напередодні

Приклад 1:
Величний собор у Шартрі, диво аванґардової архітектури передмістя Парижа — Дефанс, майстерні українських художників, які осіли у Франції… Запам’яталася прогулянка з Леонідом по Монмартру: саме тоді в Парижі був з офіційним візитом Шеварнадзе як речник «перебудови» і напередодні телебачення транслювало зустріч із ним, одним з основних персонажів якої був Плющ. Його виразне обличчя і гострі дотепні запитання й репліки, очевидно, запам’ятали парижани — його пізнавали перехожі: «О, мсьє Плющ!» — і я пишалася тим, що йду під руку з такою знаменитістю!
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
На втіху Федора в нього таки знайшлася запасна пара взуття, хоча він засадничо не тримав зайвого манаття, пам’ятаючи одвічну істину: від кожної зайвої речі в помешканні заводиться лукавий, перетворюючи гостинну людину на скнару й відлюдка), бож Безручко відтоді, як прилучився до категорії бездомників, ані належно не відживлювався, ані не дбав про найконечнішу гігієну (і це колишній аж до педантизму чистун Безручко, що жартував, мовляв, тепер замість геєнни вогненної вірять у гігієну); адже минулого разу Федір привів до себе маячного, викачаного в болоті Безручка, який кілька разів, — Федір уже й не пам’ятав, як часто, непритомнів в Англійському парку, переносячи на ногах крупозне запалення легенів, аж поки його (не інакше як на терміновий знак Провидіння) подибав Федір і мало не силоміць затяг до свого помешкання, викликавши Ярця Турчиновського, аби той дав Безручкові кілька рятівних іньєкцій й проінструктував, як лікувати хворого, бо Федір тоді справді наївся страху, що Безручко вже не прийде до тями, — а пригадавши про ванну для Безручка, Федір похопився, що «Під зеленим розмарином» чекає на нього Марійка, про яку він зовсім забув, оскільки вони домовлялися ще минулого тижня, а за цей час після наглої смерти Романа Онуфрієнка, з котрим Федір ще напередодні у Штарнберзі ловив рибу, спливло стільки води, наче розмова з Марійкою відбулася кілька років тому, коли він ще мріяв, що Марійка погодиться стати йому дружиною, заради якої він ще сьогодні, попри II придуркуватого Андрія (Хіба це чоловік? Цей горе-шалапута, в якому лише Марійка могла угледіти особливі людські якості!)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
), — крізь Гром’якові слова в Ковжуновій пам’яті одразу ж оприсутнилася теща Гром’якового Тараса, тоді в Празі, самозрозуміла річ, ніяка не теща, а струнка (за висловом Панаса Ощипка, викапаний пармеджанінівський янгол-підліток з обличчям Амура, хлопчик, схожий на дівчину, лише не з темними, а світлими, коротко підстриженими кучерями) студентка політехнічного інституту, Ізидора Кобиневич, безнадійно, за твердженням самої Ізидори, закохана в Олеся, якій він, Ковжун, давав поради за чашкою кави в «Люврі» чи — рідше, — «На Слованці» (де він, Ковжун, вівтірками, а подеколи й четвергами чекав на професора Покиньчереду, який за щедру винагороду доручав йому, Ковжунові, робити виписки, — для Ковжунових фінансів справді рятівні виписки, — наслідком чого Онуферкові частенько доводилося тягати з собою Панаса по архівах і бібліотеках, оскільки в Панаса саме тоді й пролягла була смуга, коли він з наближенням присмерку не витримував самотности, яка штовхала його поповнювати самогубство, — виписки для наукової професорської праці, котра, здається, так і не появилася друком, хоча Гаврило Забаштанний після війни в Ашафенбурзькому таборі згадував, ніби її видало в Голляндії Розенкройцерівське товариство, щоправда, у небагатьох, призначених лише для герметичного В)китку примірниках, отож, мовляв, Ковжунові інформації з мінералогії, геральдики, досліджень седиментів морського дна, військової оборонної тактики, реєстри африканських, не знаних у ЕвРопі занечулювальних отрут, згадуваних у звітах різних експедицій, — відомості, шо їх Ковжун в абетковому порядку на навеличких картках, котрі йому з власної ініціятиви заготовляв Панас переважно з кольорового досить грубого обгорткового паперу, купу якого на домагання Панаса, — решта власности Ошипка не цікавила, — Ковжун разом з іншими Панасовими манатками переніс у своє помешкання, — передавав професорові, ніколи не питаючи, пощо йому такі строкаті нотатки — не пішли на вітер, хоча роками пізніше, коли Ковжун сам опинився в