набік

Приклад 1:
Павло Григорович просив мене грати на фортепіано і слухав, нахиливши набік голову і сприймаючи кожен нюанс. То був «мій Тичина», образ, що жив у мені глибоко десь із дитинства та й тепер живе, непідвладний суворому аналізові, якийсь «автономний» відносно реальної картини його поезії на тлі складної і трагічної панорами нашої доби.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
Увесь кружок знова трохи посміявся, тепер уже і з панею Шалайзер включно, яка врешті, відвівши нашого пана Станіслава дещо набік і дивлячись йому просто в окуляри, зашипіла так: — Dear friend, чи ти хотів би, щоб ми награли на одну двогодинну розмову? Довгу і пристрасну.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
), — крізь Гром’якові слова в Ковжуновій пам’яті одразу ж оприсутнилася теща Гром’якового Тараса, тоді в Празі, самозрозуміла річ, ніяка не теща, а струнка (за висловом Панаса Ощипка, викапаний пармеджанінівський янгол-підліток з обличчям Амура, хлопчик, схожий на дівчину, лише не з темними, а світлими, коротко підстриженими кучерями) студентка політехнічного інституту, Ізидора Кобиневич, безнадійно, за твердженням самої Ізидори, закохана в Олеся, якій він, Ковжун, давав поради за чашкою кави в «Люврі» чи — рідше, — «На Слованці» (де він, Ковжун, вівтірками, а подеколи й четвергами чекав на професора Покиньчереду, який за щедру винагороду доручав йому, Ковжунові, робити виписки, — для Ковжунових фінансів справді рятівні виписки, — наслідком чого Онуферкові частенько доводилося тягати з собою Панаса по архівах і бібліотеках, оскільки в Панаса саме тоді й пролягла була смуга, коли він з наближенням присмерку не витримував самотности, яка штовхала його поповнювати самогубство, — виписки для наукової професорської праці, котра, здається, так і не появилася друком, хоча Гаврило Забаштанний після війни в Ашафенбурзькому таборі згадував, ніби її видало в Голляндії Розенкройцерівське товариство, щоправда, у небагатьох, призначених лише для герметичного В)китку примірниках, отож, мовляв, Ковжунові інформації з мінералогії, геральдики, досліджень седиментів морського дна, військової оборонної тактики, реєстри африканських, не знаних у ЕвРопі занечулювальних отрут, згадуваних у звітах різних експедицій, — відомості, шо їх Ковжун в абетковому порядку на навеличких картках, котрі йому з власної ініціятиви заготовляв Панас переважно з кольорового досить грубого обгорткового паперу, купу якого на домагання Панаса, — решта власности Ошипка не цікавила, — Ковжун разом з іншими Панасовими манатками переніс у своє помешкання, — передавав професорові, ніколи не питаючи, пощо йому такі строкаті нотатки — не пішли на вітер, хоча роками пізніше, коли Ковжун сам опинився в ролі професора Покиньчереди, він, Ковжун, остаточно зміцнився на переконанні, шо Покиньчереда під виглядом йому ані трохи не потрібних виписок просто з делікатности обрав найдійовіший спосіб, як, не прозраджуючи нічим свого добродійства, допомогти Ковжунові, який тоді справді перебував у матеріальній скруті, — бож йому доводилося дбати не так про себе, як про належне утримання самотнього, як палець, а головне тоді справді безпомічного, Панаса Ошипка, купуючи йому фарби, полотна, ліки, ну і, насамперед, допильновуючи, аби той бодай раз на день шось попоїв, про шо Панас у полоні тривалої душевної кризи забував, як це він забував або раптом навмисне уникав малювати, лише на наполегливі прохання Ковжуна, який єдиний з усіх Ошипкових знайомих мав на нього вплив, — беручися за пензлі, аби за хвильку їх знову відкласти набік, хоча саме тоді, як ніколи пізніше, вони, — якшо поминути розмову про