Приклад 1:
), нагромаджуючи до неба трупів, і, заки усвідомив, що він, Федір, чинить, перехрестившися (мати, відколи забрали батька, ніколи не говорила з ним про релігію, і всі свої молитви Федір знав від Даниленчихи), метнув ножа всередину вихора і, вже падаючи від смердючого струменя гноїсто-фіялкової крови (не дарма згодом кожну небезпеку для Федора заповідав собою фіялковий колір), що, бризнувши з осереддя вихора, звалив його з ніг, Федір, ще заки зімліти, запам’ятав той осяйний меч, котрий на секунду вдарив в усі клітини, зробивши його назавжди інакшим, ніж він був досі: він, Федір, бодай на якусь мить зупинив духа тьми, уперше зустрівшися віч-на-віч зі злом, яке тепер не даватиме йому промитої води (вже тоді Федір збагнув, а може, — внаслідок унутрішнього потрясіння, яке відкинуло його з позему людини до позему дрозда, калкана, перегузні, — то лише прокинувся в ньому замулений досвід незчисленних поколінь: зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпізнавши, чим воно є насправді, і намагається ліквідувати надто прозорливих свідків, аби людина ніколи не тільки не добігла, а й навіть не усвідомила свого призначення, заради якого, як згодом запевняв Безручко, і пущено з нуля в рух усі галактики зі світами й антисвітами), бож влада диявола тримається виключно на тому, аби чоловіка залякати, звівши його до самих кишок, щоб він і гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо, яке саме тоді (хоч то сталося пекучого полудня(й увійшло Федорові в груди на шляху серед куряви, де він лежав з потовченою спухлою ногою, яка ще тиждень пізніше завадила йому вислизнути від німців, і з вивихненою рукою, яку йому вправила жінка дядька Пилипа, що підібрав непритомного на драбинчастий віз, гадаючи, що хлопця пристукнули нові господарі, й завіз до себе до хати, яка Федорові попервах здалася не хатою, а рухомою, завбільшки з Лавру, порхавкою, що посередині від Пилипового голосу надсипалася тропічним квітником, де переважали дерева-мальви, хоч пізніше в джунглях Федір ніколи не подибував таких чавунно-амебних, кожна завбільшки з долоню, морквяно-вогнистих квітів, фіртку, крізь яку до рослинного тунелю, котрий, може, й справді вів до Аїду, адже хто зна, де і які саме дороги ведуть до пекла? — їм прочинив-їжатець, що їв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той інший їжатець, котрий так сподобався Федорові, ще перед війною в Київському зоопарку, куди Федора водила до арешту батька, — Пилипенків їжатець-фірткар, праобраз професора Будника, з яким Федір роками пізніше познайомився в Міттенвальдському таборі і який остаточно переконав Федора, замість клясичної філології, замилування до якої Федорові з пелюшок прищеплював батько, мріючи, що бодай сина не калічитимуть, як його, і Федорові пощастить здійснити, що йому самому не дали здійснити, — йти студіювати архітектуру, оскільки фах будівничого відкривав молодій людині ширші перспективи заробітку, ніж жебрацька філологія, з якою хібащо доведеться крутити коровам хвости на якійсь заокеанській фермі, де ласкаво нададуть притулок здоровішим безбатьківщинникам, — і власне тоді, — не виключене, що й справді від присутности їжатця, бо на Федора тварини завжди діяли заспокійливо, і він їх ніколи не боявся, — так, власне, саме тоді, коли Федір уже призвичаївся, що крізь глиняні стіни він бачить ліпше, ніж крізь побільшувальне скло, оскільки йому видно всю землю, а, якби він трохи напружився, то й усю світобудову, хоч.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
