омелян

Приклад 1:
певний час, заки здійметься новий вихор) напрочуд людяна, бентежно жіноча й незвично елегантна Гандзя (імовірно, одних — час зсудомлює, зводячи до зачини, а інших — випростує, обдаровуючи подвійним віддихом, як згодом Гандзю), яку Тадзьо ледве пізнав, коли Омелян Миня представив її як свою законну дружину, а чотирирічну грубеньку дівчинку з салатними очима як їхню старшу донечку, і Гандзя жартома (тоді в Римі Тадзьові здавалося, ніби Гандзя взагалі не здатна сприймати нічого смішного, і причини всіх її нещасть у житті виключно в цілковитому бракові гумору, і тому їй ніде нічого й не відкривається за муром власних уроєнь, що їх вона так щедро натиналася нав’язувати іншим, і то далеко не жартома) нагадала Тадзьові, що колись у Римі вона набивалася йому в наречені, та він її не схотів, заявивши, що він не святкує немитих і нечесаних, котрі кидають своїх дітей, як кошенят, під тином, хоча її батьки — це зовсім не лід тином і зовсім не кидають, та й потім, хто його управнив вичитувати їй старосвітську мораль, за яку вона була дуже лиха на нього так довго, поки зустріла Омеляна, котрий нарешті зрозумів її і цим самим дав їй ту силу, без якої вона не могла у щось повірити і про яку тоді на порозі українського католицького університету в Римі так пишномовно, аж образливо (щоправда, тоді у неї був час, коли її все ображало) просторікував Тадзьо, хоча вона, Гандзя, того й не слухала, — і Тадзьо довго не виходив з дива, звідки в Гандзі (в якій тоді попри молодість уже відчутно запрограмовувалася стара мегера, що довіку полюватиме за чоловіками, щоб бодай у ліжку відчути свою владу над іншою істотою, бож на відміну від бабіїв-чоловіків, — серед діян-полювальниць на кавалерів, — наскільки це дозволяв судити Тадзів досвід, базований не так на власних враженнях, як на висновках його знайомих і приятелів, які проявляли на цьому ділі більшу за нього обізнаність, — не часто траплялися ті скажені самиці, переважно з хворою матицею, що ганялися за сильнішою статтю виключно заради тілесної втіхи) — і Тадзьо довго не виходив з дива, звідки в Гандзі не раптом вивершена елегантність, відстоювана в незчисленних шляхетських Генераціях копіткіше, ніж видистильовуваний із вранішньої роси елексир життя (і це після Гандзиних залишаєних ніг, місяцями не митої розкуштраної голови и вилинялих розторочкованих джинсів), звідки в Гандзі серед колись виразно поросячого обличчя з вічно роздзяпленим ротом — Цей клясичний профіль (чи Тадзьо тепер так само помилявся, як і т°Ді, бачачи цієї миті не саму Гандзю, а якісь її побічні, вдаліші еманації? ), а промениста сердечність і, головне, аж на дотик, Давалося, відчутна людяність і м’якість, заради якої Тадзьо завжди ладен був податися хоч на кінець світу (справді, крізь які життєві млини мусіла пройти людина, щоб з нею сталося таке перетворення?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
аж поки він сам уже коротко перед матурою звернувся потайки за розрадою до баби Юстини, місцевої чаклунки, котра ще перед Онуферковим народженням, розсердившися за визначену їй Ковжуновим батьком, хустівським суддею, незначну грошову кару за якесь надто показне відхилення від закону, зопалу наврочила суддевому тоді ще не народженому синові, що той за неї тричі відсидить у в’язниці, наслідком чого Онуфрій Ковжун мало й не загинув спочатку в угорському, потім у Радянському, а тоді ще в німецькому ув’язненні (і все за ту нещасну люто затоптувану в землю самостійну Україну), хоча баба Юстина, Згодом усім серцем прив’язавшися до Онуферка, щиро потерпала, що не годна повністю відкликати назад навісні слова, шкодуючи Онуферка, який не раз навідувався до неї, — аби вона закрила йому внутрішнє око на минуле й майбутнє, бо він не годен, склавши руки, знести того нелюдського тягару, того