одягнутий

Приклад 1:
— я не буду всього цього змальовувати з доклад­ ністю, позаяк Монсиньйор на своєму безконечно довгому ПЕРВЕРЗІЯ 162 віку мусив побувати і в цих не обділених пишнотою стінах; між першим і третім дзвінком ми обійшли майже всі його закамарки в пошуках своїх місць, Респондент і далі їв цукро­ вані горішки, він роззирався навсібіч, ніби прагнув когось побачити, але більшість глядачів була в прерізних масках і фантастичних строях, venite pur avanti, vezzose mascherette1, якийсь Кінокефал наступив мені копитом на ногу, а потім нахилився до Респондентового плеча і щось шепнув йому на вухо, певно, вибачився, наші місця виявились аж на балконі четвертого ярусу, це дуже високо, майже під склепінням, Рес­ пондент крутив у руках бінокль, якщо мені вдалося правильно почути, той Кінокефал шепнув йому на вухо щось ніби «він тут пильнуй за другим ярусом вони теж будь обережний», знову дали дзвінок, «будь обережний, Орфею», сказала я Респондентові жартома, коли ми підіймалися сходами, тому що він зовсім не дивився під ноги і ледь не спіткнувся, на одному з поверхів ми перегнали напівсонного Казаплеґру, що в супроводі обидвох тілогрійок задихано долав сходинку по сходинці і не відповідав на шанобливі привітання знайомих, лише постійно кивав головою, як це буває в таких старих пердунів, Шапайзерка, ніби нічого особливого й не вичворила нині, здалека махала Респондентові рукою й, можливо, запрошувала до своєї окремої ложі, на щастя, Респондент не помітив цього розпусного жесту, явно заклопотаний чи­ мось іншим, навсібічним роззиранням, біноклем; Дежавю, цього разу одягнутий Арлекіном, тягнув за собою цілий Шлейф Старовини і Традиції; поруч промайнув хтось під личи­ ною найманого вбивці, але Респондент не зауважив його; «1836 року цей театр згорів», сказала я, «але був відбудо­ ваний у тому ж таки первісному варіянті з 1792 року», відповів на це Респондент, ковзаючи поглядом з-за окулярів по балко­ нах другого ярусу, адже наші місця приходились якраз посередині зали, то були дуже добрі місця, Доктор нібито випадково всівся поміж Респондентом і мною (а я так сподіва­ лася ще однієї зустрічі з його віртуозними пальцями, з цим чардашем Монті! ), внизу під нами Альборак Джабраїлі щось 1 Тут, здається, процитовано арію Дона Джованні з однойменної опери Моцарта: «Виходьте-но вперед, манірні маски» (італ.).
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
Доктор зоставався сплячим у своєму кріслі, тим часом ми з Респондентом вийшли у коридор і, знайшовши там більш- менш безлюдний закут, почали люто цілуватися, ми стогнали й кусалися, наші язики блукали ротовими порожнинами одне в одного, Респондент припер мене до стіни, він був без окулярів і не бачив, як довкола нас кружляють всілякі пані й ПЕРВЕРЗІЯ 166 панове, поглядаючи в наш бік хто з осудом, хто із ласою заздрістю, якийсь тип, одягнутий найманим убивцею, відвер­ то розглядав нас із відстані десяти кроків, це розглядання впритул здалося мені щонайменше нахабним, і я заплющила очі, щоб не бачити ні цього доморослого Спарафучіле, ні огидної Лайзи Шейли з її фотоапаратом, ні пробігаючого туди й назад в оточенні зграї гостес Даппертутто; ми цілувались як могли — всіма собою, слово честі, це було зроблено куди ліпше від того орфеївського лизання на сцені, наші роти пахли м’ятою, це було грандіозно, ніби штучне дихання, від якого дзвенить у вухах і відвалюється голова, а ноги підкошуються, ми перестали цим займатися лише після третього дзвінка, ледве встигнувши добігти до своїх місць перед самим підняттям завіси. Доктор не спав, «я взагалі не прихильник опери», заявив Доктор, «але ця річ мені направду подоба­ ється», невдовзі він уже знову рівномірно і глибоко посопував, а проте майже ніхто не звернув на це уваги, адже по сцені стрибав балет «Сексапіллер», а дует Орфея і Ріни виявився насправді дуетом Оттавіо й Анни, сильне враження на гляда­ чів учинили підвішені понад сценою на ланцюгах скляні