нікчема

Приклад 1:
ШУМ ВОДИ ЧУТНИЙ ВНОЧІ пацюк вистрибнув на те місце де мить тому я стояв жуючи хліб вистрибнув і враз сховався… я не міг заповзти в його нору тож лишився мокнути під дощем сипнуло листям і течія заплела його в темінь своїх кіс… не вагаючись більше я ступив у холодну осінню воду: легше вдавати людину що впала у воду аніж самотньо і скоцюрблено стояти на березі… З НЕЗРІВНЯННОЇ ВИСОЧИНИ ніде я не був нікуди не їздив більшого боягуза і на світі не жило я навіть боявся бажати ну просто нікчема в обідню перерву ходив до магазину слухати музику одне слово якщо глянути з незрівнянної височини то і тисячі струмків не зволожать сухе річище: мертві рибки то тут то там з незрівнянної височини… а корали вмирають і жити — це небезпечно з незрівнянної височини… 156 ГАК ця стіна рівно освітлена промінням навпроти — стіна в затінку… між ними садок чи то парк з водограєм з доріжками котрі посилано річковим піском… і все-таки коли все обійти і обдивитись хоч як пильно й повільно — завше лишається час щоб у сутінках помітити гак — прямо над брамою в яку ти входив… ВІТЕР НЕСЕ ЛИСТЯ запал вичерпався і повертаючись назад очима спокою бачу гриву з пелюстя уздовж всієї дороги… і листя прижовкле і ледве сизе з краями світла на ньому і пил що не куриться від швидкої ходи а просто чується ногою… і далечінь котру здолав минувши зором краєвиди — ні болю ні розчарування… вже гори золоті в ставку десь біля їхнього підніжжя зароджується подих неосяжного простору де тільки листя й вітер… 157 плаче бо він гора: чорний камінь нікуди не заховаєш… плаче бо всі ми про нього знаємо він у кожному з нас — бо звідки ж береться клітка? ВІДНЯТИ ЧАС зірвати зелену вишню щоб часу не додала приспіваючи… тоді ще близька пам’ять про цвіт і мрія про перші червоні вишні… тоді ти багатий як ця зелена бубка багата всім тим що буде можливо буде… зірвати зелену вишню — але дарма… бо зброя лише шкодить а беззбройність — лише мить а решта — туга і старість… 158 людина прагне стіни — тому стіна повсюди… і пошук її — це спосіб існування… не варто в роботі по переписці паперів сумління виявляти небачене — вже клени цвітуть… не варто і щось міняти у добре налагодженій роботі по переписці паперів — вже листя із кленів летить… знову усе блакитне і через те є лише прохід навіть якщо не треба йти просто прохід а не простір і кожен крок — він до чогось… може це пелюстка як ступінь стишення ходи аби помітити опадання ще і ще аж поки в проході загусне поріг троянди а ти сидиш і дивишся на промені скупого сонця на перехожих на лаві де-небудь… ми все більше самотні ми все більше мовчазні і невиразні смужки світла зливаються в суцільне ніщо… висівши на гідропарку чи сівши на гідропарку ми не маємо куди їхати однаково віддалені від початку і від кінця… 160 я поминув долину і підступив до гір і хоч вони не були метою моєї подорожі я говорив до них і зрештою забув про себе… коли тікаєш — погоня наближається вона не десь вона в тобі… ТІНЬ СРІБЛА бабка над полем — то лише тінь срібла… та коли вона на щось опускалась то те щось нараз важчало на якусь краплину сонця… втомившись споглядати я приліг у суху траву де ще висіли поодинокі прищепки коників але тінь срібла котре затонуло у небесних водоймах невідворотно насувалась на мене… 161 ТЕМНІ КНИГИ щоб дістати ту книгу де написано так і отак треба освітити полицю чому ж так треба коли при світлі дня говоримо про це?
— Невідомий автор, “Mikola Sluga Pivoniyi”