ролі професора Покиньчереди, він, Ковжун, остаточно зміцнився на переконанні, шо Покиньчереда під виглядом йому ані трохи не потрібних виписок просто з делікатности обрав найдійовіший спосіб, як, не прозраджуючи нічим свого добродійства, допомогти Ковжунові, який тоді справді перебував у матеріальній скруті, — бож йому доводилося дбати не так про себе, як про належне утримання самотнього, як палець, а головне тоді справді безпомічного, Панаса Ошипка, купуючи йому фарби, полотна, ліки, ну і, насамперед, допильновуючи, аби той бодай раз на день шось попоїв, про шо Панас у полоні тривалої душевної кризи забував, як це він забував або раптом навмисне уникав малювати, лише на наполегливі прохання Ковжуна, який єдиний з усіх Ошипкових знайомих мав на нього вплив, — беручися за пензлі, аби за хвильку їх знову відкласти набік, хоча саме тоді, як ніколи пізніше, вони, — якшо поминути розмову про музику, якою, Михайло Тиж у приватній гутірці порадив був Ковжунові підлікувати шойно випушеного з будинку божевільних ніби остаточно видужаного Панаса, порада, котра не згайнувалася лише тому, що коли Ковжун з Ошипком цілком випадково потрапили на «Missa solemnis», де при органі був Юрко Наумик, то вони почали бігати на всі концерти, де виступав Юрко, а тоді йде й записалися, — звісно, на Юркову спонуку, — до товариства любителів бароккової церковної музики, незрівняним виконавцем якої був Юрко, — і то саме тоді, як ніколи пізніше, найбільше говорили про живопис, любов до якого на все життя й пришепив Онуферкові Панас, шо ним опікувався Ковжун протягом досить довгого часу, — властиво, аж до смерти Євгена Пошелюжного напередодні його весілля, смерти, яка мов рукою, зняла з Ошипка напади шаленства, депресії й навіть жах перед сутінками, уможлививши йому знову не тільки брати, а й виконувати замовлення і навіть переселитися від Ковжуна з Мостецької на вулицю Яна Неруди до іншого помешкання зі світлим просторим ательє на модернізованій мансарді, де Панас у старій ванні з ’ячими лапами влаштував тимчасовий акваріюм для раків, креветок і лянґустів, котрі він тоді з невгасимою і згодом пристрастю вперше заходився малювати, пояснюючи частково втішеному, а частково занепокоєному Ковжунові, що весь світ, а людське тіло зокрема просякнене бокоплавами, і це він, Ощипко, й покликаний відтворити на полотні, інакше він буде не Панас Ошипко, що ним протягом довгого часу опікувався Ковжун, — ні разу не ламаючи собі голови, чи за щедро оплачуваними виписками для професора Покиньчереди не приховується, бува, звичайнісіньке, незбагненне духовним калікам, сором’язливе добродійство, ну і, самозрозуміла річ, аж ніяк не припускаючи, що роками пізніше подібним способом він, Ковжун, допомагатиме Іванові, котрий на третьому семестрі, попри первісне невдоволення Марисі ранньою синовою женячкою, побрався з ГальшкоюЖихар, — допомагатиме закінчити археологічні студії, копітко маскуючи допомогу, аби надмірною опікою не надлузнути ні Марисиних почуттів, не надто прихильних до Гальшки аж до народження Гриця, який компенсував бабі втрату Івана, ні Іванових гордощів обтяжливою вдячністю, що могла закаламутити їхні сердечні стосунки вже хоча б тому, що Ковжун, — чи не завдяки батьковому вихованню: мовляв, ніколи не поспішай, зробивши комусь добро, одразу ж по-крамарському закасовувати подяку, — нічого так не боявся в житті, як зобов’язати чоловіка вдячністю, і тому так старанно й закамуфльовував допомогу Іванові фіктивними довідками з не менш фіктивних установ, що нібито виділяли значні фонди на письмове проведення якихось там, щоразу нових і безглуздіших, чим вони не відрізнялися від справжніх, сплачуючи данину прогресові, — статистичних опитів серед студентів, опитів, що їх ухищувався вигадувати Ковжун, ступаючи в слід Покиньчереди, — зрештою, хто зна, які шляхи Провидіння? адже не виключене, що саме Покиньчереда й увійшов тоді в Празі в його, Ковжунове, життя з єдиною метою, аби він, Ковжун, роками пізніше допоміг Іванові, навіть Марисі не прозраджуючи цих, часом досить обтяжливих, тому що Ковжунові важко було щось вигадувати, махінацій?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
