обтяжувати

Приклад 1:
Тобто, отримавши гроші й папери, Цизьо й справді поспішив до Геннадія, але в помешканні Геннадія, якого раптом у наглій справі (а Геннадієві приключалися пише наглі справи, іншими його доля не утруднювала) понесло до Порту Апеґрі, — він, Цизьо застав живісінького й майже не зміненого, хоча вони не бачилися з п’ять років, Павла Кашубу, свого давнього дружка ще з часів, копи Цизьо, замість, як хотіла , піти навчатися до торговельної школи, разом з Павлом утік з дому й завербувався на китобійний корабель, — дружка, з яким Цизьо найменше гадав зустрітися в Ріо-де-Жанейро, бож Павло згодом подався на промисли до Аляски, де почали прокладати нафтопроводи, і Цизьо, якщо поминути вістку, що її приніс був Іван Сеник, ніби з Павлом трапилося нещастя й по ньому лишилося тільки відправити панахиду, втратив по своєму приятелеві спід аж до теперішньої зустрічі, котру, самозрозуміла річ, випадало належно відсвяткувати, внаслідок чого Цизьо з Павлом, хоча все це й почалося з дуже скромної випивки і звичайної у таких випадках розмови, і опинився в товаристві гладких розцяцькованих муринок з сигарами в зубах; муринок, які безугаву спонукували Цизя щось огидне ковтати й курити, а тоді ще й проходити крізь вогняні пелюшки, що їх, як кріпиків з капелюха, витягав з свого лискучого тіла довгий, майже зовсім голий танцюрист з півнячою головою, котрий то наближався, то віддалявся від муринок, від яких Цизьо вивільнився пише на останній день карнавалу, прокинувшися на пляжі Ґванабарської затоки неподалік від запаркованих авт на но-зому майдані, що його не так давно місто відвоювало від води, куди Цизьо й без Павпових спонукань напевне подався б відсвіжитися, якби, прокпіпивши очі, не встановив, що ні муринок з півнегоповим танцюристом, ні грошей, ні жодних паперів при ньому нема, а є натомість поруч запухлий, з вимащеним сажею обличчям Павло Кашуба, котрий, прочумавшися від Цизьових репетувань, почав заспокоювати свого приятеля, мовляв, нехай він не розпачається, бо все це дрібниці, які дасться зовсім легко залагодити; тобто, звісно, щодо грошей, — то шукай вітра в полі, гроші — така матерія, що має підступну властивість Одразу ж випаровуватися, але це ще не кінець світу, адже, як треба, можна взяти й позику, та й на випадок, як Цизьо не схоче обтяжувати попервах батьків, то нехай разом з ним, Павлом, поживе деякий час (бодай до повернення господаря, так буде веселіше) у Геннадієвому помешканні, ну а щодо паперів, то це теж не важко направити, оскільки в нього, Павла, є, дякувати Богові, порядні знайомства, не так знайомства, як, точніше, один знайомий, вартий сотні інших, з емігрантів піспя другої світової війни, щирий український патріот, звинний діпок і при тому далеко не черства людина, інженер Святозар Федуляк, з яким він, Кашуба, випадково познайомився на Алясці, копи інженер працював деякий час при нафтовій компанії на підставі досвіду, набутого в нафтовидобувній галузі у Венесуелі, де Федуляк нібито згромадив чималі посілості, а тепер, оскільки його молода дружина, красуня з фунтовим носом, не схотіла нидіти серед снігів і морозів, змусивши свого удвічі старшого від неї чоловіка трохи достосуватися і до її потреб, повернувся до тепліших країв і недавно устаткував у Ріо-де- Жанейро щось на зразок чи то адвокатського, чи то якогось особливого дорадчого бюра з трьома мегерами-секретарками, з яких і слова не витягнеш (зумів чоловік їх у цьому ледачому кліматі отак зачарувати, але, як, зрештою, Цизьо і сам ще переконається, Федуляк майстер у цьому ділі, от уміє чоловік — і годі, хоча він нібито нічого особливого й не чинить, скаже щось таке, що й інші кажуть, тільки до нього чомусь одразу серце привертається, особливо мегер і старих дівуль), ну й він, як його тут називають, інженер Федуляк (до речі, це не пише титул, Федуляк і справді інженер та ще й знавець нафтовидобувного промислу, попри те, що дехто ладен відмовити йому в цьому, — люди є люди, — але зараз ідеться не про вишукування на сонці плям, а про щось зовсім інше, а саме: він, Федуляк, має маленького коника, — а хто такого коника не має? — хоча Федуляків коник якось до нього зовсім не пасує, — так от саме про цього коника він, Кашуба, й мусить попередити Цизя, аби Микита випадково недоречною заввагою не пошкодив сам собі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
