напризволяще

Приклад 1:
Єдиний, хто їй ще залишився на старість — це був її чоловік, який саме тепер, коли діти поодружувалися, роз’їхавшися по всіх континентах, звідки лише вряди-годи приходили листи, став їй значно ближчий, ніж за молодих років (звісно, вона й замолоду, особливо десь до третьої дитини, дуже любила чоловіка, тільки то було щось зовсім інше, та й потім, як густо пішли діти, — двох вона поховала, і та рана приглухла, але так ніколи й не загоїлася, — вона, Бондаренчиха, ніби вступила в димову завісу, в якій частково розчинився і її чоловік, аж поки десь під старість повітря навколо почало прояснюватися, наближуючи її, літню мужатку, — щоправда, зовсім по-інакшому, — до свого напарника в житті, котрого вона чи не вперше потребувала), і саме тепер, коли вона без нього вже не мислила себе (вона й сама не зауважила, як це сталося, бо досі вона в усьому сама собі зараджувала, а тепер раптом їй забракло внутрішньої підпори, якою тепер мав стати її чоловік), він — волею Провидіння, — кидав її напризволяще. Спочатку, ця думка стерла її на порох, хоч вона й виду не показала, ще не тямлячи, пощо вона це так ревно приховує від чоловіка, у супружньому збоченні якого чи не вона найбільше й завинила, бож хіба не вона сама (і то якраз тоді, коли вона, здавалося, як ніколи наблизилася до його душі, — чи це наближення теж належало до її старечих уроєнь?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
В розпалі бою у Дарія III здали нерви, він кинувся втікати, залишивши напризволяще не лише військо, а й свою сім’ю — матір, дружину, двох доньок і малолітнього сина, після чого, зрозуміло, його доблесні воїни також почали панічно відступати, причому в неймовірній товчії передавили один одного в більшій кількості, аніж їх знищили воїни Алек- сандра Македонського. Востаннє дві військові потуги помірялися силою восени 331 р. до н. е. в місцевості Гавга- мели, на території Сирії.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому “хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах”, — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно‑зеленавим ряхтiнням засвi‑чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки‑но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря‑мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого‑небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, ‑ “I раптом знов схотiлося — кричати, На лампу вити, пазурями драти Шпалери на стiнi — од явностi утрати, Од того, що тебе уже даремно ждати”, — аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, “вляпався в крапочку”, як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся?
— Невідомий автор, “Oksana Polovi Doslidzhennya Z Ukrayinskogo Seksu”