огірок

Приклад 1:
— Тадзьо й вдавався до єдиного надійного ліку — оковитої), наслідком чого він і опинився в Римі, не пам’ятаючи, ні хто його туди привіз, ні яким чином він, замість продерти очі десь на лавці чи під кущем в Англійському парку в Мюнхені, прочумався верхи на сфінксі перед українським університетом у Римі, щоб за лікоть від свого носа угледіти півлітра горілки, котру якась співчутлива душа поставила між лап сфінкса, аби Тадзьо мав чим похмелитися, заки з’являться перші відвідувачі, — Тадзьо взяв і череп’яний кухоль із к’янті-віскі, і шматок ватяного хліба, і кусник тушкованої воловини з бляшанки, і маринований огірок, питаючи Безручка, звідки в нього стільки їстівного добра і чи не несе йому, бува, впереміш із яйцями, всі ці розкоші, включно з м’ясними консервами, вгодований, ніби кожного дня купаний у молоці, ґульолобий пташисько, на що гуска, просто з-під вола виметнувши білу, вкриту персиковим пушком тілисту руку, дала Тадзьові такого добре виваженого ляща, що маринований огірок полетів у небо, наздоганяючи кусник холодцюватої воловини з білим хлібом, щоб ляпнути за кілька метрів у жорству й пісок, звідки одразу ж підвелася ліхтарня, якої Тадзьо доти не помічав, а половина к’янті-віскі, вдаривши в підборіддя, теплою, липкою рідиною (хоча к’янті-віскі було не густе й холодне) залило Тадзьові груди (може, йому й справді на мить вирвали серце, лишивши заюшений кров’ю самий тулуб), який ніяк не міг збагнути (попри те, що жодна відьма не вклала йому, замість серця, губку), чи він ще не встиг протверезіти після вчорашнього, чи він уже п’яніє від самого понюху оковитої, як Климко Цвилик, і, вирішивши, що його розумові центри ще не розрухалися і тому зараз йому однак не розв’язати цього питання, яке він, врешті-решт, і пізніше матиме нагоду обміркувати, почув, як Безручко вибачається за гуску, пояснюючи, що вона не терпить парубоцьких жартів, а він, Безручко, забув своєчасно попередити Тадзя, котрий нехай не погнівається й дозволить собі долити к’янті-віскі та витягне зі слоїка новий огірок, додавши до того кусник тушкованої воловини й хліба, бо ніч довга й дещицю перекусити ніколи не завадить. Звісно, що ніч виявиться такою довгою, аж Тадзьо втратить наді*°* чи вона взагалі будь-коли скінчиться, він і гадки не мав, так само, як він ніколи не повірив би, навіть якби його гуртом переконували б найпрозорливіші провидці, що саме тієї ночі йому доведеться, — щоправда, з допомогою Безручка, виварки-барабана й гуски, бути повитухою, оскільки в Ліни Бабатюк, — яку понесло перед відльотом до Америки серед глупої ночі оглядати церкву святої Софії в Римі, бо точнісінько так її колись уночі, невдовзі перед її, Ліниним народженням, їздила з батьком оглядати собор святої Софії в Києві, — зайшли передчасні пологи від страху, що її коханого Петруся заріже ватага неповнолітніх злодюжок-нечупар, котрі напали на них за Римом (один малолітній мотоцикліст заїхав наперед, аж Петрусь ледве встиг загальмувати, аби не зхрущувати немитого нечупару, два інші — діточки: квіти життя, — пропороли швайками обидві передні шини і, заки потерпілі встигли розчовпати, що сталося, хоча Петрусь відрухово вхопив був того, що рвонув з авта Лінину торбинку з грошима, квитками на літак і паперами, — за лікоть, та одразу ж і пустив, стискуючи розтяту лезом, — на щастя, не надто глибоко, адже спочатку через пошкоджений нерв і сухожилля паралізованим пальцям згодом майже повернулася первісна гнучкість, — правицю, тим часом, як решта підлітків, — зі швидкістю піраньячої зграї, бо ні Ліна, ні Петрусь не встигли й крикнути, — вирвавши з авта фотоапарати, валізку, Петрусеву свитку й Лінин плащ, щезли, залишивши за собою клуби мотоциклового смороду й реву), — а потім, коли вже Тадзьо, піднявши на ноги жалісливого власника бензоколонки, який співчутливо бідкався, що світ з дня на день псіє, оскільки люди, зледачівши, прочинили серце тьмі, — відвіз до лікарні Ліну з новонародженим первістком, котрого нарешті послав їй Господь на тридцять сьомому році життя і котрому Безручко кишеньковим, ані трохи не схожим на обсидіановий клинок, ножем, продезинфекованим у к’янті-віскі, перетяв пуповину, а Петруся, якому наклали вісім скобок на руку, вмовив не гасати перед шпитальними вікнами, умліваючи, чи в Ліни від переполоху не станеться небезпечних ускладнень, а добре виспатися і тоді щойно мізкувати, як там далі все вив’яжеться, бож, звісна річ, земляки їх не залишать напризволяще, — а потім, коли Тадзьо попрощався з Ліною й трохи заспокоїв Петруся, йому ще тієї самої ночі випаде витягати з Тібру