і тому й затявся не брати з нею офіційного шлюбу, на відміну від усіх її, Дзвениславиних, зальотників, які чомусь, дослівно, всі, як один, не лише мали бажання переспати з нею (що зрозуміле), а й конче взяти з нею шлюб, усі, крім Прокопа, — то вона, Дзвенислава, розпишеться з тим (він, Прокіп, його знає) уже майже остаточно зукраїнізованим болівійцем (на яке тільки дерево не заганяє людину любов), котрий уперто оббиває її, Дзвениславин, поріг, не гублячи надії, що колись (одвічне це «колись», заради якого гине найкраще «тепер») вона зглянеться на відданого сараку, котрий на ній, Дзвениславі, наче блекоти об’ївся (декому подай місяця з неба, а як дивом той місяць дасться в руку, то його не шкода й пожбурити на смітник, як непотріб), ну й вона, Дзвенислава, вирішила зглянутися, очевидна річ, чесно попередивши свого майбутнього безправного чоловіка, що вона чекає дитину від Прокопа, з яким і надалі зустрічатиметься щоразу, як її він, Прокіп, покличе, однак той навіжений претендент на її, Дзвениславину, руку на все це пристає, не виключне, потаємно плекаючи надію, що така формальність, якщо не відразу, то дещо пізніше щось змінить у її, Дзвениславиних, почуттях, аби вона тільки погодилася з ним розписатися, чого вона, Дзвенислава, тепер потребує, щоб за всіми правилами, на які вона особисто свище, але які, на жаль, все ще чинні в цьому, з одного боку, статево розперезаному (кожна доба вигадує собі іншу продухвину), а з другого — по зав’язку просякненому людожерсько-патріярхальними забобонами світі, — народити дитину, котрої вона, Дзвенислава, воліє не обтяжувати з пелюшок комплексами байстряти, — з чим він, Прокіп, сливе, погодиться, — вияснення, у відповідь на яке він, Прокіп, уперше за час, як вони були разом, схопив її, Дзвениславу, за плечі з такою силою, що їй на мить і справді здалося, ніби зараз він її уб’є, хоча Прокіп лише глянув на неї дивним поглядом, аж вона, Дзвенислава, тоді усім єством відчула: це дивиться не Прокіп, а сама доля ниже її поглядом крізь очі Прокопа, що понад силу, наче він боровся в собі зі страшною потворою на подобу мурашкоїда, яка рапавим язиком вибирана йому з горлянки снова, — повопі, майже по складах, вимовив, щоб вона, Дзвениспава, забупа свого бопівійця, а тоді, наче нарешті струснувши з себе отруєний панцер і ставши знову Прокопом, розреготався й, розцілувавши її, одразу ж, наче в нього під ногами бухало полум’я з-під землі, потяг її до лікаря по офіційно вимагані для шлюбу посвідки про відсутність у претендентів на супружнє життя венеричних хвороб, викликав телефоном Славка Цісаря й Миколу Потічного як свідків до міської ратуші, де й зареєстрували шлюб, ба більше — раптом, байдуже що досі не хотів про те й чути, погодився переїхати зі своєї нори у содомському районі в Брукліні у прийми (як висловлювався Прокіп) на її, Дзвениспавине, надто, як на нього, Прокопа, снобістично уряджене, проте винятково світле й затишне помешкання, — попри туркусову стелю з шоколядними хмаринами й бежовими стінами, розписаними ранніми віршами Тичини Дзвениславиним каліграфічним почерком, — власне помешкання на Іст-Рівері з виглядом на прибережну зелень і на смуги води з довгими виписками, як стартові доріжки, аби за два роки, найщасливіші в її, Дзвениславиному, житті, виповненому і народженням Петрусика, і проектами подальшого розширення її власного ательє мод, ну й насамперед Прокоповою любов’ю, без якої ніщо не мало б сенсу, цьому променистому ковчегові, в котрому вона, Дзвенислава, ладна була плисти довіку, бож там уже пливла з нею її обітована земля, тим більше, що нарешті, здавалося, й Прокіп остаточно пустив у непам’ять свою навісну ідею, ніби він її, Дзвениспаву, з роками обтяжуватиме, — аби, повертаючися від Ярця Малинецького з Джерсі Сіті додому, загинути в автомобільній катастрофі, налетівши на великій швидкості на залізний стовп на одному з автострадних мостів, і це попри те, що як перегодя Ярцьо слізно божився Дзвениславі, котра звинувачувала його, що він не інакше, як напоїв Прокопа, або, ще гірше, дав накуритися гашишу, до якого Ярцьо останнім часом вряди-годи причащався, щоб, як він виправдувався, тримати крок із добою, — Прокіп виїхав від нього тверезий, як дзвін, а головне — в найліпшому настрої, котрий виключав найменшу ймовірність самогубства, — та й, врешті-решт, поминаючи все те, що згодом з цього приводу говорилося, — хіба міг він, Ярцьо, а чи Льоня Неситець, а чи Степан Борзна, з яким Прокіп ще жартував біля Гаражу, примоцовуючи в багажнику, вистеленому коцами, аби не подряпати, стару, схожу на гуцульську, скриню з старанно вимальованою мапою обох півкуль на віку, правий бік якого охороняв вписаний у стерно крилатий вершник в залізних наголінниках і з жаб’ячими ногами, котрі з віка звисали довгим кованим замком до середини скрині, що за нею Прокіп і їздив до Ярця на прохання Дзвенислави, яка нагледіла цю скриню серед старих рам, ваз, стільців і комодів у Ярцьовій крамниці, — хіба міг він, Ярцьо, бодай на мить припустити, що в Прокоповому авті їде смерть? Тобто, коли він, Ярцьо, попрощався з Прокопом, вона, очевидна річ, ще не їхала.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”