НА́ЗВИЩЕ, а, сер.
1. Те саме, що прізвище. Уживається переважно в історичному контексті або в народній мові для означення родового імені.
2. заст. Найменування, назва, ім’я, яке дають кому-небудь або чому-небудь; прізвисько.
назвище
Буква
Приклади вживання
Приклад 1:
Ілюзія, що мов Туапсе — це плавучий острів, була тим більшою, що й праворуч і ліворуч од містечка лежать поміж ним і поміж обобічними горами дві долини — лівобічна та правобічна, і серед тих обох долин срібними рівнобіжними стрічками вливаються в море дві річки — зліва Паюк та справа Туапсинка, од яких пішло й саме назвище того містечка, бо «Туапсе» по-черкеськи значить «дві води». А там ще глибше на сцені, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синіла, мріючи на високому небі, нова зубцювата низка гір, а за нею ще далі, в глибу суходолу, ще далі од моря — мріла знов нова гірська низка, ще вища од першої; на деяких горах гніздилися сиві хмари.
— Тютюнник Григорій, “Вир”
Приклад 2:
— Один із моїх колишніх шкільних товаришів зробивсь арабістом, то я якось навідавшись до нього, спитав був, звідки міг узяти Гейне тему до свого «Der Asra»[28] то назвище. Арабіст мені пояснив, що арабське плем’я бану-озре, або озрійці, справді славилися серед інших арабів своїм гарячим, палючим, безмежним коханням, та й заходився перекладати мені з арабської мови скількись історичних уривків, де оповідається про тих озрійців.
— Тютюнник Григорій, “Вир”
Частина мови: іменник (однина) |