повішених. А втім у тому самому Харкові, де нові можновладці одразу ж заходилися шибеницями й розстрілами вкорочувати прояви вільної думки й національного відродження, до якого він, Сорока, виходець із зрусифікованого українського роду стихійно пристав, як і всі ті, в кого почуття людської гідности, що його власна тітка називала безмозким донкіхотством, асоціювалося із за свої самостійницькі прагнення систематично винародовлюваною Україною, проти існування котрої черговий раз виполчився весь світ, — у тому самому Харкові він, Сорока, вижив, не сконавши з голоду й огидних чиряків, спричинених недоживленням, тільки з ласки Степаниди Полікарпівни Олійник, яка, не доводившися йому ні родичкою, ні дружиною, ні коханкою, з першого ж дня, як Василь Сулиця завів його до неї, аби вона на добу переховала чергову жертву від арешту, заки його, Сороку, тоді ще не постріляні нові знайомі примістять у надійних людей в Охтирці, — сама взялася попрати йому заношену білизну, цим дуже його і збентеживши, і втішивши, а тоді, постерігши, що він, Сорока, не надто зарадний, і просто заопікувалася ним, часто навідуючися до його помешкання, коли він, щойно небезпека проминула, повернувся до Харкова і навіть на деякий час отримав в управі невеличку посаду, яку йому вистаралися новоприбулі до Харкова земляки, котрі, заки німці розчовпали й ліквідували опірні пункти українства, просунули свого чоловіка як прекладача до нових володарів, чоловіка, що перехоплював, знешкоджуючи, зливу смертоносних доносів, які, пішовши якимись іншими канапами, вирвали були і його, Сороку, з крижаного помешкання з повибиваними близькою бомбою шибами й сяк-так позавішуваними старими ряднами, що їх звідкись добула Степанида Попікарпівна, яка раз або й двічі на тиждень, поза тим, що сама приходила до нього в гості, тобто не так у гості, як подивитися, як він дає собі раду, — запрошувала його, Сороку, на гарячу страву, яку вона ухищапася смачно готувати з вимінюваних на селі харчів спочатку за свої, а тоді й за його, Сороки, мізерні пахи, що оберталися на, нехай і часто мерзлу, картоплю, буряки, ато й, — значно рідше, — на крупи чи товщ, як того незабутнього разу, коли Степанида Попікарпівна за його, Сороки, стару бритву отримала шматок сала, по який йому, Сороці, випало мандрувати до її помешкання свіжопрокопаною серед снігових заметів вузькою стежкою тієї днини, копи він уже й втратив надію, що взагалі добіжить до Степаниди Полікарпівни.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Властиво, його, Веретине, приятелювання з шафою почалося зовсім не в Парижі, де воно, лише набрало окресленіших форм, оскільки шафа заступала йому не лише приятеля, а й цілу батьківщину, а ще коли Вересай Жила, якому за 500 карбованців (натоді цілий маєток) замовила шафу як весільний подарунок для сестри Уляни, привіз різьблену озію, що здалася йому, малому Повзикові Вереті, рухомою фортецею, яка дуже коротко простояла в хаті, бо коли його, Веретина, сестра Уляна на вістку, що її наречений Іван Чепіга втопився в сусідній млаці, пішла в черниці, прирікши себе на знущання, переслідування й запроторення на виправно-трудову каторгу, куди загнали за буржуазний націоналізм половину України й куди пролягла й Улянина стежка, хоча на колінах благала сестру не брати постригу, — розгнівана , вважаючи, що шафа спричинила і смерть Івана, і Улянин відхід у черниці (а все почалося з того, що коли по-чорному замовила у Вересая Жили шафу, він назвав одну ціну, а, виготовивши весільний подарунок, заради якого навіть двічі відкладали весілля, аби Жила встиг упоратися з нестандартним замовленням, виконуваним у понадурочні години, зажадав удвічі більше, на тій підставі, що, мовляв, він, Жила, вклав у своє твориво далеко більше душі, праці й надхнення, ніж передбачав, як це, зрештою, завжди стається, коли людина надхненно щось творить, а не тільки ледачо видлубує деревину, не даючи їй змоги ожити в новому втіленні, а тому й ціна мусить бути інакша, проти чого, звісно, запротестувала, нагадавши загонистому майстрові, що ніхто не просив його вкладати душі в звичайнісінькі дошки, він, Жила, міг спокійнісінько затримати свою душу для власного вжитку, вона, , купувала не душу, — хіба вона дідько, чи шо? — а шафу, а якщо йому, Жилі, забаглося побавитися в Господа Бога й бездушне дерево оздобити власною