настрій

Приклад 1:
Набір анекдотів і актуальних каламбурів, що пародіюють зміст нових реалій: «рабкор» — Рябко (бо бреше…) — ніщо так не передає аромат, настрій, смак моменту. Та й сам факт цієї фіксації — свідчення просто-таки відчайдушної відваги.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
й сказала, щоб він, Терентій, за кілька днів сумлінно відправив за упокій її душі,бо вона, Мироненчиха, от-от помре, оскільки їй снився Володька, тобто вона навіть не зовсім певна, чи снився, а чи приходив вочевидь, тільки вона, Тетяна Тимофіївна, яка лагодила на кухні салату, раптом побачила, як він, Володька, мокрий і усміхнений та при доброму здоров’ї виходить із моря, обтрушуючися й вибачливо пояснюючи, мовляв, він трохи забарився, однак за кілька днів він остаточно навідається за нею, його любою ненькою, і вони знову, як і колись, попливуть разом туди, куди досі вона, Тетяна Тимофіївна, зроду не запливала, і, хоча він, Терентій, порадив Мироненчисі трохи менше думати про Володьку, царство йому небесне, й частіше молитися, здавшися на ласку Всевишнього, за кілька днів Тетяна Тимофіївна й справді переставилася, дарма що їй нічого не бракувало, своєю смертю ще більше зміцнивши його, Лужного, на переконанні, що в цьому світі діють сили, яких люди не помічають, або й бояться помічати, — висновок, що до нього він, Лужний, дійшов ще понад тридцять років тому на забаві в Народному Домі в Нью-Йорку, коли йому зіпсувався настрій після кількох невдалих спроб потанцювати з Іванкою Пазуняк, у яку він, Лужний, не те щоб був закоханий, а просто він її розглядав, як можливу подругу життя, котра народжувала б йому здорових, ставних нащадків, якби він, Лужний, захотів змінити статус кавалера на одруженого, і то зіпсувався йому настрій навіть не тому, що Іванка при свідках надто визивно дала гарбуза, чого вона могла й не робити, а тому, що він, Лужний, без причини посварився з Зіновієм Бачею, а тоді, замість спробувати бодай якось розважитися, аби не так огидно нило всередині, ненароком, — він і сам не помітив, як воно сталося, — на весь вечір, як останній віслюк, втелющився в розмову з Позенком. Очевидна річ, він, Лужний, попервах і в гадці не мав заводити з Позенком балачки, а вже й поготів усамітнюватися з ним, нехай навіть за чаркою горілки, оселедцями, холодцем і пиріжками з м’ясом із дбайливо організованих запасів Святослава Пили, у тій страхолудній, устаткованій лавкою, столом і коротким матрациком буді, що її (зовні густо обліплену місяцями зі сріблястого паперу й лластиковими імітаціями муринських масок) на двох драбинах- стояках на подобу засідки на оленів власноручно змонтував Святослав Пила, щоб звідти крізь (за допомогою дошки звужувані й розширювані) отвори з усіх кутів фотографувати забаву, якій Пила, згідно з його власними надхненними запевненнями, відводив місце ми не головної атракції у своєму експериментальному фільмі, що його Пила накручував чи радше — наново перекручував з десяток років, стало доповнюючи й міняючи кадри, поглинений дедалі вимогливішим процесом самовдосконалення, і тому за кожної нагоди, — а це вже йому, Лужному, особливо не подобалося, — й чіпляючися до тих, хто прийшов просто собі розважитися, а не комусь позувати, як це він кілька разів прискіпувався до нього, Лужного, — фотографуючи людину саме тієї миті, коли чоловік або скривився, або чхнув, або якось особливо вирячився, — може, для когось і дрібниця, а для нього, Лужного, верх неподобства, яке його особисто значно дошкульніше дратувало на довіку застиглій світлині, ніж у житті, про що він не крився й перед Пилою, котрий, звісно, хоч би й що йому доводили, затято торочив своєї і, що потворніша виходила знятка, то більше тішився зі свого шедевру, приневолюючи потерпілого ще й подивляти його, Пипине, мистецтво, від якого він, Лужний, намагався про всяк випадок триматися на віддалі, як і тоді, коли він угорі на дошці-ґанку перед будою, — звідки драбиною злазив спітнілий, у розстебненій сорочці з закасаними рукавами, захеканий Пила, обвішаний видовженими рурами фотокамер, — постеріг Позенка, котрий подавав йому, Лужному, знак видряпатися до нього нагору.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”