Приклад 1:
Згадаймо з опублікованих нещодавно спогадів хоча б його двобій — відчайдушний і переможний — зі слідчим у тих зловісних мурах, що нині змінили своє призначення і стали Жовтневим палацом культури, на якому так досі й немає меморіальної дошки в пам’ять соратників Антоненка-Давидовича, що звідси пішли в небуття, в пам’ять їхнього болю і їхніх мук. Колись Альберт Швейцер, пояснюючи мотиви своїх учинків, свою модель життя, твердив, що найголовніше — «зробити своє життя аргументом своєї філософії».
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”
Приклад 2:
), за якими потяглися знову і знову потоками варварів усілякі булґари, хозари, чорні клобуки, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці — і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних, загадкових і досі не названих автохтонів, з якими нарешті виринаємо із небуття десь так аж у IX ст., коли-то зграя скандинавських пройдисвітів надумала об’єднати всю цю безголосу спільноту, всіх цих древлян, дулібів, кривичів, дреговичів, уличів, тиверців, полян, хорватів та «чюдь білооку» в єдину державу, очолювану ними ж, себто двома-трьома норманнами, затятими пияками і розбійниками, котрі навіть і слова не знали по-тутешньому, а самих себе йменували «руссю». Остання обставина, мабуть, і спонукала автохтонів визнати над собою чужинське князювання.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
