обтруситися

Приклад 1:
Якщо твоїх добрих учинків назбирається стільки, що горлиці вистачить із них увібратися в колодочки, вона знесе тобі всі три яйця, яких ти не допильнував, і ми тоді разом підемо крізь цей ліс, що є правим оком твоєї бабуні» — і от саме від цієї безглуздої обіцянки, котра не має ні голови, ні ніг, йому, Сипкові, зупиняється кров у жилах, і він дубіє від жаху й образи, так, саме образи за якусь велику несправедливість супроти нього, Сипка, байдуже, що він і сам не добере, у чому міститься ця волаюча несправедливість, що, самозрозуміла річ, нищить нервову систему й опіком сідає на дванадцятипалу кишку, на якій він, Сипко, до речі, вже мав виразку, котра чи не затялася й справді загнати його під землю, хоча тут він, Коновченко, який досі мовчки слухав дедалі схвильованішу розповідь, рішуче перепинив Сипка, кажучи, нехай він, Сипко, викине з голови й думати про смерть, а натомість, не гаючися, піде на медпункт, аби його обстежив лікар, попри те, що він, Сипко, як він твердить, не любить ні лікарів, ні медицини, — неприязнь, що її він, Коновченко, частково поділяє, оскільки йому самому не надто лежить серце до ескулапів, але, мовляв, у випадку його, Сипка, треба керуватися не тим, що людина любить чи не любить, на це ще прийде свій час, а тим, що втримає її при житті, з якого не вільно по-песячому втікати, з переляку підгорнувши під себе мокрий хвіст, замість обтруситися, набрати в легені повітря й діяти, і це тим більше, що він, Сипко, скручується від болю в лівому паху, від чого, як це він сам признається, йому мука ступати на ліву ногу, з чого недвозначно випливає, що від цієї біди його, Сипка, звісно, з Божою допомогою, може порятувати тільки лікар, до якого він, Коновченко, якшо Сипко й далі зволікатиме, потягне його силою, прикликавши на підмогу Юрка Христенка й Ярослава Барабаша, — запевнення, яке врешті-решт таки подіяло на Сипка, хоча він, Коновченко, не покладаючися, чи воно подіє, одразу ж після цієї розмови подався до полковника Крата й вияснив йому, що хлопець помре, якщо негайно не отримає лікарської допомоги, отож нехай він, Крат, з огляду на його авторитет серед англійських урядовців, вживе відповідних заходів, що той негайно й вчинив, внаслідок чого Сипко й опинився в шпиталі в Чезенатіко, де йому оперували кишку, настільки ґрунтовно її підлатавши (чому, деякою мірою, сприяли і молодий організм, і повторна операція, і те, що він, Коновченко, деякий час бігав біля Сипка квочкою), що коли дивізійників, уже в Англії, перевели на цивільний статус, Сипко, як і Кобець, ще три роки просидівши на землі Апьбіону, невдовзі як цілком здорова робоча сила виїхав до Канади, а звідти слідом за Кобцем, з яким Сипко приятелював, і до США, де на рік пізніше, ніж Євстафій, котрому його енергійна Дарка саме народила Мирона, одружився з Христею Гурко, до котрої він, Коновченко, заки зустрів Олю Старовійт, трохи залицявся і котра за п’ять років стала матір’ю чотирьох дуже вродливих, як і сама, лише, як на нього, Коновченка, трохи зависоких дівчат, наймолодшу з яких, Марину, він, Коновченко, востаннє бачив на забаві в Народному Домі напередодні її від’їзду до Европи в супроводі Кобцевого нащадка, ще вишого, ніж Марина, Мирона, шо, здається, ладен був супроводжувати Марину на край світу, не те шо до Парижу, де наймолодша й найнепосидючіша із Сипківен вже другий рік студіювала романістику, в перервах між навчанням навідуючися до батьків до Нью-Йорку, звідки тепер, як це йому, Коновченкові, сама Марина й похвалилася, вона у супроводі Мирона Кобця, Богдана Горінчева й Ліни Кобилко, яким, під впливом Марининих розповідей, забаглося трохи побачити старого Світу, поверталася до Франції, щоб, заки розпочнеться черговий семестр, винайняти на спілку з товаришами авто й не дорогим коштом поїздити Европою, зупиняючися