ольга

Приклад 1:
Бесіда за гостинним столом (окрім нас трьох присутня була добра знайома господині, співробітниця місцевого музею Ольга Діденко) затяглася до пізнього вечора. Розмовляли легко, одверто, розповідали анекдоти і сміялися до сліз, співали.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
світ бачив і далеко розумніших, і чому конче розум, за яким часто криється тупеньке, обмежене зло, виряджене в шати розуму, мав виповнювати людину отрутою, що її Ольга, як на Ковжуна, продукувала зайвий надмір, що й робило її нестерпно кусючою, — й бездушною креатурою, яка занехаяла власного сина за громадськими справами, — а за цими громадськими справами, де Ольга чимало й доброго зробила, може, саме завдяки її зубатості й бездушності, і тут Ковжун віддавав Токмині належне, зрештою, хіба він сам не уділив значну частку свого життя цим самим громадським справам, хоча він ніколи не пхався в політику, тільки ж одне — пхатися, а друге — склавши руки, бездіяльно дивитися загіпнотизованим кріликом, як на очах у найлюдожерніший спосіб зводять з лиця землі власну націю, — однак чи за цими громадськими справами, особливо у випадку Ольги, — бож чи не тягнеться людина потемки до того, що їй закладене в серці? — не ховалася, бува, черствість надто владолюбної тиранічної душі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
хоча не виключене, що заради Марисі, аби їй зробити цим бодай невеличку приємність, він, може, якось і добіг би цього кута, якби Ольга щоразу, і то, як на лихо, саме тоді, коли він сповнювався найкращими намірами, не дратувала його ніби навмисною різкістю й нетерпимістю, за якими вищирювався, як на Ковжуна, найнестерпніший демон, — демон повчати інших, хоча сама Ольга не терпіла повчань, — наслідком чого не тільки Ковжун не знаходив з нею спільної мови, — адже, крім Ларисі, її справді ніхто не терпів, що Ольга зараховувала на карб людської зіпсованости, а не своєї вдачі, — а й її власний чоловік, здавалося б, уже такий смиренний нерушвода, байдуже, що юрист, Сидір Погорільний, царство йому небесне, узяв з нею офіційно розлуку, навіть не дочекавшися народження єдиного сина, який згодом на честь матері звів прізвище рано померлого батька до літери «П» з крапкою й рискою перед прізвищем «Токмина», що ним Яків тільки й підписувався, без огляду на те, що матір, ім’ям якої Якова дражнили ще в гімназії, ніби наперед запрограмовуючи його долю й тому й називаючи його не по-батькові Сидоровичем, а — Ольговичем, майже не опікувалася своїм нащадком, — аби на старощах, ані трохи не подобрішавши до відданого Якова, любленого студентами викладача, знаного професора-орнітолога, доктора наук і почесного члена різних українських та іноземних закладів і товариств, Якова, що його Ольга не тільки перед знайомими, а й у прилюдних виступах, де Токмина все ще вряди-годи виголошувала не надто блискучі, але завжди посутні, хоч і зайво кусючі доповіді з не меншим запалом, ніж за молодости, обзивала дурнем щоразу, як Яків їй чимось не догоджував, — цілковито розмагнітилася на онуках? — чи це так уже сама природа урядила, аби на онуках тануло й найчерствіше серце?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”