нога

Приклад 1:
Тобто, що вони миють коси Довганевій Юлі, котра, — принаймні в Пилиповій присутності, — так ні разу й не нахилила голови до ночов, Чоботаренко роздивився лише перегодя, а тоді з порога йому здалося, ніби здоровані виконують пущений у непам’ять прадавній обряд, вичакловуючи людську долю, а може, й долю усього світу з потоку цитринового волосся, від якого, вихлюпуючи з ночов із зірчастою піною, на всю кімнату ширилося пухнате світло, що одразу ж оприсутнило в Чоботаренковому мозку ті Цитриново-рожеві рухомі образи, котрі свого часу так густо й наполегливо (згодом вони порідшали й втратили настирливість, але не зникли) снилися йому чи то від мандрів з батьком гірськими хребтами, чи то від цитриново-рожевих полотен їхнього сусіди, Самійла Войтовича, який, переболівши черговим захопленням (усе Життя Войтовича складалося з захоплень і, між ними, дякувати Богові, коротких проміжків очікування нової, не менш бурхливої, ніж попередня, пасії), захопленням малайзійською кухнею, шовківництвом, спелеологією, експериментальною фотографією, даосизмом і скульптурою (ці зацікавлення Войтовича з-поміж незчисленних інших лишилися в Пилиповій пам’яті напевне тому, що Войтович пробував прищепити їх і Пилипові; та й потім на доріжках і клюмбах перед будинком, половину якого Войтович винаймав з Богданом Устинком, ще височіли рештки випечених з глини Венер, січових стрільців, гепатер, одна нога й півторса Галі Олійник, безнадійної любови Войтовича, речево свідчачи про найтриваліший Войтовичів скульптурний ухил, що про нього сам Войтович уже й гадки не мав), спинився був на малярстві і який, на знак великої приязні, не тільки вряди-годи обдаровував Чоботаренків цитриново-рожевими полотнами, що їх одразу ж зносила на горище, попри кількаразові сварки з батьком, котрий марно пробував уламати матір, посилаючися на те, що йому доводиться позичати в Сірка очей щоразу, як до них навідується Войтович, який, здавалося, не помічав або делікатно вдавав, ніби не помічає, куди зникають його образи, — ай так переконливо доводив Чоботаренкові важливість у людському житті, мовляв, тепер ще й надмір зашарпаному й розосередженому, зображувального, зокрема ж художнього самовиявлення, аж Пилип (не виключене, частково й тому, щоб бодай трохи компенсувати те, що спроваджувала всі Войтовичеві картини на горище) записався був при школі на малярський курс (зрештою, тоді в них, як пізніше на їзду верхи, всі записувалися на малярські курси), де він однак невдовзі переконався, хоча вчителі ще довго збивали його з пантелику, що йому, попри інтенсивне відчуття барв, яке розвинулося в нього дуже рано (адже перше, що він пам’ятав, це був вогонь, і все його дитинство ніби поволі вилущувалося з вогню напевне тому, що, як згодом батьки уточнювали Пилипові перші враження, малий Пилип бачив, як горів на тому місці, де тепер стояв новий, винайманий Войтовичем, сусідній будинок, що його обпив бензиною й сам підпалив у хвилину туги за Україною й за змарнованим життям Овсій Мизовець, якого так і не спромоглися вирятувати з полум’я, що Чоботаренкові назавжди виповнило морквяними вихорами щойно пробуджену свідомість) і не абияку ролю відігравало й пізніше в його житті, бракує вродженого зображувального хисту, якого не навчитися, бож чого варта була вся його мазанина, копи він і в наближенні не потрапив відтворити жодного з тих видив і образів (інколи цілі ґалерії, що настирливо жили в його снах, аж він починав бачити ті картини навіч, проте щоразу, як він брався за пензлі, силкуючися втілити бодай те, що найдовше й найчіткіше стояло перед очима, як ті розсувні організми-картини, що кутик за кутиком висукувалися з блакитної мішковини, котра своєю чергою виникала з порожнечі, тванними пластами оприсутнюючися у вогнистих мушлях-цимбалах з порцеляновими берегами, які служили за первісну раму рухомому образові, що в процесі виструмовування з мушпі на зазначене стрілкою місце на стіні, сам домальовувався, лишаючи навколо калюжі, відпадки творчого процесу, оскільки ці образи уосібнювали собою зразки модерного мистецтва, що заповнювали просторі музейні залі, подібні радше до гіподрому, посеред яких деякі образи, перевантажені протоплазмою, куснями рейок, мутр, поржавілих і погнутих мотоциклових рам, ще не перетворених на клітини, не потрапляли на стіну й стояли на мармуровій підлозі переливними стовпами, пронизаними уздовж смугастими аґрусовими блискавками, що з них укладався верхній, обтічний малюнок, уможливлюючи вирізнити й спіднє тло, панцерний стрижень картини: