нічогісінько

Приклад 1:
хоча під сучасну пору жінки затялися й собі скотитися до чоловіків, замість допомогти їм видибати із печери, куди чоловік одразу ж заходить на вікову сплячку кожного разу, як біля нього щезає чула жіноча душа, а це порушує внутрішю, ну а заразом і космічну рівновагу, бо все, що діється в найменшій клітині, відбивається й на найвіддаленіших галактиках, хоч людина задля зручности воліє про те й не думати, внаслідок чого світ дедалі глибше й занурюється в хаос, одбігши свого призначення, та Гандзя, ще заки Тадзьо скінчив свій, може, й справді дещо задовгий монолог, розсердилася, назвавши Тадзя старосвітським дурнем, який нічого не тямить у жінках, мовляв, нехай його ліпше не зсудомлює базікати про таку вищість жінок, цей трюк вона знає, з неї, Гандзі, вже досить цієї хваленої вищости, що неминуче зводиться до кухні й пелюшок, надивилася вона на цю вищість в особі власної матері, і ця вищість, яка зводиться до витанцьовування перед так званою сильнішою половиною, сидить їй, Гандзі, в печінках, — дідько чоловіків не вхопить, як і жінки трохи пройдуться на їхньому рівні, замість гибіти на терновому п’єдесталі, до котрого залюбки приланцюговують • ку всі лицарі на зразок Тадзя, аби жінка мусіла і те, і друге, і ** € _ завжди все жінка мусить, а чоловік нічогісінько, на те він, їГчте Й чоловік, горезвісний вершок творіння, — уроєння, сладковане з кочової дикунської ідеології, яка досі буяє, і то ще й ким пишним цвітом серед ніби найпоступовіших народів! — так от тепер вона, Гандзя, так само анічогісінько не мусить і нехай там світ валиться під три чорти з усіма пришелепуватими Тадзями, котрі нехай і не натинаються сперечатися, хоча Тадзьо й на думці не мав сперечатися (де ж би він сперечався, та ще, боронь Боже, з жінкою!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
«В мене так-таки нічогісінько нема спільного з нею, — подумав собі Андрій і саркастично додав: — Я — продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина з fin de siecle[6], я неврастенік, а вона — вона така некультурна баба, що навіть неврастенії не надбала… дарма що в неї епілепсія». По цій подуманій мові студент тихо засміявсь, але потім несвідомо зітхнув.
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 3:
От таке малювала Лаговському його фантазія… Нічогісінько спільного з теперішніми прозаїчними ченцями-монахами, що сидять по всяких лаврах та монастирях та моляться до тисячі дрібних божків, яких вони звуть «угодниками», Лаговський у поетичних своїх сирійських та єгипетських анахоретах, звісно, недобачав, і він вважав би був за профанацію — рівняти давніх аскетів до теперішніх ченців. Бо на згадку про сучасного монаха асоціація ідей малювала йому щось дуже огидливе й комічне: якусь смішну фігурку, що лицемірно загрузла в усяких незрозумілих і нікому не потрібних догматичних дурницях і дрібницях і гадає, що коли вона їстиме пісну харч в акуратній точності по уставу та коли твердо віруватиме в filioque[72] або одкидатиме filioque, то матиме право на царство небесне — на те царство, де ростиме рай з якимись смачними яблуками і, мабуть, чи не з печеними ковбасами… Такі ченці і їхні «архімандрити» (а вже ж і саме слово «архімандрити» дихало сміховинною комічністю) інакше й не пригадувалися Лаговському, як у парі з якоюсь глузливою побрехенькою про них боккаччіївського типу або типу фабліо.
— Тютюнник Григорій, “Вир”