безплатно чи майже безплатно по українських осередках на подобу оселі отця Когута біля Страсбургу чи інтернату в Мюнхені, а то й просто в розкиданих по всій Европі знайомих, тобто не особисто її, Марининих, знайомих, а знайомих її батьків чи навіть знайомих їхніх знайомих, чиїми адресами був заповнений Маринин адресар, в агітуванні за подорож до Европи ваговитий доказ заздалегідь налагодженої мережі ночівель, а тим самим і до мінімуму скорочених видатків, здавалося б, — і то не лише на її, Маринину, думку, — більш ніж привабливої подорожі, в програму якої входили, крім самозрозумілих оглядин музеїв і пам’яток старовини (бо інакше пощо взагалі рухатися з місця? ), ще й виключно розвагові відвідини Сергія Соколюка, власника однощоглової яхти й просторого власного помешкання в Ґрімо, Сергія, котрий ще минулого року досить наполегливо запрошував у гості не тільки особисто її, Марину, а й усіх її друзів, чим було б просто гріх не скористатися, і заїзд, аби трохи відпочити й поплавати, на кілька днів до порожньої, устаткованої всіма вигодами Окуненкової вілли в Ляванду, що нею Окуненки користувалися три тижні на рік у серпні, в інший час охоче віддаючи її до послуг низчесленних українських мандрівних гостей, котрих недріб’язкові господарі просили дотримувати єдиної умови: залишати віллу в тому вигляді, в якому її заставали, а саме: не бити посуду, не руйнувати меблів, не пропалювати цигарками килимків і підлоги, й не залишати куп сміття, за що вона, Марина, вже перебирала на себе відповідальність, оскільки безплатною віллою на Кот-д-Азюр не випадало гребувати, крім того, вона, Марина, зобов’язувалася, враховуючи індивідуальні побажання кожного учасника подорожі, бути сумлінним Гідом по Еспанії, Італії, Франції, ну й, очевидна річ, по Провансу, Гарантуючи компаньйонам справді цікаву подорож, яка мало не розклеїлася ще в Парижі, де Ліна раптом, попри наполегливі її, Маринині, вмовляння, затялася їхати спочатку до якихось родичів, котрі, загаявшися з еміграцією, присохли в Німеччині, про що в Нью-Йорку не було й мови, а Богдан одразу ж погодився супроводжувати Ліну, що означало: їй, Марині, хоч подорожуй удвійку з Мироном, чого Мирон, звісно, хотів, а вона, Марина, ні, попри те, що Мирон їй подобався, однак вона, Марина, поклала собі, на відміну від своїх у любовних справах надто емансипованих товаришок, не поспішати ні з коханням (майже обов’язковим для студенток), ні з одруженням, на що вона, Марина, мала свій власний погляд, дещо відмінний від оточення, воліючи без тягару на карку, нехай для декого й солодкого, трохи розглянутися на цьому світі, отож, здибавши під українською церквою на Сен-Жермен, куди збиралися не тільки для молитов чи для оглядин Мазурикового іконостасу, а й для зустрічей, обміну пліток та інформацій, а то й просто гону дещицю попереливати з пустого в порожнє, що компенсувало тугу всіх емігрантів усіх часів і народів за рідним словом і дедалі недосяжнішою, та ще й удушуваною батьківщиною, заради якої люди й збиралися біля церкви, і то не лише місцеві українці, а й ті, яким траплялося бодай на день зупинитися в Парижі, — отож, здибавши біля погруддя Шевченка студента медицини Василя Пацьору з Венесуелі й двометрову, на відміну від невеликого й жилавого Василя, жовтоголову дитину (її, Маринине, перше враження було: це не волосся, а пухкий жовтий молочай росте на голові в хлопця) з тілом олімпійського змагуна, заполоненого ідеєю ґвалтовного вдосконалення світу, Гната Водяника з Австралії, вона Марина, намовила їх обох на спільну подорож, якщо вже не до Еспанії, звідки Гнат нещодавно повернувся, подорожуючи на палець, то бодай до Провансу, а там і до Соколюка в Ґрімо, в напрямі якого наступного дня вони й вирушили у винайнятому сітроені.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”