мандрівного світовдосконалювача, агностика, пинвоскока й буддиста, а загалом симпатичного Пилипа Чобота-Ронка, що саме тоді, як Тадзьо з Безручком після тривалого маршу Розташувалися покуняти на порозі українського католицького Університету в Римі, явився з Валерієм Панасюком і кудлатою, із залишаєними від бруду босими ногами Гандзею Гончаківною, яку Тадзьо попервах, заки вона заговорила, узяв був за хлопця (ані грудей, ані стегон, довга й худюща), але Гандзя одразу ж вияснила Тадзьові, перш ніж вони перейшли на «ти», що вона після піврічного життя в комуні, залишила дворічну дитину в своїх батьків в Америці (одружуватися їй не хотілося, а дитину вона вирішила дякувати Богові, двадцяте століття бодай на короткий час дещо розкріпачило жінку) і, не бажаючи й далі нічого знати про шлюб і подружнє життя, котре лише уярмлює жінку, заважаючи їй стати особистістю, тепер мандрує світом, набираючися розуму й шукаючи свого призначення, яке не дає їй промитої води, бо все, що вона робить, не виповнює її змістом, котрого вона прагне добігти, кидаючися з одних крайнощів в інші, проте цього, мовляв, Тадзьо, як чоловік, однак не зрозуміє, хоч він їй і симпатичний вже хоча б тому, що не перепиняє на кожному слові.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— хоч вона, Оксана Пилипівна, де тільки траплялася нагода, щиро намагалася всіляко розрадити бідолаху, бодай трохи притамовуючи Миругині ревнощі й жалі — запевненням, що Ірина, якщо їй вдасться подолати несприятливу констеляцію в її гороскопі, ще прихилиться до нього, Мируги, дарма що зараз вона обдаровує ласкою Миколу Чукикала, що, звісно, їй ані трохи не заважає водити його, Миругу, за носа, однак він, Мируга, нехай не втрачає надії, оскільки всі його страждання ще обернуться для нього на добре, — запевнення, яке, попри ревнощі, що вимордовували Миругу, так піддало йому духу, аж він сказав був Ірині, аби вона нарешті просто нагнала Миколу, бож ні для неї, ні для Миколи, крім загубленого здоров’я й змарнованих років (він, Мируга, тоді й сам не знав, що він наче у воду дивився, бож саме так воно й вийшло) нічого путнього з їхніх стосунків не вив’яжеться, надто вони обоє — різні вдачі, а натомість одружилася з ним, Миругою, якому Ірина на це просто в обличчя розреготалася, а тоді, може, розчулена його нещасним виглядом, посумнішавши раптом, сказала, що вона над цим ще колись подумає, а зараз вона ще й сама допаду не вирішила, чого вона хоче, — відповідь, яка спонукала Миругу мало не бігти до Оксани Пилипівни з благанням, чи не може вона йому (або якщо ні, то чи не знає вона когось, хто дійсно володів би такою силою) поворожити так, щоб це ворожіння вже зараз привернуло до нього Іринине серце, бо він, далебі, не витримує мук, що їх йому доводиться безнастанно терпіти, у чому йому Оксана Пилипівна признавала повну рацію, адже її співчутлива душа болісно відгукувалася на всі Миругині нескінченні плачі, і, хоч її вряди-годи, як тоді на вечорі в Чукикапів, Ірина досить таки дратувала недоречними вибриками, заради Мируги вона, Оксана Пилипівна, ладна була всіляко сприяти (звісно, мірою своїх можливостей, бо що вдіяти, коли дар провидці — це не сила чаклуна, а лише здатність інколи заглипувати у прийдешнє), аби допомогти Ірині вибратися на правильний, спільний для неї й Мируги путівець, замість гайнувати час з Миколою Чукикалом чи перегодя з Іваном Долинником, до якого Мируга, на велике здивування Оксани Пилипівни, ніколи не ревнував Ірини, дарма що був час, коли здавалося, і то не лише їй, Оксані Пилипівні, ніби Ірина плекає поважні наміри супроти Івана, тільки ті наміри якось самі собою розвіялися, чого він, Мируга, був певен ще від самого початку Ірининого флірту з Іваном і тому ніколи й не страждав через нього так, як через клятого Миколу Чукикала, до котрого Ірина, не знати з яких причин, адже вона по-справжньому не любила Миколу, і їхній зв’язок не мав ні сенсу, ні глузду, — повернулася, хоч він, Мируга, на колінах благав Ірину не чинити цього, а дона однак вчинила й цього разу напевне побралася б з Миколою, якому вона, як це Ірина сама звірилася в останній розмові з Миругою, мала намір народити бодай чотирьох нащадків, оскільки дітей вона конче хотіла , якби не автомобільна катастрофа, після якої Іван Долинник, що його чи не саме Провидіння припхало до Мируги з Ірининим портретом, ще встиг витягти Грицька з зашморгу, куди загнало Миругу усвідомлення, як це він перегодя роз’яснював Іванові, що світ без Ірини втратив для нього, Мируги, будь-який сенс, барви, рух, бо те, що Ірина врешті- решт не йому, Мирузі, дісталася, хоча