опівночі

Приклад 1:
Чого тільки варте моторошно-солодке «Воскресіння Варвари Лянґиш», виконане за значної спонсорської допомоги опівночі перед однією з напіврозвалених гробниць Личаківського цвинтаря, коли з дванадцятьох картонних веж було випущено в дощові львівські небеса безліч голубів, повітряних куль, презервативів, ворон і поетичних метафор?! (Наша газета свого часу вмістила репортаж про цю неоднозначну подію.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
Властиво, коли він, Тарас, разом із Павлом уперше вирішив утекти з ненависного дитбудинку, ним керувало прагнення не так навіть разом із Павлом знайти притулок у його баби Секлети, яку він Тарас, встиг полюбити за той час, як вона днями висиджувала під дитбудинком, аби отримати дозвіл на побачення з онуком, за яким невідлучно плентався й він, Тарас, шо зберіг приязнь до Павла на все життя, дарма що доля згодом їх порозкидала далеко один від одного, змусивши їх іти різними шляхами, — як помандрувати до тієї криниці на Городилівській горі, що приносила щастя всім, хто рівно опівночі зважувався напитися з неї води, яка, згідно з запевненнями Павла Котвиці, котрий мав ці відомості з надійних уст, особливо променювала з середини, — властивість, що справді відповідала дійсності, як це згодом він, Тарас, переконався на власні очі, перед якими йому ще довго стояло зіркоподібне пульсування води з глибини гори, де, ймовірно, опівночі проступав на поверхню світлий потік буття, хоча коли вони удвох видряпалися на гору, йому, Тарасові, навіть і за пізніших років, коли він думкою повертався до тодішніх пережиттів, здавалося, ніби навколо кипить морок, гуснучи й утруднюючи їм обом просування вперед, а навколо криниці цей морок ушільнюється клубами, які от- от розчавлять їх, не допустивши до води, і, властиво, тієї миті, як він, Тарас, вже приготувався: зараз ці живі клуби чорного окропу, страшніші від усього, що він доти звідував, накотяться на нього й Павла Котвицю і тоді станеться таке, від чого вже крижаніє кров, щось у ньому, Тарасові, напружилося всередині, і від тієї напруги пітьму навколо ніби пропороло шилом, аж із неї зі свистом вийшло повітря, а тоді з-під тієї порожньої шкіри, шо її він, Тарас, відхилив набік рукою, аби вона не липла до уст, заки він з Павлом нап’ється води з криниці, назустріч їм виступила черниця, яка сказала, що живе в печері поруч, хоча в Городилівських печерах, де вряди-годи ночувала босячня, міліція давно повиловлювала всіх черниць. А втім, він, Тарас, тоді одразу зауважив, дарма шо його ніби шось стримало сказати про це Павлові, шо в черниці з-під одягу виглядав тулуб великої дикої свині, однак це спостереження його, Тараса, ані трохи не занепокоїло, тим більше, шо жінка з тулубом вепря почастувала їх солодкими корінцями й сказала, шо вони можуть переночувати в найближчій печері, в якій є свіже сіно, замість блукати лісом, де на них ше, бува, нападе дикий звір чи лиха людина, котрих намножило безправ’я, — порада, якою вони й скористалися, хоча їх навіть у затишку печери, попри втому, довго не брав сон, і то не тому, що жінка з тулубом дикої свині, в подобі котрої, не виключене, розмовляв із ними дух криниці (як це роками пізніше в Хабаровську під час випадкової розмови його, Тараса, запевняв уродженець Зеленого Клину, мисливець і шукач правди на світі Семен Іванисенко, до якого тоді, попри коротке знайомство, відрухово потяглася його, Тарасова, душа, як і до тієї жінки з тулубом вепра, що…).
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”