музику, якою, Михайло Тиж у приватній гутірці порадив був Ковжунові підлікувати шойно випушеного з будинку божевільних ніби остаточно видужаного Панаса, порада, котра не згайнувалася лише тому, що коли Ковжун з Ошипком цілком випадково потрапили на «Missa solemnis», де при органі був Юрко Наумик, то вони почали бігати на всі концерти, де виступав Юрко, а тоді йде й записалися, — звісно, на Юркову спонуку, — до товариства любителів бароккової церковної музики, незрівняним виконавцем якої був Юрко, — і то саме тоді, як ніколи пізніше, найбільше говорили про живопис, любов до якого на все життя й пришепив Онуферкові Панас, шо ним опікувався Ковжун протягом досить довгого часу, — властиво, аж до смерти Євгена Пошелюжного напередодні його весілля, смерти, яка мов рукою, зняла з Ошипка напади шаленства, депресії й навіть жах перед сутінками, уможлививши йому знову не тільки брати, а й виконувати замовлення і навіть переселитися від Ковжуна з Мостецької на вулицю Яна Неруди до іншого помешкання зі світлим просторим ательє на модернізованій мансарді, де Панас у старій ванні з ’ячими лапами влаштував тимчасовий акваріюм для раків, креветок і лянґустів, котрі він тоді з невгасимою і згодом пристрастю вперше заходився малювати, пояснюючи частково втішеному, а частково занепокоєному Ковжунові, що весь світ, а людське тіло зокрема просякнене бокоплавами, і це він, Ощипко, й покликаний відтворити на полотні, інакше він буде не Панас Ошипко, що ним протягом довгого часу опікувався Ковжун, — ні разу не ламаючи собі голови, чи за щедро оплачуваними виписками для професора Покиньчереди не приховується, бува, звичайнісіньке, незбагненне духовним калікам, сором’язливе добродійство, ну і, самозрозуміла річ, аж ніяк не припускаючи, що роками пізніше подібним способом він, Ковжун, допомагатиме Іванові, котрий на третьому семестрі, попри первісне невдоволення Марисі ранньою синовою женячкою, побрався з ГальшкоюЖихар, — допомагатиме закінчити археологічні студії, копітко маскуючи допомогу, аби надмірною опікою не надлузнути ні Марисиних почуттів, не надто прихильних до Гальшки аж до народження Гриця, який компенсував бабі втрату Івана, ні Іванових гордощів обтяжливою вдячністю, що могла закаламутити їхні сердечні стосунки вже хоча б тому, що Ковжун, — чи не завдяки батьковому вихованню: мовляв, ніколи не поспішай, зробивши комусь добро, одразу ж по-крамарському закасовувати подяку, — нічого так не боявся в житті, як зобов’язати чоловіка вдячністю, і тому так старанно й закамуфльовував допомогу Іванові фіктивними довідками з не менш фіктивних установ, що нібито виділяли значні фонди на письмове проведення якихось там, щоразу нових і безглуздіших, чим вони не відрізнялися від справжніх, сплачуючи данину прогресові, — статистичних опитів серед студентів, опитів, що їх ухищувався вигадувати Ковжун, ступаючи в слід Покиньчереди, — зрештою, хто зна, які шляхи Провидіння? адже не виключене, що саме Покиньчереда й увійшов тоді в Празі в його, Ковжунове, життя з єдиною метою, аби він, Ковжун, роками пізніше допоміг Іванові, навіть Марисі не прозраджуючи цих, часом досить обтяжливих, тому що Ковжунові важко було щось вигадувати, махінацій?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
