освітлювати

Приклад 1:
Зрештою, минувши кілька кам’яниць, із котрих складалося сільце, і збочивши у вуличку, що за рогом повз високий облуплений мур скрутила вниз, вона, Марина, очікувала побачити поле, яким прогулянка невдовзі й скінчилася б, бож, крім Гната, з його невичерпною енергією, ледве чи Мирон або Василь гинули від бажання поночі тинятися по вирвах і жорстві польових путівців, ризикуючи наступити в потемках, нехай і не на удава чи на королівську кобру, а тільки на, бодай мінімально отруйну, гадюку, проте, замість побачити поле, вони опинилися перед глибочезним яром, на дні якого дзюрчав досить повноводий, освітлений єдиним ліхтарем струмок, байдуже що за десять кроків ні з дороги, ні з тераси двоповерхового готелика, де вони вечеряли, не виднілося ні яру, ні потічка, а вже й поготів середньовічного, щоправда, не великого замка-фортеці, що їй, Марині, в першу мить здався заритою в землю Гранітною колбою, дарма що замок був викладений із каменю й цегли, з зубчастими верхівками круглих свіжопідчищених бічних веж і аж до води суцільно вимурованими стінами з валунів, цегли й каміння й потятими вузькими освітленими бійницями, що сягали глибоко в яр, кидаючи рухомі від комашні світлові патики на струмок, який, не знати звідки, з’явився на цій відкритій для зору з усіх боків рівнині, в заглибині котрої за кронами давно не підгирюваних плятанів, кленів і ясенів, ховався замок із глибоким яром і струмком, невеличкою притокою Рони, не позначеної на мапі, через який на другий бік вела вузька кладка, ледь освітлена ліхтарнею, призначеною, ймовірно, не так освітлювати кладку чи ті два-три клаптики моріжку, дбайливо плеканого в заповнених землею квадратних рештках поцейбічного муру й прилеглих до нього чатівень та помешкань щезлого міста, як перетворювати, чи то з декоративних, чи то зі світоглядово- виховних міркувань кущі й бур’яни на схилах яру на салатні смолоскипи. Очевидна річ, угледівши кладку, що нею, як здавалося, давно вже ніхто не ходив, Гнат не стримався від спокуси перший випробувати, чи вона під його ногами не розсиплеться на друзки, змусивши його, — якщо вціліють кістки, а це, мовляв, завжди варто перевірити, викупатися на дні струмка, — однак коли Гнат, перш ніж хтось із товариства встиг ухопити його за джинсову камізельку, крикнувши, що після щасливого вирятування його з Рони, тепер ще раз, та ще й поночі, ніякий собака не полізе витягати його, чи радше ту потовчену купку немощів, що від нього залишиться, витягати зі струмка, — однак коли Гнат, цілий і неушкоджений, звинно, як ящірка, опинився на другому боці яру, Мирон, Василь і вона, Марина, подалися слідом за ним, хоча в неї, Марини, попри те, що вона за браком поруч трималася за руку Мирона, закрижаніло всередині від думки, що вона ще, бува, оступиться в провалля, чого, звісно, не сталося, — і попід розлогими кленами, які і від рівнини затуляли від сторонніх поглядів і яр, і замок, підійшли асфальтовою, часто їждженою дорогою до, наче притуленої зовні або на подобу давніх облогових веж, на покищо невидимих дерев’яних коліщатах підкоченої впритул до замка, безвіконної фасади, дарма що згодом вона, Марина, дивилася на освітлену місяцем рівнину з великих продовгастих вікон саме цієї безвіконної фасади, що нагадувала радше фасаду цегельні (котра, здається, й справді виготовляла цеглу), ніж замка, з вочевидь надавно прорубаними дощаними бараковими дверима, над якими час від часу запалювалася вкручена просто в мур жовтава лямпа, близнючка другого, лише оздобленого тюльпаноподібним чавунним ковпаком електричного світила, примоцованого трохи далі над заіржавленою, штудерно вихованою брамою на проході крізь прибудову, за якою виднівся клапоть здичавілого парку, що переходив у хащі, звідки вели вигнуті серпом і посилані кусниками білого мармуру дві доріжки, освітлені, ймовірно, знадвору непомітним ліхтарем по той бік переполовиненої брамою прибудови, на правому вході до котрої під мідною ’ячою головою-кільцем, з’єднаним дротом угорі з досить величеньким привісним дзвоником, вона, Марина, з зачудованням уголос прочитала прізвище Петра Семенюка, що колись на обіді в Мусіяновичів дав їй адресу своєї посілости поблизу Монтелімару, запрошуючи її разом із друзями в гості до власної кам’яниці, яку, мовляв, ще треба дещицю урядити, хоча, звісно, для відвідувачів і так знайдеться місце, й при тому ні словом не прозрадивши, що кам’яниця, яку він принагідно придбав десяток років тому, це не просто собі будинок, а, особливо з яру, невелика, проте солідно укріплена фортеця, на вході до якої, попри їхні наміри не розшукувати Семенюка, стояли тепер, не абияк стороплені, вона, Марина, Мирон, Василь й ані трохи не здивований Гнат, що, зиркнувши на товариство змовницьким поглядом й не питаючися на те згоди, міцно смикнув за кільце у формі ’ячої пащі, аби зазделенчав дзвоник не лише на брамі, а й у глибині двору, замка й наче в яру, і та огрядна жінка, що впустила їх усіх до середини й чомусь не відповіла на привітання, показала їм знаком почекати в бічному, свіжопотинкованому, без жодних меблів чи килимів приміщенні з високим склепінням, імовірно, колишній каплиці, куди незабаром увійшов чоловік, що назвав себе старшим братом Семенюка по матері, Іваном Нестеренком, під сучасну пору пенсіонером, трохи сторожем, трохи квартирантом, трохи збирачем лікувальних трав і до певної міри замковим кербудом, який запропонував прибулим, якщо вони не голодні й не надто стомлені, що всі одностайно заперечили, поки за годину з Ліону повернеться Семенюк, любитель відвідувачів, особливо молоді, оглянути колекцію старої зброї.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”