об’єми, в яких сиділо повно всілякого живого гаддя — кроко­ дили, ропухи, змії, саламандри, ігуани тощо; ці великі скляні посудини загрозливо гойдалися над головами співака і співачки, напевно, символізуючи ту небезпеку, яку готував для них дальший сюжет опери, одна з віолончелісток при цьому зомліла і її, разом з інструментом, спазматично затис- нутим між ногами, витягнули кудись за лаштунки; опритомніла вона тільки після чергового електричного розряду громів і блискавок з наступним шоком для більшої частини публіки, Респондент скинув зі свого коліна руку сплячого Доктора, «це вже занадто», буркнув Доктор крізь сон, вистава тривала, троє друзів-негідників уже забивали баки знайомим куртизан­ кам, насправді то були ніякі не Карамбольйо, Пантальоне і Ґапілейо, а також не Смеральдіна, Кляріче і Розалінда, а Альфонсо, Ґульєльмо і Феррандо вкупі з Дорабелльою, Фйорділіджі та Деспіною, і кожен, хто любить «Cosi fan tutte», міг легко це розпізнати; ліва частина партеру, викуплена Товариством приятелів театру «Ля Феніче», безперервно протестувала свистом і скандуванням, а віце-президент 167 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ Серджіо Камероні навіть розкрив над собою величезну парасолю з коловим написом «Геть з Опери шоу-бізнес!», парасоля бувала особливо помічною у випадках чергового атмосферного потрясіння; потім сталося щось жахливе — на сцену було випущено безліч (понад шістсот) напіводяг- нутих хлопців і дівчат, які в супроводі хору друїдів з беллінів- ської «Норми» почали творити велику любосласну гру кожного з кожним і всіх з усіма, вони спліталися і розпліталися, схрещувалися і скліщувалися, повзали й лазили, і лизали теж, це було якесь таке хтиве муравлисько, багаточленне тіло, просякнуте вологою й ніжністю, хористи ледь витримували, Товариство приятелів уперше затихло, тілесна жага таки перекинулася на глядацтво, зала набрякла стогонами, зой­ ками і закличними жіночими повискуваннями, глухо вовтузи­ лося щось у партері, з деяких балконів летіли частини дамського одягу, друїди набирали дедалі вищої магічної сили, я й сама ледве стримувалася, Докторове сопіння чимраз більше збуджувало мене, і все працювало на режисерську ідею: лазери, комп’ютери, світлові спалахи звідусіль, три чаклунські оркестри, дві тисячі живих виконавців на сцені та поза нею і ще три з половиною тисячі в глядацькій залі, — все, все, все працювало в єдиному пориві до спільного і вели­ кого оргазму, але саме в цю мить, у передмить одночасного і нестримного завершення епізоду, за нами рипнули двері, озирнувшись, я побачила силует когось, хто ступив на наш балкон, мені зда­ лося, що то бачений в антракті найманий убивця, але я не мала певності, бо, повторюю, бачила тільки силует на тлі дверного прорізу, а проте щось підштовхнуло, змусило мене крикнути «будь обережний!», і Стах (закреслено) Респондент ніби все відразу зрозумів: у спину йому летів ніж, і куля, пущена з пістолета, і капсуля з ціяністим калієм, і голка з кураре, і двоє ґевалів, зодягнутих у шати венеційських найманих убивць, підкралися ззаду, щоби його задушити голими руками або шовковим шнурком, або шкіряною шлейкою, або перерізати горло щербатою бритвою, це була його смерть, я не знаю навіщо, кому це потрібно, вони таки розшукали його в цьому перелюдненому театрі, вистежили, саме тут, де майже всі ходять у масках і де безліч разів ГІЕРВЕР31Я 168 помирають на сцені, — Респондент перемахнув довгими ногами через балкон , на тисячну частку секунди повиснувши у сповненому мерехтінь і випарів просторі, вхопився обіруч за натягнуту для «турецького польоту» линву й тоді, високо задираючи голову, щоб не втратити окуляри, та час від часу пригальмовуючи над завороженою внизу публікою, пустився з’їжджати в напрямку сцени, прожектор відразу знайшов його і не випускав, герої масового перелюбства вже розповзалися врізнобіч, коли Респондент зістрибнув на кін десь у глибині сцени, за драпіруваннями, щось тяжко гепнуло до підлоги, публіка вдарила «bravo!», а триста фанфар сповістило про­ довження дії.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
