небожа

Приклад 1:
— виводити свій рід від якогось полковника Халяви з шістнадцятого століття — тут проявилася неусвідомлена ним самим українська підшкірна стихія, бож не потягло ані на Романових, ані на інших уславлених всеімперських «ових», а на якогось там Халяву, — щоправда, небожа Сапіги й Вишневецьких, — не додумався попервах вести родовід одразу від Зевса, Венери чи бодай малороса Мономаха, — а кому не кортить за предків провідну зірку? — і навіть, — після таборової практики, яка в багатьох розвинула приховані, занехаяні Провидінням здібності, — схрещеними бокоплавами — у цих бокоплавах посередньо завинив професор Кила з його космічною рибологією, — угербовувати всі свої листи, — батькові Халяви щойно в синові за активної допомоги просвітленої дружини з Коломиї поталанило здійснити мрії про голубу кров, добігши після еміграційного переміщення світу найпишнішого генеалогічного дерева, однак комірницькі пальці-ковбаски попри інтенсивну духову надбудову за одне покоління ще не встигли виструнчитися в кінцівки Паґаніні), зронював глибокодумні зауваги про погоду, доводячи Федора до шалу.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— чимало допомагав ближчим і дальшим землякам, не одного вирятувавши від видачі радянцям і допомігши зіп’ятися на рівні, а серед них, не виключене, виловивши очепою з післявоєнної ополонки й Безручка, ну, й насамперед, справді таки завдав собі чималого клопоту розшукати його, Лужного, аби той вочевидь переконався, що Провидіння приберегло для нього надиво чуйного родича, котрий для свого небожа заповзявся мало не весь світ перевернути, хоча йому, Лужному, довго не вкладалося в голові, пощо він це робить і що насправді за всім цим криється), — адже дядько не тільки виклопотав для нього, Лужного, англійське громадянство, а й, щоправда, дещо іншими каналами, вже за посередництвом тямущих у цих орудках осіб у самому українському таборі в Ашафенбурзі, — куди дядько кілька разів навідувався, опікуючися деякими земляками, і матуральне свідоцтво, щоб бодай трохи вирівняти небожеву освіту, на якій дядькові вочевидь більше залежало, ніж йому, Лужному, що, попри кількаразові, і то досить настирливі спонуки свого надто ретельного опікуна, не виявляв жодного бажання сідати до смаркачів за шкільну лаву, змусивши дядька категоричною відмовою зайвий раз потрудитися для свого з примхи долі чудом видибалого з Сибіру й війни зовнішньо не ушкодженого кревняка, — додаткове навантаження, що його дядько, довго не розмірковуючи, й перебрав на себе, крім здобуття для небожа української матури (з англійської, після короткого вагання, дядько зрікся, аби зайво не наражати свого підопічного на ймовірні ускладнення, що відпадали при українській матурі, свідоцтво про успішне завершення якої дядько, обмеживши наставницькі* коментарі до одного короткого зідхання, вручив небожеві), уможлививши йому, замість марудного капцаніння в касарні, остаточно розформованій лише кількома роками пізніше, вже за якихось два місяці після закінчення війни перемандрувати на приватне помешкання до негадано впалого з неба незвично чуйного, хоч і досить дивакуватого родича, у двоповерховій, власній кам’яниці котрого, кам’яниці, оздобленій на протилежних кінцях круглими вежами з виглядом на луки, озеро й багнисті торфовища, він, Лужний, уперше зустрівся з тоді ще молодим Іваном Безручком. Властиво, тієї миті, як дядько Арістофан Молило, а згідно з законними англійськими паперами, Арістофан Маклелен, підвів його, Лужного, до, як щойно згодом він, Лужний, роздивився, незвично ставного, пружинистого атлета, перетворюваного сонцем із відчиненого вікна на обведену блискавкою одноплощинну темну постать, що стояла до нього, Лужного, боком, оскільки Безручко саме щось говорив Роксоляні, дядьковій небозі, називаній на честь однієї з рано померлих Молилових сестер Роксоляною-Персефо- ною, — тієї миті, як дядько вимовив Безручкове прізвище і той обернувся на голос, ніби виступивши з блискавки, як з гадючої шкіри, котра соняшними сочевичинами метнулася по підлозі, він, Лужний, поковзнувся й мало не розпластався на паркеті, і то зовсім ке від незвички після понад шістьох років, унутрішньо видовжених для нього, Лужного, на ціле століття, — уперше ходити по надто вихлястрованому й вивощеному, загромадженому коштовним непотребом помешканні, а тому що його надто несподівано різонув колір Безручкових очей і волосся, які, мов у кошмарах, пронизали серце й виссали кров, хоча доти він, Лужний, не слабував на жодні упередження проти навіть зовсім безбрових бльондинів із нестерпно синіми, майже, як у сіямських котів, аж туркусовими очима, бож хіба кожний такий бльондин мав конче бути есесівський виплодок?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших! — унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
— Простiть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте… — Хай бог простить… Прощай i нам… Панас Кандзюба знову торкнувся небожа. — Куди тобi стрiляти?
— Невідомий автор, ” Mikhailo Mikhailovich Kotsiubin”