ниць

Приклад 1:
І мав він дар викликати видіння і вогонь, повергати ниць і підносити, показувати інші світи, виривати язики, полоскати чорні роти, повні чорної брехні, холодною, що морозить не піднебіння, але й кров у жилах, водою з інших джерел, з тих, що на високостях, десь там під Сивулею чи під скалою Кавказу у стіп Прометея… Вже давно замовк, десять разів зблід і десять разів зашарівся червоною трояндою, а зал невгавав, бив свої інтеліґентські руки, щоб ледача кров бризнула… …Блідий, нічим не вражаючий від першого погляду Іван Драч мусив знайти сили, щоб не збліднути у тіні своїх попередників. Його поезія в його читанні нагадувала цілий ряд несамовитих візій.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
), поз­во­ди­ла на той свiт аж трьох му­жи­кiв i усю ху­до­бу по­пе­ре­во­ди­ла на зiл­ля та ко­рiн­цi та на уся­кi лi­ки, та й лi­чить лю­дей чи вiд ли­хо­ман­ки, чи вiд гри­зi i вiд за­уш­ниць, бо во­на змо­ло­ду да­ви­ла зiнське ще­ня; знi­ма ос­ту­ду, пе­ре­по­лох ви­ли­ва, зли­зує вiд уро­кiв, со­няш­ни­цi за­ва­рює… i чо­го-то во­на не зна­ла? I до неї з усiх мiсць, аж верс­тов за двад­цять, наїжджа­ли бо­ля­щi; то iн­шо­му, ко­му жи­ти, то й по­мо­же, а ко­му вмер­ти, то за­раз пiс­ля її во­ди i вмре; то Прiська i ка­же: “Не так вiн не­ду­жав, щоб йо­му жи­во­тi­ти!”
— Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Приклад 3:
– Та, сеє ка­жу­чи, i пiш­ла з ха­ти, а пан­на хо­рун­жiв­на їй ус­лiд кри­чить: -I хуст­ку, i ве­сiльну шиш­ку то­бi дам… Аж ось ввiй­шов до неї у ха­ту бра­тик її, пан хо­рун­жен­ко, на лич­ку ве­се­ленький, не­на­че i не був не­дуж, так доб­ре по­мог­ло йо­му вiд за­ва­ру со­няш­ниць. – Що, бра­ти­ку, чи ти здо­ров?
— Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Приклад 4:
– Тiльки пе­ред свi­том спо­чив пiс­ля за­ва­ру со­няш­ниць та й зас­нув на всi зас­тав­ки. Та те­пер i нi­чо­го, – так ка­зав пан хо­рун­жен­ко.
— Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Приклад 5:
А да­лi як зат­ру­ситься, не­на­че у ли­хо­ман­цi, очi аж на лоб по­ви­ла­зи­ли та мов го­рять, та як зло­жив ку­ла­ки, як хряп­не се­бе по го­ло­вi, що на­си­лу ус­то­яв i дов­го чме­лiв слу­хав, да­лi вже як по­чав, мов роз­пе­ре­за­ний, ла­яти i пан­ну Йо­си­пов­ну, i па­на хо­рун­жен­ка, i па­на Забрьоху, i дядькiв, i дя­дин, i бра­тiв, i не­вiс­ток, i дру­жок, i ко­ро­вай­ниць, i слi­по­го скрип­ни­ка, i наньмич­ку Хiв­рю… вже ко­ре­нив-ко­ре­нив, ви­чи­ту­вав-ви­чи­ту­вав, аж пi­на йо­му з ро­та б’є, мов у ска­же­но­го… а да­лi як ки­неться до Хiв­рi… так би її i роз­тер­зав, як­би не до­га­да­ла­ся та не втек­ла. Отто вiн зос­тавсь сам со­бi у ха­тi та й су­му­вав, i жу­ривсь, i з сер­ця по­на­ри­вав со­бi з го­ло­ви во­лос­ся пов­нi жме­нi… та як зду­ма, що вже не мож­на нi­чим дi­ла поп­ра­ви­ти, та так i за­го­ло­сить, аж за­виє, мов па­нот­цевський хiрт, та й по­де­реться на стi­ну.
— Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”