молох

Приклад 1:
Кентавр, завдяки витівкам якого Гаврисеве парубоцьке життя, хоча доти Гаврись мужньо дотримувався думки, що він не надається до подружжя, й з’єдналося з Оксаною Несійжито, тому що коли він, Самійло, просив Худя докладніше розповісти про печери, аби з них виснувати належні напрямні щодо його, Гаврисевого, майбутнього, Віктор Платонович своїми безугавними вибриками й балачками настільки заважав йому, Гаврисеві, зосередитися, що з тих уривчастих Худьових оповісток про печери йому, Самійлові, і здалося, ніби йому, хочби й що він чинив, не оминути одруження, яке його досить швидко майже цілком відучить не лише від частих відвідин «У медвідку», а й від нічних прогулянок з Віктором Платоновичем, властивим призвідником Гаврисевого одруження, ба більше — віднині він, Гаврись, зустрічатиметься зі своїм чотириногим приятелем не «У медвідку», а в Худьовому помешканні чи (немисленна річ) у себе дома, оскільки Віктор Платонович чомусь панічно боятиметься Оксани, і, попри Самійлове вмовляння, що Оксана йому, кентаврові, нічого лихого не заподіє, від наближення її кроків стрімголов виплигуватиме крізь вікна, спричиняючи збитки й завдаючи собі потрощеними шибами численних, хоч і не значних, поранень, — а лише вряди- годи в Коловратському саду, куди він, Гаврись, водитиме спочатку Устима й Дениса, а потім і народжених одне за одним Івасика, Володимирка та Віруню, які їздитимуть на спині Віктора Платоновича, про що згодом не раз згадуватиме Устим, котрого Віктор Платонович, який усій малечі дозволяв ходити собі по голові, уже тоді вирізняв з-поміж решти особливою увагою чи не тому, що Устим, як найстарший, котрий серед Несійжито- Гаврисевого дріб’язку першим вбивався в колодочки, завжди благав няньку-скакуна повторити казки про море, зокрема Чорне (казки, що їх Віктор Платонович не розповідав, а викрикував під час чвалу і що, не виключене, саме тому й надихнули Устима перегодя На морську кар’єру, бо, вже вигарцьовуючи на Вікторові Платоновичу Коловратським садом, Устим, котрому спина його няньки- вкакуна вперше дала відчути посмак морської хвилі, назавжди полюбив морську стихію, до двадцяти двох років бачену лише в калюжах, у Молдаві та в Карпатських потічках), і оповістки про Участь Віктора Платоновича разом з Петрусем Саламахою у визвольних змаганнях, що й повели Гаврисевого запального пасинка просто з гімназії до криївки, де не лише хлопці з навколишніх сіл і містечок чи, як він, Устим, народжений у Празі, а ентузіясти, молодші й старші, з усієї «нашої не своєї землі» боронитимуть самостійність України, на яку імперсько вищирився червоний єдинонеділимний молох, винищуючи поспіль живе й мертве, аби воно не нагадувало про людську гідність та про історичну пам’ять українського народу, призначуваного на безслідне знищення в російській цементомішалці, рятуючися від котрої люди й ішли до криївок, звідки Устимові, єдиному недостріляному з-поміж його товаришів, поталанить вирятуватися з допомогою Віктора Платоновича, який тяжко пораненого, маячного Устима винесе з Карпатських лісів аж до Польщі, до Микити Капія, чи то пак «Сокола», їхнього зв’язкового, що за місяць, завдяки деяким лікарським знанням Сергія Капустянського, підлікує хлопця, організувавши йому нові папери, а тоді, коли й там уже горітиме земля під ногами, намовить у Ґдині норвезьких матросів узяти Устима за ноги й руки, наче ущерть п’яного їхнього дружка, який у порту перебрав оковитої, внести тим робом на їхній корабель і заховати в кочегарці серед коксу, аж поки теплохід увійде в норвезькі територіяльні води, хоча й там ще дві години капітан корабля радитиметься по радіо з вищими чинниками Осло, чи заради спокою не повернути надто пізно виявленого втікача радянцям на розшматування як державного злочинця, замість надавати йому політичний притулок у Норвегії, куди Устима (оскільки він одразу ж заявив, що живим не дасться в руки червоних єдинонеділимних катюг, які винищують його батьківщину) на врешті-решт прокабльований дозвіл таки впустять і після року праці дроворубом біля Тронтгайму дозволять вписатися, а тоді по шістьох роках і закінчити, щоправда не в Норвегії, а в Англії, морське училище з патентом капітана в кишені, що й відкриє нарешті йому, Устимові, шлях до всесвітнього океану, по якому він два рази контрабандою возитиме Віктора Платоновича, оскільки ніхто не погоджувався оформити людино-коня законно, не знайшовши для нього відповідного графіка, попри те, що Устим пробував, — звісно, без відома Віктора Платоновича, який не зрозумів би такої обтяжливої дріб’язковости й тяжко образився б, — пробував занести кентавра до рубрики циркових атракцій на подобу сіамських близнюків, жінок-зміїв, дітей з двома головами, песиголовців та інших див (зрештою, коли Устим перевозив цирк імени Річарді до Венесуелі, то хіба він сам не бачив величезної бал ії. де тримали справжнісіньку сирену, котра, щоправда, допильнувавши, як нікого не було поблизу, вискочила в Саргасове море?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”