Він лише постеріг: там, де щойно танцювали масковані пари, на всі боки зоряного, безмісячного неба, а також на всю поцятковану семафорними світлами землю, нізвідки вичвіркнули, розтягуючися гармонією, нескінченні сходи, кожен приступець — глибока, м’яка ванна, що, виопуклюючися в остаточну форму, застигала на лету, і в ванні, де вже бовталася вода й на боки летіли кусні мильної піни, сиділи, щойно олрисутнившися, розпарені, рожевощокі з набряклими вишневими устами коротко вборідковані ніжнолиці молодики, з’єднані в одне тіло на подобу банана, яке вони марно силкувалися розірвати, щоб, роз’єднавшися, видобути зі спільного тулуба кожен свої ноги й помчати до інших ванн, з-лід яких просто в обличчя виклубочувалася пара, як у фінській лазні, куди він, Лужний, свого часу вчащав у Нью-Йорку, не так лікуючи летючий ревматизм, набутий у Сибіру й зміцнений у Монте-Кассіно, як супроводжуючи Степана Верещагу, — тобто це й була лазня, лише всесвітніх розмірів, оскільки і небо, і земля складалися з суцільних ванн, ночов, мисок і кадовбів із гарячою водою, де парилися, час від часу підскакуючи й періщачи себе віниками або шатирячися мачулами, чоловіки й жінки, більшість яких вільною рукою відштовхували набік власні обличчя, що фартухами сягали колін, і з-під обличчя-тулуба визирали тільки маслакуваті ноги, на відміну від інших людських істот поруч, що юрмилися біля невеликих басейнів з окропом і що складалися з самого черева, на котрому не більша за сливу виднілася втиснена клюцкою до середини голова й на боках куцими стяжечками теліпалися руки й ноги, а трохи поодаль, приблизно на рівні люстри, що зникла разом із танцювальною залею й рештою Народного Дому, залишивши від себе прозору плівку, звідки вряди-годи виникали продовгасті порхавкоподібні бульбашки завбільшки з шафу, від котрих хутко ширшала світобудова, — височів мармуровий стіл-саркофаг, захаращений живими селезінками, очима, ребрами, кишками, сечовими міхурами, горлами й ступнями, і ця маса, кожен орган окремо, не лише ворушилася й дихала, а й мислила, бож він, Лужний, виразно бачив, що вона мислить, хоч це й не маніфестувалося жодною видимою ознакою, а потім на повів, що реґулярно, як маятник, щокілька хвилин дмухав із надр світобудови, — здіймалася циліндричними вихорцями, які після двох, трьох закрутів, оберталися на людину, котра одразу стрімголов, з меншим чи більшим підскоком на кшталт кенґуру, мчала до найближчої ванни, шукаючи вільного місця, наче від того залежав порятунок душі, а коли вільної ванни не знаходилося, пробувала на ґвалт втиснутися до тих, що вже парилися, абож хапалася за кадовби чи навіть полумиски з окропом, поспіхом миючися і з жахом оглядаючися на чорних невеликих куріпок, в яких замість пазурів розкривалися вогняні парасолики, що ними куріпки, сівши на людину, випалювали тіло, на яке вже й так велетенські сурми, замість звуку, видмухували сірчану пару, крізь котру він, Лужний, далеко внизу розгледів дощенту спалені міста з залишками остовів від хмаросягів й купами цементних галушок, що вже розвіювалися пилом, і тієї ж миті, як він, Лужний, усвідомив, що став свідком воскресіння, а тим самим і остаточної винагороди й покарання живих і мертвих, йому одразу ж ударив у ніс трупний сморід, який проте ширився не від зруйнованих міст унизу, а від ванн, ночов, басейнів і кадовбів, де так ретельно милися голі, шатирячи себе щітками, губками, мачулами, а то й скреблами з дедалі розпачливішою запопадливістю, аж дехто виривав у сусіда зайвий цебер окропу, щоб відмити з себе пекельний, трупний запах, який струмував, як це щойно тепер помітив Лужний, дарма що назовні це нічим особливим не проявлялося, — струмував не з тіла, а з душі, сповнюючи жахом тих, що милися, бо як остаточно роздивився Лужний (в очах ніби відсунули заслінку), поміж ваннами, ночвами, басейнами, кадовбами, цебриками, баняками й мисками, — на тюленячих ластах чалапала сліпа потвора-куб, заввишки з триповерховий будинок, з усіх боків устаткована суцільним короповим ротом, що ним потвора висьорбувала людей із