Приклад 1:
Якби я мала живущі сльози, я б зросила землю, барвінок би зростила невмирущий на сій могилі. А тепер я вбога, мій жаль спадає, наче мертвий лист… Куць Жаль не пристав мені, а все ж я мушу признатися — таки старого шкода, бо він умів тримати з нами згоду.
— Невідомий автор, ” Liesia Ukrayinka”
Приклад 2:
— саме тоді, як від безнастанної кадебівської барабанини Іванові почало тьмою затягувати мозок, йому раптом прояснилося, наче він то знав ще змалечку, лише досі з огляду на певні умовності, споруджувані довкіллям, вагався повністю усвідомити, що він, по матері — невмирущий, тобто не так щоб зовсім невмирущий, а якоюсь частиною свого єства, і то не тільки душі, а й тіла, на подобу того, як у казці зачаклований селезень розсипається зерном, одну зернину з котрого не вдається здзьобати ворогові-шуліці, а тоді те зернятко перетворюється на рибу, на полум’я, на квітку, аж поки не вивільниться з тенет мороку, — а що можна домогтися нехай і від лише частково невмирущого чоловіка, який, хоч ти йому весь світ догори ногами постав, нічого лихого не годен добачити в тому, що він десь там колись раз, другий відгалузився від гурту й завів недозволенні знайомства! — хіба він муха в скляному слоїку, якій не вільно відгалузитися чи з кимось без свідків побазікати?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист… К у ц ь Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися – таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду. Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить. Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно. От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, – цапа продали, зрубали дуба.
— Українка Леся, “Лісова пісня”