Звісно, попервах йому здалося, ніби він ще не зовсім прокинувся й далі напівснить на біблійну тему з тією лише різницею, що не пророк Даниїл, а мала Ірина тримає на руках звіра, що, не виключене, з дорослого левища зібгався в мале левеня під впливом тих кількох, може, й справді зайвих чарчин оковитої, які вночі по дорозі від Журавського додому загальмували його, Терентієве, доти безперешкодне пересування, раптом підступно виповнивши тіло несусвітенним тягарем, що й повалив його на першу-ліпшу лавку, і це попри те, що коли він, Терентій, прощався з Журавським, він почував себе в добрій формі, інакше хіба він ризикнув би добиратися додому пішки, навіть якби він тричі дотримувався засади щодо конечности в людському житті бодай мінімального порядку, замість пристати на досить наполегливі запросини переночувати в Журавського, який однак запишався сам на господарстві, напередодні відпровадивши жінку з дочкою до Союзівки, — обставина, яка, зрештою, й спонукала його, Журавського, аби по-дурному не нудитися в спорожнілій хаті, одразу ж запросити до себе отця Терентія, не так, звісно, на оселедці, що їх особливо вміла маринувати Марта, дружина Журавського, і на чарку, як на товариську гутірку, котра, самозрозуміла річ, затяглася далеко за північ, коли вже не працювало метро, про що він, Терентій, зовсім забув, а як пригадав уже майже перед зупинкою підземки, то вирішив, що навіть корисно прогулятися парком до хати, ні на хвильку не припускаючи, що Провидіння штурхне його, отак собі — ні сіло, ні впало, за кілька кроків від домівки, заночувати на лавці перед коробом із піском для д. ей, де він, Терентій, протерши очі, побачить Ірину з левеням на руках, а трохи поодаль двох щедро вбраспетованих, дрібнозакучерявпених молодиків, власників левеняти, бо один з красенів, смаглявіший, із розстебненою на грудях сорочкою, тримав у руці нашийник, сріблястий ланцюжок, із поводком, переминаючися з ноги на ногу й на віддалі чекаючи, поки Ірина випустить із обіймів їхній живий скарб, що ненароком заблукав до коробу з піском, а тоді й на руки до Ірини, аж йому, Терентієві, на мить здалося, ніби він справді бачить, як левеня підтюпцем наближається до Ірини, дарма що він не міг цього бачити, оскільки воно вже звисало з Ірининих рук, й Ірина не прозраджувапа жодного наміру його відпустити, хоча кілька разів марно кликане левеня своїм тягарем хилило її до землі, змушуючи Ірину дедалі важчу ношу ще міцніше притискати до грудей, ніби зі страху, що цю живу ляльку зараз від неї вирвуть, якщо не власники левеняти, то засумлінна пильнувальниця порядку, а зокрема, її, Ірининої, поведінки, тітка Муха, яка напевне була десь поблизу, дарма що її він, Терентій, не бачив, оскільки без тітки Мухи малу Ірину не випустили б саму до парку новітнього Вавилону, і тітка Муха, котру, крім нього, Терентія, ніхто не звав Марією, бо, здається, вона й сама забула, що колись, ще до розлуки з Орестом Шевчуком, так називалася, заки перейшла жити до сестри й присвятилася вихованню її дітей, — тітка Муха напевне десь поблизу існувала, попри той факт, що вона для нього, Терентія, лишалася невидимою, імовірно, з тієї простої причини, що його зір, дещо звужений від ще притлумленої від ночівлі на лавці свідомости, дощенту виповнила собою мала Ірина, яка, жебонячи, притискалася світлою головою до грубенького, вкритого м’якою жовтавою повстю, замість шерсти, черевця з довгими заширокими лапами й кумедно вухатою плямистою мордою з язиком, що, розтинаючи щелепи, ніби випадав з левеняти, яке спочатку лизнуло Ірину в ніс, у щоку й, від цього зусилля втративши рівновагу, попливло з Ірининих обіймів униз, а тоді, ставши на м’які завеликі для куцого тулуба лапи, хутенько потрюхикало до молодиків, котрі схопили в чотири руки опецькуватого заблуду й, по черзі беручи його під пахви, мало не бігцем подалися геть, ніби боячися, що мала Ірина, яка все ще, заклякши, стояла в коробі з піском, вирве від них левеня, що властиво, так само, як Ірина й обидва вбраслетовані й напахчені молодики, від котрих ще деякий час тяглася парфумова цівка в повітрі, були йому, Терентієві, знаком, якого він очікував усе своє непутяще життя, і, коли нарешті той знак з’явився, він, Терентій, сплохував і не втнув його відчитати, хоча ясніше ледве чи Провидіння до нього колись промовляло, а він, Терентій, однак того не розчовпав, і то не виключене, як це він щойно значно перегодя збагнув, не розчовпав лише з тієї причини, що його, грішника