наперед

Приклад 1:
Зміст у них не індивідуальний, він у Радянській Україні був наперед відомий кожному, хто читає газети, а хто ж їх не читав? З виключеним змістом вони стали чистим, абсолютно формальним поетичним експериментом […].
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
— і це зовсім не приснилося Худьові від надто тривалого чекання на Данька, що так і не прийшов на домовлене побачення, змусивши Худя, звісно, й трохи покуняти на лавці, — подробиця, котра однак не мала жодного впливу на те, що він дійсно угледів, оскільки зборище звірів і каміння, яке він постеріг біля Наумика під час його гри на сопілці, бачив не лише він, Худьо, а й Наталя Федорівна Пошелюжна, щоправда, не на Стрілецькому острові, а на верхній терасі Коловратського саду, як це вона за їхньої останньої зустрічі й розповідала Худьові, хоча мова йшла загалом не про Наумика, а про Євгена, з відходом якого Пошелюжна мирилася й ніяк не могла остаточно змиритися, як це вона й звірялася Худьові за кілька днів перед тим, як її набрякле тіло витягли з води біля Великопріорного млина на Чортовці, куди вона, як подейкували ті, хто не терпів Пошелюжної, нібито сама скочила, рятуючися від запізнених докорів сумління, що вона своєю клятою вдачею загнала сина на той світ, зруйнувавши і собі, і Ніні життя, — плітки, що їх Худьо щоразу найрішучіше заперечував, пояснюючи надто ревним обвинувачам, мовляв, самогубство Пошелюжної — виключена річ вже хоча б з тієї простої причини, що напередодні своєї смерти Наталя Федорівна при цілком ясному розумі признавалася йому, Худьові, а він, далебі, трохи розуміється на людях, аби визначити, коли людина сповідається, а коли напускає туману в очі, — що хоч вона, Пошелюжна, і винна в смерті Євгена, — нема ради, вона таки справді (і це її власні слова) не захотіла, засліплена себелюбством, ділити свого коханого одинака з Ніною, і тому її, матір, і спостигла заслужена кара, — вона, Пошелюжна, без нарікань нестиме цю кару до кінця свого існування, не ремствуючи на долю, яку сама ж і накликала на свою голову, — зізнання, проти котрих Худьо того вечора особливо перечив, ніби щось у ньому вже наперед точно знало, що то їхня остання розмова на цьому світі, намагаючися витлумачити самотній жінці, мовляв, невже вона досі не добере, що то не кара, а радше ласка Божа, уділена їй, Пошелюжній, задля її власного ж порятунку? Звісно, і він, Худьо, не бездушний цурпалок, хіба він не розуміє, що таке втратити пещеного єдиного сина?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”