очманіло

Приклад 1:
— припущення, яке згодом хоч і не підтвердилося (і то не виключене, тому що Цизьо, попри інженерову готовість, чомусь ніколи доладу не міг з Федуляком на цю тему розговоритися навіть тоді, як вони згодом уже ближче запізнали один одного, і припущення так і лишилося припущенням), однак ще за першої зустрічі так розпорошило Цизьову увагу, що копи Федуляк, скінчивши гутірку про елеватори майбутнього, без жодного переходу (так бодай Цизьові здалося), ніби продовжуючи попереднє, попросив Цизя докладно викласти, за яких обставин він, Цизьо, відбіг грошей і паперів, Цизьо раптом зі здивуванням встановив, що з усіх своїх карнавальних походеньок він нічого не годен зв’язати докупи, бо, властиво, єдине, що він чітко пам’ятав, зводилося до спогаду, як Павло Кашуба познайомив його, Цизя, з двома грубезними, розцяцькованими струсевими білими перами й кольоровими брязкальцями муринками, з якими вони, тобто Цизьо й Павло, нібито й вирушили на карнавал, — карнавал, якого Цизьо ніколи не любив, хоча й охоче розважався, не цураючися веселощів, — не любив тому, що після карнавального гульбища Цизьо незмінно хворував, впадаючи в депресію, з котрої він дедалі важче видибував попри те, що на ці чорні ями в свідомості нібито й не існувало якихось поважних причин, — і якби не Павло Кашуба, з яким він, Цизьо, давно не бачився, то він, Цизьо, ніколи не дався б на підмову вже хоча б тому, шо копи він з Павлом у супроводі шедро розцяцькованих церер вийшов на увогньовану вулицю, де вже шаліло все Ріо, перше, шо вгледів Цизьо на підвищеному дерев’яному майданчику серед квітів і напівголих найрізноманітніших відтінків красунь, — був Віктор Платонович Кентавр, котрого Цизьо зі зрозумілих причин найменше волів би перед очима, а це, звісно, одразу ж і зіпсувало йому настрій, спонукавши його, попри всі численні стійкі настанови, відрухово шарпонутися в інший бік й очманіло податися туди, куди його тягпи муринки і де, не виключене, хоча з цілковитою певністю Цизьо не міг би цього твердити, він і відбіг грошей, і паперів, одержимий єдиним бажанням, яке червоними сигнальними квачами притлумлювало решту помислів, позбавивши Цизя належної пильности й здатности тверезо думати, — бажанням триматися якомога далі від людини-коня, що, не виключене (як про подібні випадки ще вряди-годи розповідали старі матроси), не знати, за які кривди чи просто з навісного розуму переслідував Цизя, щоб, як тоді в бурю серед океану, тепер на суходолі спричинити своїми непогамованими вибриками страшний землетрус, цим самим викликавши в Цизя новий напад малярії, — роздуми, про які, самозрозуміла річ, Павло Кашуба й не здогадувався, а тому його так і вразила невмотивована. як йому здалося, поведінка Цизя, бо коли він, Павло, прочумавшися на пляжі після карнавальних пригод, запропонував Цизьові єдино розумне рішення, а саме: покищо забути про втрачені гроші й папери (що сталося, те сталося, і про те не варто сушити собі голови) і, перш ніж вирушати до інженера Федуляка, викупатися в Ґванабарській затоці, що, мовляв, і заспокоїть Цизя, і буде сякою- такою гігієною, не зайвою після трьох днів непробудних веселощів, то він, Кашуба, побачив, що Цизьо, як навіжений, зірвався на рівні ноги й щодуху мчить геть від води, не чуючи, що йому гукає Павло, який, звісно, не міг знати, що коли Цизьо, приставши на Павлову пораду, знову сів на пісок і заходився вивільнюватися від черевиків і одягу, його, Цизів, погляд, випадково скознувши по воді, раптом засік Віктора Платоновича, котрий, збиваючи порожевілу воду в стрімкі, щоразу вогнистіші вахлярі, з подиву гідною швидкістю вигарцьовував затокою, — видиво, від якого, звісно, Цизя й обсипало жаром, змусивши схопити поскидані на купу манатки й чимдуж дременути до міста, а вже тоді навздогін за ним кинувся й Павло Кашуба, вигукуючи, що з ним, Цизьом, приключилося і чому він біжить від води, як чорт від ладану, висвистуючи ратицями, хоча саме причини, чому він так біжить, нехай і якою безглуздою видалася б Павлові ця втеча, Цизьо ніяк не здолав би витлумачити своєму товаришеві просто тому, що деяких речей не випадало прозраджувати (не зі страху, мовляв, Павло висміє Цизьові надмірні забобони, — від клинів так легко не вмирають, та й Павло ледве чи виявився б у такій справі надміру нетямущий, — а радше, про всяк випадок, заради запобіжної обачности, бо ануж розповіджене, — лиха година його бери!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”