нескінченного жаху, що випав на долю українського народу, про кривди якого серед навколишньої вовчої колотнечі за місце під сонцем ніхто й слухати не хотів, зайвий раз нагадуючи м’якосердним, надто незлопам’ятним, надто невивертким гречкосіям-селепкам, що лише «же през шаблі маєм право», і тоді стара баба Юстина, котра, як дехто присягався, пам’ятала в Хусті ще татарську навалу, порадила Онуферкові, як настане повня, піти на Червону гору, лягти серцем на землю, але так, щоб видно було внизу води Ріки й Тиси, й проказати на повен голос, не боячися чортовиння, яке здійметься навколо, навіть якби Онуферкові падали на голову цілі скелі, молитву-закляття, котрої вона його навчить, що, звісно, не затулить йому внутрішнього ока, яке йому відкрила вода мертвих, проте надасть сили витримати випробування, які людина воліла б оминути, бож не дарма він, Онуферко, ковтнув води потойбіччя, хоча це сталося лише тому, що на верхньому кладовищі, — подробиця, котру тепер мало вже хто й пригадує, — похований Омелян Плиска, для одних великий святий, для інших — могутній характерник, і тим, хто випадково напивається з джерела на Замковій горі, час від часу, коли зло надто порушує світову рівновагу, він і дарує нелегкий дар провидця, щоб людям не всихало світло в душі, заважаючи прямувати до свого призначення, — отож, як він, Онуферко Ковжун, усім серцем проказуватиме молитву-закляття, кожною клітиною свого єства прагнучи порятувати всіх нещасних і покривджених, то жар тієї молитви-закляття оприсутнить у ньому промінь, на якому тримається і з якого виникає всесвіт, і тоді йому, Ковжунові, вдасться так довго, як він чутиме в собі той промінь, знешкоджувати найлютіші звірства, що діються на землі, а зокрема «на нашій, не своїй» Україні, тільки нехай він не жахається, що коїтиметься в його власних грудях (хоч саме тут їй не вільно давати йому, Онуферкові, докладні вказівки чи пояснювати, чому саме не вільно) тому, що той промінь важко витримати смертній людині, може, навіть ще важче, ніж знання минулого й майбутнього, в чому, зрештою, Ковжун сам пересвідчився, бо тоді, як він на Червоній горі припав серцем до землі, проказуючи молитву-закляття баби Юстини, груди йому розкрилися, і він побачив перед собою над Рікою й Тисою, а заразом і в самому собі всю світобудову, і тоді розслоєний голос у ньому, який містив усі голоси минулого й майбутнього, вимовив іскру, з котрої Онуферкові й засвітилося в мозку: всесвіт — це видима частина Бога, хоча людським розумом того не збагнути, проте, як на людську мірку, — то це виглядає так, — і тоді Ковжун і побачив, як з мачини виснувався еліптичний промінь, промінь-яйце, далеко страшніший і могутніший, ніж усе досі уявлюване й знане, і (значно смертельніший, ніж найсмертоносніше, згодом повідкриване, проміння на подобу лазера, над яким, — як це Ковжунові понад півстоліття після видива на Червоній горі розповів Мусько Старунько, потерпаючи за все людство, а особливо за так хижо винищувану без’язику й не оснащену залізними ліктями Україну, яку старші браточки заповзялися звести до погною для єдинонеділим- ної нації, оскільки, мовляв, за тоталітарних режимів, — а вони моровицею ширяться по всій плянеті, наближуючи сурми Страшного Суду, — щораз нові відкриття, не унапрямлювані етикою й сумлінням, — бо що духовному плебеєві-безбатченкові етика й сумління? — пануй і розпаношуйся зараз, «а там — хоч потоп!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
їхні — чорні Наливайкові і срібні Омелянові — вуса тричі схрестилися, і Северин, захлинаючись, прошепотів: — Галя… Галя… Ми, дядьку Омеляне, з Галею заручились… — Добре… добре… — чи то сміявсь, чи плакав Омелян і, не даючи Северинові спам’ятатись, вигукнув, щоб було чути усім: — Панове, сюди, до мене! Це наші, наші!
— Куліш Микола, “Мина Мазайло”