неоконфуціанство

Неоконфуціанство — філософська течія в Китаї, що виникла в епоху Сун (X–XIII ст.) як відродження та систематична переробка класичного конфуціанства з урахуванням викликів буддизму та даосизму; характеризується розвитком метафізики, концепцій «лі» (принцип) та «ці» (матерія), а також увагою до питань самовдосконалення.

Неоконфуціанство — сукупність філософських шкіл та вчень (наприклад, ченсі-сюе, школа принципу, школа серця), пов’язаних із іменами Чжу Сі, Ван Янміна та інших мислителів, які сформували нову ортодоксію в Китаї та країнах Східної Азії.

Приклади вживання

Приклад 1:
Він послабив ванів економічно, зобов’язавши їх поділити родові маєтності між дітьми, відновив державну монополію на виробництво та збут солі, заліза, вина, на карбування монети, конфіскував у знаті чимало землі та рабів, проголосив державною ідеологією конфуціанство, вже синтезоване на той час із легізмом (ханьське конфуціанство, в модифікованому варіанті — неоконфуціанство, визначало ідеологічний розвій Китаю упродовж більш ніж двох тисяч років — до Сіньхайської революції). Отже, новий імператор не припустився помилки Цінь Шіхуана, який намагався знищити конфуціанство, а запріг конфу- ціанську ідеологію в колісницю централізованої автократичної монархії, відповідним чином перелицювавши його.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Частина мови: іменник (однина) |