душею, це виключно його приватна справа, котра жодною мірою не стосується ціни, яка мусить бути такою, як це вони удвох на початку домовилися, що, своєю чергою, вельми розгнівало Вересая Жилу, аж він поклявся, що ще гірко пошкодує й оплакуватиме свою нетямущу скнарість, та буде пізно, — погроза, якій не надала жодного значення, поки на неї не впало лихо з Уляною, внаслідок чого , хоча це вже нічого не допомагало, цілу добу на всі заставки кляла Вересая Жилу, тільки на другий день трохи заспокоїлася, оскільки їй однак забракло голосу), веліла спровадити гемонську шафу до курника й за кару розводити в ній курей і кролів, а що тоді до обов’язків його, малого Верети, входило щодня годувати цих курей і кролів, бо , поклавши великий гнів на шафу, перестала й заглядати до курника, то він, Верета, одразу вичувши, що шафа, дарма що вона через прикре непорозуміння важко знаходить контакт із дорослими, котрі слухають тільки самих себе, вочевидь любить дітей і ніколи не заподіє їм жодної кривди, заприятелював із шафою, мавши час докладніше придивитися до творива Вересая Жили, який, імовірно, передчуваючи, що він невдовзі помре й тому думками щораз частіше заносячися в райські кущі, й вирізьбив на шафі, замість звичних ромбиків чи зірочок, одразу цілий рай, лише на боках на подобу рамок, облямувавши Господній сад широкою стрічкою з вирізьбленими сценами з щоденного людського життя, переплетеного хмаросягами, автами й лошаками-птахами, з грудей яких коржами висновувалися ступінчасті містки, що, як застібки, сполучали людське життя з раєм, посередині якого блимало озеро: завбільшки з відро шматок вмонтованого в дерево дзеркала, з-під котрого, мов з-під ліжника, визирала підгирена під казанок вусата Адамова голова і друга з косами, вся в метеликах, голова Єви, а збоку з озера витікав потічок, що трохи поодаль перетворювався на удвічі видовжену Євину руку з яблуком-дзеркалом, від якого на всю шафу на жилавих стеблинах відгалужувалися дзеркальні сонця й скибки півмісяців, що визирали з дерев, кущів, гарбузового огуддя, поцяткованого, як і метелики, сочевичинами-люстерками, від чого шафа виглядала живим створінням, оскільки Вересай Жила не пошкодував дзеркального брухту не лише на озеро й небесні світила, а й повставляв усім різьбленим левам, козам, жирафам, вівцям і райським птахам дзеркальні очі, які спалахували — вистачало курці змахнути крильми чи кролеві перескочити з однієї шухляди до другої, а це створювало враження, ніби шафа ворушить м’язами й походжає по курнику, що, звісно, заки він, тоді ще Повзик Верета, зорієнтувався, не абияк налякало його, аж він мимоволі заговорив до шафи, внаслідок чого переляк розвіявся, й усе стало на свої звичні місця, однак з того часу він, Верета, не лише узяв собі за звичку вітатися й бажати шафі доброї ночі, а й звіряти їй усі свої радоші й жалі, серцем чуючи, що шафа його уважно й співчутливо слухає, дарма що ніколи не відповідає, і то не тому, ніби їй бракує людської мови, а з делікатности, щоб не накинути, бува, своєї думки, яка спонукала б його до нерозважних учинків, а шафі, видно, залежало на взаємному довір’ї, хоча його, Верету, не раз опадало відчуття, що шафа не втримається й рано чи пізно заговорить, байдуже, що досі вона не розтуляла рота, даючи Вереті самому виговоритися, а коли він замовкав, респектувала його мовчанку, особливо коли він трохи довше, ніж звичайно, задивлявся на озеро-ліжник, з-під якого визирали голови Адама й Єви, й коли йому, Вереті, здавалося, шо райське озеро перетворюється на млаку, де втопився Іван Чепіга, який, нібито поспішаючи на побачення з Уляною й скорочуючи собі в пітьмі дорогу, нещасливо спіткнувся й, не виключене, з допомогою Сашка Дерези, що теж залицявся до Уляни і що назавжди зник із Хусту, як Уляна пішла в черниці, утопився в млаці, де Веретин батько переховував від радянської влади скарби у подобі цинкових труб, дефіцитного товару, що за соціалізму перетворився на коштовний предмет обмінних операцій, у яких навіть він, Повзик Верета, коротко вправлявся, витягши з озера кілька цинкових труб і обмінявши їх Ґемкові Гумі ма кусник жижки з мумії, що ма лихо виявилася звичайнісіньким, хоч і добре прокіптюженим шуром, з якого, очевидна річ, не було жодного хосену, крім гіркого розчарування з підступности Ґенка, який не посоромився пошити в