іскристу шкуру гусені, — як на Пилипа, то цих іскор вистачило б урухомити потужну електрівню, а їх марно розпахкувала в повітря шкіра гусені, — котра перегодя розшаровувалася спіральними кілометровими крилами з барвистих стручків, і тоді Пилип уже зовсім виразно зауважував між крильних бганок у фіялкових заглибинах людей, що ліпилися тіло до тіла вгору, циклопічні міста, куб за кубом розсунені до неба суцільними сходами, терасами й квітниками, коней завбільшки в дзвіницю, з вусатими людськими обличчями, — інколи з черева коняки викалатував і дзвін, — та ясноволосих укринолінованих красунь зі слонячими блакитними вухами, котрі надавали ніжним створінням ще більшої привабливости, — проте коли Чоботаренко брався за пензлі, з-під його руки виходила така мерзота, що йому хотілося не те що розкузьомитися, а просто вмерти з горя, бож уся його старанна мазанина і в наближенні не уподібнювалася до тих видив і образів), що їх він споглядав уві сні з намацальністю, настирливішою, ніж предмети, які він бачив навіч? — а це, як він уже дещо набрався розуму (зрештою, цьому усвідомленню деякою мірою сприяло й те, що коли він цілу зиму жив на півночі Канади, уперше полюючи одинцем і заготовляючи шкури, йому майже кожної ночі, замість дичини, снігу й лісу, снилися ті цитриново-рожеві краєвиди з новозеландськими сходами й заходами сонця, котрі невдовзі стали й говорющими, і то зовсім не тому, що він, Пилип, узяв був тоді за звичку голосно сам із собою розмовляти, щоб чути навколо людський голос, який виривав його з самотности й здичавіння), а це й навело його на здогад, який з часом переріс майже у певність: чи не був весь його потяг до малярства, який нібито аж надто позірно маніфестувався в тих цитриново-рожевих краєвидах, що виповнювали його сни, — далеким і тому, звісно, й спотвореним відсвітом його, Чоботаренкового, призначення, про яке він зеленого поняття не мав (а хто коли мав, навіть як Провидіння, як тоді перед Чоботаренком у Римі, й розгортає перед самим носом смертного створіння книгу буття?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
), що за покійника конче треба відслужити панахиду, без огляду на те, чи він сам наклав на себе руки, а чи хтось прислужився до цього, змушуючи невпокоєну душу шукати теревенів із живими, — йому, Гримайлові, ніколи не вияснилася б з такою чіткістю внутрішня, чуттєва основа довгого й короткого коріння слів, хоча він, Гримайло, давно вже дійшов висновку, що первинні слова, такі, як вода, вітер, вогонь мають найглибше коріння в людській психіці, на відміну від далеко пізнішого слова, як, приміром, телефон, котре ще не пустило коріння (цей процес потребує не одного тисячоліття) й покищо лишаєм сидить на поверхні людської психіки, не мавши в собі, самозрозуміла річ, того внутрішнього високовольтного заряду, яким диспонують слово, вода, земля, дерево, сонце, що творять ніби магнетне поле, основне ядро людських почуттів, а, перегодя річище, з якого вигромаджуються, іноді перехоплюючи на короткий час чужі заряди, вторинні й третинні почуття, відповідно до своєї шутенької плошинности, устатковані, замість довгим чи коротким корінням, самими желятиновими пагінцями, не більшими за пуголовків, перетворення на справжнє коріння яких лежить у далекому майбутньому, — у чому, зрештою, йому, Гримайлові, визнав рацію мертвий професор Сорока, котрий, навіть згодом, коли він, Гримайло, повністю усвідомив, що професор — таки мертвий, залишив у ньому, Гримайлові, виразне почуття, непідвладне розумові, що професор — попри очевидну дійсність, живий, ба більше, що його недавній похорон — це фатальне непорозуміння, що його він, Гримайло, не годен збагнути, хоча водночас його напастувала й думка: подальшим, нехай і яким фасцинуючим, дискусіям із мертвим професором Сорокою треба покласти край, без огляду на той факт, що тієї хвилини (і це, властиво, й змусило його, Гримайла, перегодя дещо замислитися), як професор Сорока з ним, Гримайлом, окриленим негаданою підтримкою, попрощався, аби податися в напрямку свого шатра, він, Гримайпо, вже лагодився мчати слідом за ним до самого пекла, і його спинило тільки те, що тієї миті його наче хто вдарив у ліве коліно, змусивши рукою мацнути ногавицю й випростати ногу, перевіряючи, чи її не ушкоджено, а коли він, Гримайло, дарма що це тривало не більше секунди, знову підвів очі, височуючи серед шатер постать професора, який наче пішов під землю, то зауважив, що повітря потемніло й узялося волокнами туману, як озеро прохолодного ранку на весні, тільки з фосфоризуючим, металевішим