Словник Української Мови
Буква
1. (іст.) Військовий чин у запорозькому козацтві, помічник гармаша (нарита), який відповідав за догляд за гарматами, підготовку снарядів та допомагав під час стрільби.
2. (перен., рідко) Той, хто обслуговує гармату або іншу важку артилерійську зброю; канонір.
Приклад 1:
Дід помаленьку зліз і, підійшовши до лівого коня, поправив наритник, який дуже високо підскочив на задку коло хвоста. І, сказавши: — Та Горностая, Боже борони, не зачіпайте, а Азіята можна вряди-годи поторкувати, — пішов до двору Корецької, щоб через яр перебратися до священикової садиби.
— Осьмачка Тодось, “Старший боярин”