одвічно

Приклад 1:
Працею, що в процесі виникнення негадано усамостійнилася, наче його, Сороки, душу перемкнули на інший регістр, якого, здавалося, в ньому, Сороці, не існує, бож він мав при тому виразне відчуття, що то не він, Сорока, все те довершив, а просто Провидіння раптом з-під його ліктя задля жарту скропило мертві кусні живою водою, й вони ожили, — перетворившися не так на опис кропітко назбираних історичних фактів, що їм він, Сорока, звісно, уділив належне місце, як радше на його, Сороки, міркування про світ і себе самого, міркування, котрих він ніколи не зважився б безпосередньо висловити, не ховаючися за каркас наукової розвідки про театральні вистави у Ватикані за Лева X, для якої не конче треба було письменницького хисту, що на нього він, Сорока, ніколи не претендував, — якби саме доба Лева X, н ібито не дуже й споріднена з його, Сороки, часом, але внутрішньо йому, Сороці, глибоко відчутна своїм розгонистим віддихом, не вивільнила з його єства тих міркувань, що, властиво, й стали головним рушієм подальшого дослідження, внаслідок чого він, Сорока, звідав (і то майже всупереч його волі, він просто не зчувся, як воно сталося; на рівному місці втративши рівновагу, в падінні ногою торкнувся підземної річки, і його понесло фарватером): раптом самі розв’язалися елястичними шворками вузли в свідомості, що їх йому, Сороці, допомогла по-новому осмислити й почасти безболісно убгати в конкретні форми, цим їх майже остаточно знешкодивши, саме доба Лева X з її поміркованим відродженням античних часів, а заразом із ще міцнощелепним християнством, — цих одвічно ворожих один одному первнів у людській душі, заглиблюючися в природу яких, він, Сорока, питав себе, чому доля саме його, Сороку, змушує на подобу Якова боротися з янголом. Звісно, ці міркування не були для нього цілковитою новиною.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Зрештою, якби Дорощук нараяв її батькам, тобто не батькам, а батькові, бо , скільки вона, Діяна, пам’ятала, — тільки роками пізніше збагнувши, що коштувала та стриманість її матері, людині обов’язків, не так накинених ззовні, як виснуваних з унутрішньої потреби до впорядкованости, далеко не пересічної, хоча нічим особливим і не виявленої в житті, особистости з гострим аналітичним, і тому не завжди привабливим, розумом і пристрасною вдачею, несумісною з горішньою надбудовою, — ставилася до Олекси Дорощука холодно-ввічливо і не завжди схвально, ймовірно, як це вже далеко пізніше висновувала для себе вона, Діяна, відчуваючи до Олекси, цієї зовнішньо дорослої, винятково привабливої і небезпечної дитини, нездоланний гін і розуміючи водночас цілковиту безперспективність цього прив’язання, бож Олекса ніколи не став би її партнером, а , попри свою молодість, була дорослою, — якби Дорощук підказав батькові послати її, єдину дочку, до китайської школи, вона, Діяна, вже тому, що до цього спричинився Дорощук, відвідувала б ту школу з не меншою пильністю, ніж французьку, тим більше, що навчання їй, Діяні, легко давалося, внаслідок чого батько, — а матері вже не було, щоб утримати, — й не перечив, коли вона, Діяна, зажадала податися на студії до Европи, зокрема до Парижу, звідки вона, — частково тому, що її одвічно тягло впорядковувати, а не ширити навколо себе хаос, риса, яку вона успадкувала від матері, а її, Діянини, тодішні знайомі ше й затялися навертати її, наївне дівчисько (а втім, хіба в кожному не прокидається гін мисливця, коли він бачить наполохане звірятко? — та й кому спало б на думку, що наївне дівчисько, яким вона, Діяна, й справді була, крім того ще й упертий, старий віслюк, що завдяки своїй упертості, — спадкові дикунської крови, як це врешті-решт дійшли висновку зневірені навертальники, — простує власною стежкою, не бажаючи навертатися, хочби й скільки спокушали його сирени?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”