: воля меду вже й абрикоси зацвіли а тіні ще не повернулись чекаю вечора та ввечері не роздивитись : воля меду присмерк кохання з раною… синє обличчя ями… ночі вершина над нами… пісня таємних сил… 60 літо сліди погоня… стріли в слідах холонуть… оргії світла сонні… червоні колеса — над гори… згустки енергій — над море… пісня таємних сил… гуснуть лапки в карміні… в’язнуть променів доторки сині… камінь у морі червоно царює — пісня таємних сил… 62 повернувся володар без володінь бо таємниця не світиться таємниця — це назва голих дерев… маківка без насіння пісня таємних сил… 63 срібні чари туману… промінь раптовий жалить плечі блакитні яблунь… білі обличчя яблук… пісня таємних сил… 64 ВІН – ПОСЛАНЕЦЬ він посланець врожайних днів на ластівки на нори на тіні у садку… прийшла печаль до нього… він посланець дощу голубить нитку під яблунею при пеньку срібне перо пасе в садку… він посланець говорить: рілля блакитні груди невисловлене щось… молитва синіх сліз зеленому дощу… він посланець при надмірі перлин… веде танок у темряві зелених груш із зародками ос піщаних… він посланець наближає оголені плечі там де повалений мармур води увечері… він посланець коли невидимі зграї збуджують волосся… і маленькі руки зелених карликів збирають пелюстки — щоб умилостивити холодну брилу вітру… 66 він посланець коли дерево стрибнувши витріщається на червону голову що сичить блакитною смолою а тінь відбиває стрибок… він посланець червоних тріщин коли здивовано їжаки поправляють частокіл в ранах блідої зорі… він посланець магічного ритму прихований травою над джерелом підмальовує очі перед гніздом зорі… 67 він посланець на заході сонця де в западинах вояки складають списи на дно риб’ячих кісток припорошених жахом місяця… він посланець у пітьмі при блищаках над сплячим рудим звіром із криком у клітці роси… він посланець говорить: знайте хто розгадує діаманти той спрямовує у піски слід без крилець — де велика холодна бджола нерозквітлого дерева… 68 він посланець на поминках літа бачить як стародавнє зелене око сльозиться на осінь… він посланець речей викликає набір кольорів як засіб божественного і у вирі пригадування освітлюється голосом орнаменту… він посланець просвічує кров потоками флейти… і тоді він здогадується про склепіння пташки… він посланець говорить: хай сумнів не належить тобі ти знову з погаслим поглядом в гурті знекровлених яблунь запашними волосинами лоскочеш подвір’я… він посланець при табунах розгойдує мідний став у піні рожевих смолок у шелесті тісного вітру він посланець блакитних гігантів — аби засвідчити дня глибінь у зіницях згасання над лігвами…. _ _ _ _ _ _ _ _ _J 70 він посланець холодних ущелин чиї одсвіти із погрозами на тисячу знайдених бродів оглядаються… він посланець з оберемками синіх квітів у жовтих містах де завше серпень звіра червоного… він посланець засміявся подумки — коли підстаркуватий слуга півонії одягнутий в царські шати не признав себе і ласки світу… він посланець засміявся подумки бачачи як несе рідкісну квітку уважний і послужливий слуга півонії… він посланець білим по білому — дуже далекої експедиції… опікується втечами руйнуючи форми ховає час незнання і меж… він посланець говорить: не змішуйте грізне з негрізним бо не будете знати куди повертатись… 72 він посланець говорить: дощ хлюпотить і перейде і холод скує простори і чутною стане сурма та не засвітяться ні число ні назва ні діла ваші… він посланець говорить: я не знаю того хто не йде хто вирушив той у чеканні — дорога — в чеканні кожного… він посланець призначення пояснює біль роз’їдений сіллю… зотлілий жар написів де клешні колишнього… він посланець покидає пошук бурунів неіснуючого моря де надить метеликів у ввігнуту сферу біла труна… він посланець пам’яті де чорна бджола б’ється об зоряну кліть… він посланець в засідці над річкою де