вони були призначені одне одному, це він ще на лихо (звісно, внутрішньо кривавлячи) міг витримати, оскільки в цьому випадку існувала змога Ірину принаймні бачити, перекинутися з нею живим словом, а це ж було життя, нехай притлумлене, нехай зведене до мінімуму, але таки життя, натомість коли Ірина загинула, для нього, Мируги, наче вимкнули весь світ, і єдиним виходом з цього мороку й з’явився рятівний зашморг, чого ніяк не розумів Іван вже з тієї простої причини, що для нього Ірина й після смерти існувала так само, як і доти, адже вона оприсутнювалася для нього, Івана, щоразу, як він того бажав, і для нього не було жодної різниці, чи якби вона побралася з Миколою, а чи загинула в автомобільній катастрофі, бож, зрештою, він, Іван, приплентався до Мируги не щоб спільно оплакувати загибель Ірини, а виключно тому, що в Ірининому портреті, котрий він, Іван, свого часу виканючив від Мируги, раптом, наче в полотно влучила блискавка, завелися величенькі ящірки, наслідком чого він, Іван, дарма що таке рішення йому боліло, не годен був далі тримати в себе вдома такого дорогого його серцю зображення, оскільки щойно він кидав оком на портрет, як ці грубі ящірки (а втім, не виключене, що це були й не ящірки, а капосні драконенята, бо вони всі до одної мали колючі гребені на спині й невеличкі кажанячі крила з чотирикутними кришталиками на кінцівках), щойно він, Іван, кидав оком на портрет, як ці ящірки заходжувалися гасати по всьому образі, видовжуючи усміхнене Іринине обличчя в огидні, завбільшики з добрий огірок, а то й гарбуз, прозорі міхурі з ящіркових надто лускатих спин, чого він, Іван, хоч він досить таки подокпадав зусиль, не годен витримати, бо від тих ящірок йому б’є полум’я в мозок, і тому попри те, що йому було дуже тяжко й гірко вдатися аж до такого крайнього заходу, він і вирішив повернути колись вимантачений портрет Мирузі, оскільки в нього, Івана, не підноситься рука знищити загиджений ящірками- драконенятами, гірше від тарганів, такий коханий для нього, Івана, образ, що його Мируга намалював невдовзі після того пам’ятного вечора в Чукикалів, де він, Іван, познайомився з Іриною, яку тоді Мируга в його, Івановій, присутності доти благав йому, Мирузі, позувати, якщо вже не для акту, то бодай для портрета, що Ірина, сміючися, погодилася, і з цією трохи іронічно-безжурною усмішкою Мируга й зобразив її на полотні. Тобто Ірина й на думці не мала погоджуватися, але тому, що тоді на вечорі в Чукикалів у внутрішньо незахищену мить, яка трапляється кожному, копи єство людини, цей надто вразливий, оголений рачок, переміщується до іншої, більшої, шкаралущі, міняючи затісну домівку, — Мируга підвів до неї Івана, що одразу ж з першого слова почав на неї вибалушуватися, спочатку цим навіть трохи діючи на нерви, хоча це вибалушування й подобалося їй, Ірині, перегодя, коли вона з дурної голови, наче їй хто наврочив, таки досить закохалася в на перший погляд ніби й непоказного Івана, наперед знаючи, що з того однак нічого не вийде, і то зовсім не з тієї причини, що її почуття до Івана, як це він їй згодом дорікав, не здолали переважити її ніби хворобливого прив’язання, яке не мало нічого спільного з любов’ю, до Миколи Чукикала, а тому, що з Іваном годі було заводити родину, а дітей вона, Ірина, конче хотіла , — вона й збовкнула Мирузі, що обіцяє прийти до його майстерні, куди він її вже не раз марно запрошував, а вона все якось не виявляла до того охоти, як, зрештою, і тепер, однак, мовляв, цього разу вона, Ірина, дотримає слова й прийде, не так, звісно, аби вволити Миругину волю (уточнення, що його Ірина не стала голосно висловлювати, даючи лише знати покивом голови, про що йдеться), як радше аби посердити Оксану Пилипівну, яка того вечора отак собі ні сіло, ні впало їй, Ірині (наче її хто на те управнював), зробила кілька недоречних зауваг щодо кольору й крою нової сукні, в котрій вона, Ірина, чула себе просто таки безтілесною аж до того, може, навіть не так свідомо ущипливого, як по-старечому дурного запиту, що миттю прив’ялив їй, Ірині, крила, хоч і не спромігся витовкти в ній перевіреного дійсністю переконання, що нова мода Ірині таки винятково до лиця, — та й потім, що розумілася на моді, на нових крояхчи на кольорах суконь така допотопна шерепа, як Оксана Пилипівна, котрій вона, Ірина, тієї миті ладна була навіть пробачити брак смаку (не вділив Бог, нема ради), якби за її словами не вичувалося раптового спалаху злости, ладної назавжди унедійснити часто повторюване твердження, ніби грубі люди — не злі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”