Приклад 1:
Отож у найкращої зорі та знайшовся син Білий Палянин. На личку білий, на вроду милий, золотий волос по вітру має, а срібна зброя в рученьках сяє… Ви ж про Царівну мали.
— Українка Леся, “Лісова пісня”
Приклад 2:
«Отож-то!» — підтвердив я його правоту і ми обидва зайшлися сміхом. Тоді, пригадавши собі, для чого ми тут сидимо, Станіслав ухопився за гітару і без надриву, як те іноді трапляється в іноземців, але мужньо проспівав «Ogni amante e guerrer» «Щось мені здається, друже Станіславе, ніби ти закоханий.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 3:
отож винятково важливе, що Мартина сукня — це брокат, а не шифон уже бодай тому, що його, Блажків, сонет звучить тільки на брокаті і на жодній іншій тканині, оскільки це не просто собі якийсь перший-ліпший сонет і не просто собі якась сукня, а смолоскип майбутнього, визначення й функцію яких Чоботаренко за браком відповідного досвіду так одразу, може, й не збагне, якщо він, Блажко, то наочніше не продемонструє на папері, бо щойно мавши перед собою графічне зображення, Чоботаренко навіч переконається: Блажко — сякий-такий, п’ятий-десятий, — кожному не догодити, — ніколи не говорить на вітер, якщо він каже: Мартина сукня — це структурний сонет, і то унікального, Блажкового зразка (головне зразок: copyright by Блажко), то це і є структурний сонет, і нехай Чоботаренко забуде, ніби він нічого не тямить ні в брокаті, який йому проте видається ідіотським шифоном (і звідки той шифон уліз йому в мозок?) напевно тільки з тієї причини, що він, Чоботаренко, доти не бачив серпанкових брокатів (це завжди так: не визнається, не визнається, а спробуй вирвати йому з голови натоптану туди нісенітницю!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