дурні вірного товариша, аж він, Верета, викидаючи свій фальшивий набуток до млаки й розмірковуючи біля води над Ґенковою зрадливістю, і сам не зчувся, як йому полилися сльози, яким він тоді, як ніколи, дав волю, дивлячися на виповнену тепер водою млаку, що інколи влітку пересихала до дна, й що по ній діти, а серед них, самозрозуміло, й він, Верета, бігали по її чорному ґрунті на другий бік, хоча цієї миті млака підходила майже попід хату, куди йому, Вереті, страх як не хотілося йти, дарма що з ґанку вже кілька разів кликала, аби він не вештався в темряві, хоча він, Верета, не годен був зрушитися з місця, бо саме тоді, коли він з приводу Ґенкового підступу виплакав разом із слізьми і все своє дитяче серце, він раптом зауважив, як із очеретів виходить живісінький Іван Чепіга в наймодернішій закордонній свитці з суцільних місяців, які мерехтять таким довгим і лапатим промінням, що за ними не видно Іванового обличчя, але він, Верета, здогадується, силуючися нічим не зрадити свого знання, що в Івана замість обличчя зяє страшна дірка, яку він намагається заховати за мерехтіння місяців на своїй свитці, що її він дотиком пучок ніби щоразу вмикає на всю потужність, а тоді нахиляється до нього, Верети, й звичайним голосом із неушкодженого рота каже, аби той намалював йому нові очі, котрі він, Іван, мовляв, загубив у млаці й через це й не може вирушити в дальшу дорогу, — прохання, від якого йому, Повзикові, починають самі собою цокотіти зуби, однак він якомога голосніше (оскільки від його, Веретиного, голосу Іван поволі відходить в очерети) обіцяє якнайхутчій виконати Іванове замовлення й справді, нікому не зраджуючи й слова, зо два десятки пильно вимальованих на маленьких клаптиках паперу очей пускає на воду в очерети, і, хоча він це чинить, ідучи годувати курей і кролів, удосвіта, коли все видно й сили мороку вже не мають сили, його, Повзика, аж млоїть від страху, не так навіть від самих, нехай і яких страхітливих, з’яв, як від того безликого чогось, що чигає з-за них і що його він, Повзик, аж на дотик чує, як це він чув тоді, коли в їхній хаті Овсій Михасюк, який узимку привозив їм дрова, грівся, розповідаючи, як йому ввечорі серед дороги зупинилося вантажне авто, як він вийняв ключа, щоб запустити мотор, котрий остаточно заглух, попри те, що він, Овсій, біля нього добряче поморочився, врешті-решт бачачи, що всі його зусилля марні, він вирішив кинути на дорозі п’ятитонку й пішки податися до міста по допомогу, оскільки замерзати в кабіні його аж ні трохи не приваблювало, і тоді, властиво, ступивши кілька кроків, він і почув зі старого кладовища поблизу дитячий плач, а коли, розглянувшися навколо й не зауваживши ні душі, попрямував на той плач, то невдовзі й угледів на могилі прив’язану голою до залізного хреста посинілу дитину, що плакала і що її він, Овсій, миттю звільнив від мотузок, розтер снігом, заховав до себе на груди під кожух і попростував до вантажного авта, яке тепер одразу ж завелося, наче воно тільки й чекало на цю дитину, котрій не суджено було тоді вмерти, хоча, як згодом вияснилося, власна й кинула її замерзати на хресті, знаючи, що о такій порі ніхто поблизу не нагодиться, аби врятувати її бенькарта, через якого не хотів з нею одружуватися полюбовник, котрий і намовив жінку роздягти дитину, прив’язати до залізного хреста, аби воно швидше замерзло, що жінка й вчинила на догоду полюбовникові, з яким тепер ішла дорогою й, обернувшися на вантажне авто, помахала, аби їх підвіз водій, котрий і справді зупинив п’ятитонку, проте ніби відчуваючи, що з тією парою щось не гаразд, коли вона отак розгулює вночі, далеко від осель, про всяк випадок сказав чоловікові лізти до кузова, а в кабіну посадив жінку, до якої з-під кожуха очуняла дитина раптом промовила «мамо», потягнувшися до неї, від чого жінка рвонулася була, щоб вискочити з кабіни, але, він, Овсій, вхопив вільною рукою втікачку за коси, й гаратнув її розпатланою головою, аж з неї сповзла хустка, об залізну дошку кабіни так, що дурній бабі забило памороки, тим часом, як чоловік у кузові, почувши крик і постерігши крізь заднє віконце вовтуження в кабіні, збагнув, що їх обох викрили, й на ходу виплигнув із п’ятитонки, рятуючися втечею від правосуддя на чималу досаду його, Овсія, який, звісно, не здолав би гнатися за обома злочинцями, однак звироднілу жінку