неотеса

Приклад 1:
Властиво, коли Віктор Платонович завів розмову про дитяче виховання, Цизьо лише тоскно передчував небезпеку, не припускаючи, що вона вже поруч, бо хіба йому було втямки, що він подарує кентаврові старчикове кресало в повній свідомості (він поняття не мав, звідки раптом з’явилося в ньому це знання, не затьмарене найменшим сумнівом, що це саме так і станеться): щойно кресало залишить його, Цизьові, груди, він упаде мертвий, але заки він помре, — нехай це навіть триватиме лічені секунди, — він, Цизьо, який заледве марно не звікував на цьому світі, не відчитавши знаків, що їх йому час від часу посилало терпляче Провидіння, нарешті добіжить свого призначення, про яке він і не здогадувався доти, доки кентавр не заходився йому, Цизьові, докладно вияснювати, закликаючи небо й землю в свідки, як він, кентавр, ладен перебрати на себе будь-які митарства, — та й жодні труднощі його не лякають, — аби йому тільки пощастило запалити бодай малий, завбільшки зі сливку, вогник у людській душі, як колись запалив у ньому самому Петрусь Саламаха, — признання, від якого в Цизя попливла палуба під ногами, оскільки тієї хвилини, проте зовсім не тому, загрозливо хитнуло корабель, зі слів Віктора Платоновича (щойно він докинув, мовляв, після відвідин Насті, він, кентавр, заки остаточно присвятитися дитячому вихованню, ще мусить податися на Україну, тобто, властиво, до Мордовії, куди загнали всю Україну), в нього, в Цизя, влучила розпечена праска: Господи, матінко Божа й усі святі, який же він, Цизьо, неотеса з ледачою душею й мозком! таж старчикове кресало — це і є той скарб, про який говорить і якого так потребує кентавр!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”