Приклад 1:
Таким, забираним вночі, ніхто не давав ніяких доручень, не навантажував їх проханнями, лиш навантажувано їх удавано оптимістичними підбадьорюваннями, що досягали цілком зворотного наслідку, бо ніхто в той оптимізм не вірив… Багатьох вже з камери забрано, але куток, де сидів Микола, Руденко й ціла їхня група та де вчився Санько, ще не був рушений. На місце забраних прибуло ще більше нових, і тіснота, задуха та товкотнява збільшилися.
— Невідомий автор, “013 Bagryanyy Ivan Sad Getsymanskyy”
Приклад 2:
NN каже, що Галичина, це телефон, по котрому цивілізація буде переходити з Європи в Азію… Але по цьому телефону йдуть і доноси…» От так-то й у 1873-1874 рр., коли через справу Товариства імені Шевченка лівобережці почали знайомитись з дійсною Галичиною, то обов’язковий оптимізм став ламатись і в них. Коли літом 1874 р. я приїхав у згаданий лівобережний центр, то застав там перш усього безмірно менше знакомства з Галичиною, ніж навіть у Києві, бо туди й «Правда» доходила дуже неакуратно, так що тамтошні дописувател] «Правди» навіть тільки через мене довідались, чи напечатано в «Правді» що з їх творів, чи ні Пересилка «Правди» йшла туди дуже неакуратно, між іншим, через те, що тамтошні укр[аїнські] патріоти боялись дуже часто получати «Правду» в листах, а також не хотіли просто вписати свої імена «між абоненти в одній київській книгарні, через котру получалась «Правда» правобережцями..
— Невідомий автор, “171 Avstro Rus Ki Spomini 1867 187 Mikhailo Draghomanov”
Приклад 3:
Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати. Без песимізму, бо песимізм — се признак хоробливої малодушності, се testimonium paupertatis, яке сам собі виставляє чоловік.
— Франко Іван, “Мойсей”