він, Овсій, власноручно таки привів до міліції, де на його прохання (оскільки він, Овсій, тоді, наче йому розтяли сікачем груди, відчув: це не просто собі дитина, купена вмирати спокушеною одруженням шльондрою, а послана самим Провидінням дитина його, Овсієвої, душі, бож інакше хіба усміхалося б так до нього це маля й простягало рученята, від дотику яких він, Овсій, наче репнув й обсипався глиняним череп’ям, дарма шо цього ніхто, крім нього, не зауважив, щоб з-під потовчених уламків його дотеперішнього єства підвівся самому йому незнаний Овсій, котрий захриплим від хвилювання голосом попросив, щоб вислухали його і…) на велику втіху залишили йому дитину (до чого, певна річ, спричинився й передноворічний настрій, внаслідок якого начальник міліції разом зі своїми пахолками виявився добре напідпитку, — зрештою, може, просто того вечора виші сили давали копняка морокові, як це інколи, хоч і не надто часто, стається, олюднюючи, здавалося б, остаточно закам’янілі серця навіть за допомогою звичайнісінької горілки, якою того вечора особливо запричастився начальник міліції, що невдовзі на вище розпорядження зник з Хусту і що власноручно склав Овсієві урядову посвідку, підсиливши її всіма печатками, які були в дільниці, про законне, скріплене офіційними свідками усиновлення врятованої, віднині називаної Тарасом Овсієвичем Михасюком, дитини, котру, йому, Овсієві, дозволено взяти на виховання), замість примішувати її до дитбудинку, колишньої в’язниці, збудованої в двадцятих роках чехами, в якій перегодя недовго містився український уряд Волошина і над якою тепер літали хмари голубів, що гніздилися в піддашші давно не відремонтовуваної будови, куди Тарас потрапив шість років пізніше після смерти Овсія, котрий навіть коротко не розлучався з прибраною, ріднішою від власної крови, дитиною, що її Овсій під кепкування колеґ і знайомих, які дивувалися, пощо чоловік, котрому й без тягару важко жити на світі, взяв на себе весь той клопіт, і чи, бува, ця дитина — не упир, що його підкинув сам диявол щиросердному Овсієві, перетворивши нещасну жертву на няньку гаспидного чада, яке, звісно, одразу ж забило людині памороки, змінивши її до невпізнання, — майже рік проносив за пазухою, беручи дитину з собою на працю в хвищу, мороз і спеку, коли траплялося й круглу добу роз’їжджати на п’ятитонці разом із малям, що його Овсій навіть на короткий час боявся випустити з ока, аби йому ніхто не скривдив посланого самим небом, дорожчого від власного життя, сина, якого Овсій доглядав, учив спочатку молитов і казок, а тоді й грамоті та всіляких мудрощів, вичитуваних з книжок, правдами й неправдами випрошуваних, випозичуваних і купованих по чорному для своєї винятково тямущої дитини, що її Овсій ні на хвильку не кидав без нагляду, ніби передчуваючи: тієї миті, як при ньому не буде Тараса, його, Овсія, одразу ж спостигне смерть, як це й сталося тієї погожої днини, коли Овсій, на чергову вимогу міськради відвіз Тараса до школи й помчав сам на працю, а тоді, не витримавши кількагодинної розлуки, замість возити мішки з цементом, кинув усе й подався стрімголов до Хусту, від збудження не надто роздивляючися на боки, а тому й не зауважив зустрічного п’яного водія, що й налетів на Овсія, якого убило на місці, тепер уже остаточно осиротивши Тараса Михасюка, котрого запхали до дитбудинку, де з нього, Тараса, не виплекали духовного покруча напевне тільки тому, що Овсій, який був йому, Тарасові, водній особі і батьком і матір’ю, і то, може, матір’ю навіть більше, ніж батьком, встиг укласти в нього стільки любови, віри в добро й людську гідність, шо навіть казенна терниця дитбудинку, як і пізніший світ офіційної повсякденної брехні, сваволі й розперезаного хамства, що ним червоні єдинонеділимці затопили країну, не обернули його, Тараса, на озлоблену хижу тварючку, чому, звісно, великою мірою сприяло й товаришування зі старшим від нього на два роки Павлом Котвицею, батьків якого найсправедливіша влада в світі заслала на каторгу до Мордовії за оборону української мови, шо її червоні обрусителі заповзялися стерти з лиця землі, і відвідини Павлової баби, котрій людожерна влада не дозволяла виховувати єдиного улюбленого онука, з яким він, Тарас, тричі втікав із дитбудинку, своєї першої в’язниці, називаної інтернатом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”