відсвітом, і тоді, властиво, він, Гримайло, уважніше кинувши оком навколо, і зауважив, що в таборі вперше, відколи дивізійників примістили за дроти, вимкнули на ніч прожектори, і вся Київська вулиця, яка спочатку здалася йому, Гримайлові, темною й де-не-де посмугованою металевим туманом, залита зеленаво-перлямутровим сяйвом, бо на небі просто над ним, Гримайлом, висить не один, а два місяці в повні, що освітлюють табір, який поширився до самого обрію на всю рівнину, вкриту наметами всіх віків і народів, аж у нього, Гримайла, від цього стовпиша защеміло серце, не бажаючи бачити чергової, приреченої на безпросвітні тисячоліття без’язикости, мандрівки народів, і тієї ж миті він, Гримайло, угледів велетенську ступу, чи то ядерний гриб у формі ступи, далеко страшніший, ніж той, що знявся над Гірошімою, ступу, яка літала в повітрі над усім світом і вряди-годи падала на якийсь намет, знишуючи його з корінням (а кожний намет мав довге й розгалужене коріння), і йому, Гримайлові, раптом від жаху забракло віддиху, бож він здогадався: зараз на його очах ця апокаліптична ступа, від котрої йому, Гримайлові, вже дмухало біля вуха інфернальною спекою, винищить до ноги все людство, адже вона, вже затуляючи собою пів неба, наближається до шатра, де іржуть коні і де, як це він, Гримайло, звідкілясь точно знає, міститься весь український народ, хоча на вході стоїть лише Минько, який без страху дивиться вгору, дарма що ступа-гриб мітить саме на це шатро, і не тільки мітить, а й з розгону гепається вниз, аж намет лускається, однак, замість щезнути з землі, залишивши після себе глибоку вирву, котрих уже повно навколо, з намету, повз неушкодженого Минька, починає рости велетенське дерево, яке всмоктує в себе нишівну ступу з такою легкістю, з якою він, Гримало, випив би свіже яйце, дарма шо ступа встигла вже відлетіти аж на обрій, — і росте далі, вилискуючи, наче наоліяним, стовбуром, у місячному сяйві, і він, Гримайло, бачить, що дерево має грубезний корінь-ногу, котра сягає дна землі, а верхів’я — неба, і як усе дерево пихкає, видмухуючи на боки, замість гілок, велетенські продовгасті бульки, як це видмухував, отримавши з Америки в пакунку від жалісливої тітки пакетики жувальної ґуми, Степан Ріпак, який обділив хлопців скарбами заморської цивілізації, перетворивши на кілька днів усіх друзів і знайомих на жувальних штукарів, шо наввипередки змагалися, хто видме з жувальної ґуми найбільшу блідорожеву бульку, таку подібну до цих, що тепер лускалися на дереві, прориваючи всередині гілляки отвір, крізь який ставало видно шоразу новий народ, що зводить вавилонські вежі, вигрівається на пляжах і повністю або частково поринає в небуття, і всім булькам- гіллякам і самому дереву не видно краю, аж йому, Гримайлові, дедалі більше невтямки, яким робом це дерево з усіма народами тримається на одному, нехай і грубезному, подібному до ступи корені-нозі, що ходить поміж наметами, широко (ймовірно, задля рівноваги) розчепірюючи вузлуваті пальці з заскорузлими нігтями, проте коли посередині дерева раптом набубнявіють велетенські міхурі, котрі, замість луснути, вогняними серпами видовжуються до землі і, торкнувшися рівнини, перетворюються на циклопічних багряних румаків, які упираються передніми копитами в небо, а задніми в землю, підтримуючи галактичні стіни розхитаної світобудови, йому, Гримайлові, наче в протилежний бік повернувся якийсь перемикач у мозку, раптом остаточно прояснюється, що оця нога-корінь дерева, якому нема кінця, це ж сам Господь, корінь слова і корінь усього буття! — і від цього усвідомлення в нього, Гримайла, влучають одна за одною блискавки, від котрих він пробує затулитися ліктями й падає на коліна, бо це світло вганяє його в землю, а коли за деякий час, сяк-так прочумавшися, нарешті розплющує повіки, — то зауважує, як з-за обрію ширяться, звалюючи один одного, дедалі соковитіші й виші фіялково-кавунні скибки-лопухи, і там, деодин такий найясніший лопух-скибка торкається таборової брами, він, Гримайло, бачить, як робітнича сотня заїжджає вантажити діжки з вмістом таборових убиралень.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— реготу, — i пекучий жах поймає, коли нога зависає над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива, висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо й є — вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж — сюди спiшилися?… “Я завжди хотiв одного — реалiзуватися”. Так вiн казав — i казав щиру правду.
— Невідомий автор, “Oksana Polovi Doslidzhennya Z Ukrayinskogo Seksu”