ванн, ночов, басейнів і діжок, керуючися вочевидь лише нюхом, тому що того самотника, котрий поміж ваннами й басейнами, не кваплячися, простував угору серед уселенського гармидеру, або той невеличкий гурт жінок і чоловіків, в яких замість тіла на кістяку й голих ребрах висіли продовгасті грудки кривавого болота, ширячи дедалі сильніший яблуневий запах, котрий, як це миттю зміркував Лужний, міг виструмовувати лише з душі, виповненої особливо добрими вчинками, а не з гнилої понівеченої плоті, — потвора старанно, і то навдивовижу звинно обминала, то звужуючися, то розширюючися й ніби вся нараз переливаючися в один велечезний ґудзь набік, то підносячи догори блискавкою, як на шарнірах, миттю сплющене черево, безпомилково йдучи тільки на трупний сморід, — поведінка, яка, звісно, не забарилася в ньому, Лужному, обернути каламутний, ледве вловний здогад на кришталеву певність, що сам Господь на порозі Страшного Суду, котрий всюдисущою лазнею виповнив усесвіт, перш ніж вимовити остаточний присуд, з великого милосердя надав грішниками ще останню можливість, за допомогою нехай і якої мікроскопічної скіпочки добра, якщо людина спроможеться з усіх своїх вчинків протягом життя нашкребти бодай цю скіпочку, відмити гріхи, які трупним смородом принаджували пекельну потвору-жеруна, — і щойно він, Лужний, це зважив, як ніби на підтвердження його міркувань у самому центрі світобудови, вияснілої раптом до найвіддаленішої мачини, виснувався курячий жовток, що, на очах випульсовуючи клуби вогняної вермишелі, розростався дедалі грубшими колами, аж поки затулив собою потвору-куб, грішників, циклопічні сурми, що видмухували сірчану пару, весь світ і всю свідомість, і тоді він, Лужний, крізь палющі вихори у всепоглинальному жовтку, що всмоктував у себе назад усе буття і що зараз у ньому слідом за довкіллям, яке на очах розматеріялізовувалося, мала щезнути і його, Лужного, смертна подоба, угледів Усевишнього. Тобто тієї миті, як він, Лужний, постеріг Усевишнього, він осліп, але в ньому заразом відкрилося таке двигтюще, з самих сліпучих трикутників унутрішнє бачення, що він нараз і побачив, і почув палющий голос, який перед ним, Лужним, мізерною купкою смертної плоті (о незбагненна ласка Божа, в якій нескінченно мале дорівняно до безмежно великого), розгорнув до найпотаємніших рухливих пухирців основи буття, а тоді, хоча від того видива йому, Лужному, вже й так лускалося всередині, явив перед його, Лужного, зором м’яку опуку, що випустила на подобу медузи світлові волокнини, а тоді розчленувалася на зірку з зеленавими пелюстками, з котрих так густо посипалися протуберанці, що він, Лужний, аж захолов, здогадуючися: це не зірка, а це на долоні сам Господь простягає йому, Лужному, його призначення, що його він, Лужний, хоч і як напружує помисли, не годен збагнути завдяки внутрішньому заціпенінню, як це трапляється не лише поодинокій, засмиканій буденщиною людині, а й цілим народам, які внаслідок хвилевого душевного затьмарення сходять на манівці, століттями спокутуючи секундний диявольський сціп у мозку, — думка, від якої він, Лужний, гірко заплакав із розпачу, що він навіть цієї останньої миті, уділеної йому лише на те, аби він ще встиг розпізнати своє призначення, оскільки від цього залежить не лише його, Лужного, доля, а й усе навколишнє існування, неспроможний вчинити те, що від нього очікують, і тому зараз його й поглине геєнна вогняна, якщо його не врятує Всевишній, до якого він, Лужний, благально звернувся не лише устами, а всім єством, аби милосердний Господь, — а хто ж, як не Він — сама любов, саме світло й порятунок?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”