поцілунок із списом спалахує без слідів… 74 він посланець під час примирення рум’янець сіє у траві його господар — іній… він посланець в олії полудня… жіночий хор червоним листям на скрипку сипле сніг піщаний… він посланець при білих ліліях у келихах глибин смеркання шле назустріч вигукам рясним… він посланець при перемир’ї світла коли трава замовчує насіння схиляє голову до товариства каменів під оплесками річки… він посланець на маршрутах поразок в плямах лишайника вгадує ями… в смерті без назви вгадує соняха… він посланець гри в тигра спіральних людей в безмежжі вогнища… 76 він посланець говорить: перлисту шкіру риби натягнуто поміж червоних нив з вогню і золотого дна грибів мисливців ждіть із білими очима… він посланець говорить: меч інею траву скосив порожевів — і пташка заспівала спис пробринів — і щит засяяв розбилось сонце — сонях спорожнів… 77 він посланець аби збулося: руде волосся вітру… червоний рій утечі в глибину… крик темного у клітці… він посланець сьогодні веде мотилів до солодких калюж під висохлими персами винограду в пейзажі роздвоєних снів… він посланець жита — рука його сильна від чистоти згарищ у пошуках безіменного… 78 він посланець повнить сріблом тріщини — щоб збулося спалення чорних грив… він посланець виносить здалеку зелену флейту — щоб збулося спалення білих грив… він посланець говорить: ви кажете що в незнайомця очі Вчителя хіба ви знаєте Вчителя? він посланець при охороні великих жарин будить фіолет у жовтому де панцир грабує відблиски поза гінцями долин… він посланець — сьогодні вирушає на захід… виноградники обіймаються — радісно до крові світяться калюжі… він посланець ховає блакитну тарелю: сьогодні не буде дощу підемо дивитися як золото росте… 80 він посланець будить пахощі фіалок — раптове кохання знаходить пожежу на початку музики… але на споді — лебеді біліші від снігу… цю гру припиняє золота рибка споглядаючи невидимий сніг… він посланець вирощує блакитне пір’я обкладати тишу щоб не спинявся невидимий сніг… він посланець пам’ятає про мур і заборону на подарунки бо митець — тільки гість… навчається у сні замкнувши лінію… 82 багатство холодних вітрів роздмухала синя синь а губи твої червоні — півонія у пітьмі… троянда огниста пояснює чорного звіра — у класі темніє… без стуку входить звір лапи в росі… теплі засмучені очі… 83 весняні вітри на побаченні — знову зелений дракон… жовті тіні вертаються — глибокий рівчак наповнюється… знову тигр осені… 84 тіней вогкі домівки під синіми стріхами слив — до перламутру равликів — снів… поле пожнивне… сонце як вибитий сонях без жодної насінини… перемагаючи землю стаєш дрібним і впокореним наповнений вщерть віддаєш усе бо що можна втримати… все охопивши зором не пригадуєш слів що тобі були мовлені як ходив ти під стіл… скарб що здобув охорона пильнує але свічка згасає в очах… тож звеселися — сон твій скінчився…86 на схилі сну бібліотека — я списую промені аж поки не виросте купка темних зернят… в занепаді кохання самота в садку світилась… — роса зелений промінь з неї брала… 87 кожен полиск полює: повен рот світла роздирає темного звіра… застиглий пагорб з коралами в норах… нориця лиже брильянт… нагортаючи на себе піщаний сон… нерухома алея з дощем кристал стежить здалеку.. мир і спокій: роззирання цвіту на дахах вітру повіки затіння п’ють жовтий нектар сосен… 88 запах поцілунку — вітрильник танцює… запах поцілунку — пір’їни летять… ступив де найглибше — шах але не мат… сонний але вогонь… скажи що ти знаєш місце яке можна обгородити… на це стане декілька полін… але ти не знаєш… СВІТЛО в сміхові світла кучері блакитні з коричневою основою… волосинки золотистого дрожу вітерця… схлипування з підстрибуванням срібних трикутників… течія… плавкість… скло… змедіння… ніздрі згасання заглибин… нурт розбиття: сяйливе і темне в дні пляшки… жарина у попелі… сині зубці… гірлянди бузку туга що променить із очей коли сплю… олія… кора сосни… зима… 90 листи де поштар?
— Тютюнник Григорій, “Вир”