й себелюба, тоді надто пойняло ятруще відчуття жалю й огірчення, як йому бракує родини й власних дітей, так наче весь світ не був йому за власну плоть і кров, і це попри те, що терплячий Господь зайвий раз йому, Терентієві, нетямущому віслюкові, мало не на долоні показував, що всі чужі діти — це і є його власні, як це він, Терентій, сам пояснював замолоду друзям, які не могли збагнути, чому він з юриспруденції перейшов на теологію, хоча все було так ясно аж до тієї миті, коли він, Терентій, невдовзі після висвячення уперше сахнувся власного вибору, порахувавши в раптовому засліпленні, що ту ятрущу вирву, котра негадано об’явилася в його душі внаслідок сумнівів щодо власного призначення, здатні заповнити лише власні діти, без яких і Божий рай — не рай, бо, зрештою, чого варте і найблаженніше місце, коли там нема дитячого сміху, дитячого голосу, а головне — тієї невситимої допитливости, від котрої йому, Терентієві, щоразу по- новому відтулялися очі на світ і в першу чергу на себе самого, оскільки в такі хвилини його завжди опадало відчуття, ніби він, Терентій, завдяки незбагненній ласці Божій, що в найбуденнішому, в найнепомітнішому, серед убогих духом прохиляє віко найвелич- ніших істин і одкровень, торкався самого мозочку буття, до якого діти ще мають доступ, заки їх обсядуть демони дорослих так, як це вони обсіли бідолашну Миросю Козелецьку ще перед тим, як до неї прикинувся пістряк, що невдовзі й поклав її в домовину, оскільки увесь той пістряк (хоч би й що там інше базікали великі розумахи) саме й прикинувся завдяки тим демонам, які врешті-решт так обступили жінку, що їй остобісіло життя, з якого вона, попри, здавалося, її нездоланну енерґію й навіть певну грубошкірість, що виявилася на Миросине лихо не досить грубою, не подужала виборсатися, втомившися воювати з дедалі дошкульнішими вітряками буденщини, з усіма тими марудними дрібницями, з чого й складається людське існування, і саме тієї миті, як вона усвідомила, — адже про це Мирося досить прозоро натякала йому, Терентієві, під час спільної вечері в китайському ресторані, куди і Мирося зі свом Михасем, і Аристид Бедзик з Мартою й Кузьмою Журавськи- ми, що напередодні були свідками Миросиного цивільного, а тепер і церковного шлюбу, і він, Терентій, пішли як Миросині гості, аби скромно відзначити майже на тридцять років запізніле для Миросі вінчання, — саме, як вона, Мирося, усвідомила, що їй нема для чого жити на світі (і це після того, як половину життя вона офірувала своєму Михасеві, від першої спільної днини бувши йому і дружиною, і пахолком на побігеньках, і служницею, і то з роками дедалі більше служницею, ніж дружиною, що остаточно й дало їй пухи, збудивши в ній спочатку здогад, а тоді й щоразу настирлівіше переконання, що, властиво, вона, Мирося, нидіє пустоцвітом на цьому світі, де вона нічого путнього не зробила, бо її посвята Михасеві тільки дощенту випорожнила її саму, не принісши йому особливої користи, хоча вона, Мирося, довгий час і пручалася поглянути відкритими очима на дійсність, яка щоразу владніше стукала в її серце, нагадуючи: віддавати себе іншій людині, не отримуючи взамін нічого, навіть слова признання, — адже навіть до першого-ліпшого собаки чи кота на вулиці,якою вона, Мирося, прогулювалася увечорі зі своїм Михасем, доки могла ходити, її Михась виявляв більше теплоти й вирозуміння, ніж до неї, — з такою ніжністю, як це він голубив тварин, її, Миросі, він ніколи не приголублував, хоча заради Михася вона, Мирося, згромадила собі на плечі псяче життя, відмовившися заради Михасевого спокою навіть від власних дітей, яких вона завжди хотіла , а Михась ні, оскільки в нього було вже четверо законних дітей від першої жінки, і Миросині байстрюченята його лише прикро обтяжували б, кидаючи тінь на його особистість, що існувала задля далеко вищих, ніж Мирося, цілей, — віддавати себе іншій людині, не отримуючи й крихти взаміну, раніше чи пізніше витворює в грудях смертельну порожнечу, від якої чоловік, якщо він не святий, просто гине, бо, може, воно й не вільно надто багато зі свого життя віддавати іншим? може, кожному Божому створінню конче треба завчасу зупинитися й подбати про себе, заки ще вся енерґія не викидана дурно на вітер, як це вона, Мирося, загаялася вчинити?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”