наглядати

Приклад 1:
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти? (В’яже сам.)
— Невідомий автор, ” Liesia Ukrayinka”

Приклад 2:
Вода в Нільській долині стояла в каналах лише під час повені, впродовж 6—9 тижнів, решту часу вони залишалися сухими, за каналами ж у Месопотамії доводилось наглядати протягом цілого року. Проіснувала ця система іригації в Єгипті до середини XIX ст., поки її не зруйнувала Асуанська гребля.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Старі клопоталися коло того, коло чого клопоталися й інші туапсинські піонери на своїх подарованих наділах, або «участках»: доводилося пильно поратися коло свого «участка» вже й через те, що там уже будувалася в них хата-господа, — а треба ж було наглядати й за майбутнім садом, що обов’язково мусив бути заведений на «участку». Вже робітники повирубували з «участка» чіпкі товстезні ліани-сасапарілі, часом з руку завтовшки, що непроглядно були поперепліталися поміж столітніми каштанами та волоськими горіхами, і генерал з генеральшею мали тепер доглядати, як вони вирубують на «участку» ще й карабіч (такий дрібний граб) та викорчовують ще й оту густу й колючкувату кущову поросль, яку тут, на Кавказі, звуть держидеревом і яку професор з Аполлоном (вони любили ботаніку) закваліфікували як paliurus aculeatus.
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 4:
Нам чорним по білому — легше, світліше до храму… Та біле згортає із дошки вода, як пітьма… «Наглядати, збиваючи з квітів пилок…» Наглядати, збиваючи з квітів пилок: Ейфорія дощу, загусання проміння. Я караю себе — мимоволі, щокрок — Оббиваючи ноги об свіже каміння.
— Невідомий автор, “Do Er Vibrane”

Приклад 5:
Ось дов’яжи снопiв, а я пiду. В’язати я не можу. Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти? (В’яже сам). Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, – я не люблю її: вона лукава, як видра. Ти її нiяк не знаєш. Нi, знаю! Чула смiх її i голос. Сього ще мало. Нi, сього доволi. Ся жiнка хижа, наче рись. Iще що! Нехай вона до нас у лiс не ходить. А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто має в лiс ходити, хто нi? У лiсi є такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, – не бачить їх нi звiр, анi людина, аж поки не впаде… Iще говорить про хижiсть, про лукавство, – вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури твеї. Я, може, i сама її не знала… Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смiє ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село. Вже якось там не пропаду мiж людьми. Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi. Я пасток на тебе не наставляла.
— Українка Леся, “Лісова пісня”