молочай

Приклад 1:
), ще й виключно розвагові відвідини Сергія Соколюка, власника однощоглової яхти й просторого власного помешкання в Ґрімо, Сергія, котрий ще минулого року досить наполегливо запрошував у гості не тільки особисто її, Марину, а й усіх її друзів, чим було б просто гріх не скористатися, і заїзд, аби трохи відпочити й поплавати, на кілька днів до порожньої, устаткованої всіма вигодами Окуненкової вілли в Ляванду, що нею Окуненки користувалися три тижні на рік у серпні, в інший час охоче віддаючи її до послуг низчесленних українських мандрівних гостей, котрих недріб’язкові господарі просили дотримувати єдиної умови: залишати віллу в тому вигляді, в якому її заставали, а саме: не бити посуду, не руйнувати меблів, не пропалювати цигарками килимків і підлоги, й не залишати куп сміття, за що вона, Марина, вже перебирала на себе відповідальність, оскільки безплатною віллою на Кот-д-Азюр не випадало гребувати, крім того, вона, Марина, зобов’язувалася, враховуючи індивідуальні побажання кожного учасника подорожі, бути сумлінним Гідом по Еспанії, Італії, Франції, ну й, очевидна річ, по Провансу, Гарантуючи компаньйонам справді цікаву подорож, яка мало не розклеїлася ще в Парижі, де Ліна раптом, попри наполегливі її, Маринині, вмовляння, затялася їхати спочатку до якихось родичів, котрі, загаявшися з еміграцією, присохли в Німеччині, про що в Нью-Йорку не було й мови, а Богдан одразу ж погодився супроводжувати Ліну, що означало: їй, Марині, хоч подорожуй удвійку з Мироном, чого Мирон, звісно, хотів, а вона, Марина, ні, попри те, що Мирон їй подобався, однак вона, Марина, поклала собі, на відміну від своїх у любовних справах надто емансипованих товаришок, не поспішати ні з коханням (майже обов’язковим для студенток), ні з одруженням, на що вона, Марина, мала свій власний погляд, дещо відмінний від оточення, воліючи без тягару на карку, нехай для декого й солодкого, трохи розглянутися на цьому світі, отож, здибавши під українською церквою на Сен-Жермен, куди збиралися не тільки для молитов чи для оглядин Мазурикового іконостасу, а й для зустрічей, обміну пліток та інформацій, а то й просто гону дещицю попереливати з пустого в порожнє, що компенсувало тугу всіх емігрантів усіх часів і народів за рідним словом і дедалі недосяжнішою, та ще й удушуваною батьківщиною, заради якої люди й збиралися біля церкви, і то не лише місцеві українці, а й ті, яким траплялося бодай на день зупинитися в Парижі, — отож, здибавши біля погруддя Шевченка студента медицини Василя Пацьору з Венесуелі й двометрову, на відміну від невеликого й жилавого Василя, жовтоголову дитину (її, Маринине, перше враження було: це не волосся, а пухкий жовтий молочай росте на голові в хлопця) з тілом олімпійського змагуна, заполоненого ідеєю ґвалтовного вдосконалення світу, Гната Водяника з Австралії, вона Марина, намовила їх обох на спільну подорож, якщо вже не до Еспанії, звідки Гнат нещодавно повернувся, подорожуючи на палець, то бодай до Провансу, а там і до Соколюка в Ґрімо, в напрямі якого наступного дня вони й вирушили у винайнятому сітроені. Очевидна річ, якби вона, Марина, хоч трохи здогадувалася, що Провидіння слабує на невигойну алергію навіть до найпоміркованіших переінакшувачів законів життя й природи, а до світовдосконалювачів зокрема, чи тому, що частоти випромінювань людей з ідеями, скерованими на переінакшення порядку речей, збуджуюче діють на невралгійні вузли буття, вивільнюючи несподівані рефлекси, що негайно розв’язують ланцюги далекосяжних подій, чи тому, що вищі сили, на підставі досвіду, надто добре знають, чим закінчуються всі світовдосконалення, внаслідок яких людство століттями не вилазить із моря крови, а тому якнайхутчій і задушують такі спроби в зародку, за єдиним винятком, коли Всевишній, бачачи, що людству вже остаточно забила вуха й памороки сатаниська скверна, насилає чергового світовдосконалювача на очманілих смертних, хоч і тоді, бодай на початку, Провидіння, ймовірно, не годне стриматися від спокуси, аби нё напхати такому чоловікові трохи палиць у колеса, про що їй, Марині, було невтямки, — якби вона, Марина, принаймні дещицю в цьому орієнтувалася, вона, певна річ, десятою дорогою обійшла б Гната, з примхи долі устаткованого, як це запізно виявилося, унікальним невидимим громовідводом, котрий ухищався притягати до себе блискавки навіть тоді, коли на небі не виднілося жодної хмарини, — обставина, яку сам Гнат пояснював винятковою чутливістю вищих сфер до його особи, внаслідок чого з ним, Гнатом, скільки він себе пам’ятав, приключалися різні, переважно незвичайні історії, наче він, Гнат, служив за живого каталізатора, що відрухово викристалі- зовував навколо себе події, які мокрим рядном накривали не лише його, Гната, а й усіх, хто перебував у безпосередній близькості біля нього, однак не надовго (а це ніби до певної міри знаменувало собою, що Провидіння його, Гната, не те що переслідує, а радше з дещо своєрідних, однак із чисто виховних міркувань, дещицю страхає, — очевидна річ, цілком марно, аби він, Гнат, не пхав свого носа туди, куди його не вільно пхати, хоча, властиво, саме це і є найцікавіше в житті, від чого він, Гнат, ніколи не відмовиться, байдуже, чи це комусь подобатиметься, чи ні, навіть якби йому, Гнатові, довелося заради цього воювати з вищими силами, що, між іншим, згідно з його, Гнатовими, спостеженнями, тим навіть подобається, оскільки й Провидіння не терпить папуш, — насправді ревно пильнуючи, аби в останню мить витягти його за шкірку, як кошеня, з найтяжчої халепи), бо, мовляв, раніше чи пізніше всі перипетії, в які він, Гнат, досі потрапляв, завжди оберталися на добре, навіть якщо попервах і виглядало, ніби це вже кінець і тут не зарадять ні хитрощі, ні витримка — передчасно не губити терпцю, як, наприклад, і тепер, коли їх затримала поліція як терористів, щойно вони виїхали з Сарселю, де він, Гнат, за ту півгодину, на яку вони, тобто, властиво Мирон і Марина, плянували вступити до Наукового Товариства імени Шевченка, мало не загинув у підземному обвалі, пішовши, заки Марина в бібліотеці гуторила з Дарією Сіяк, а Василь і Мирон розпитували Кубійовича про енциклопедію й пов’язану з цим для Мирона евентуальну співпрацю, пішовши за сіреньким котиком, що одразу потоваришував із Гнатом, досліджувати, куди ведуть із льоху напівзавалені й загороджені прогнилими дошками проходи, що колись сполучали з дальніми сусідами перетворений з бігом часу на шпиталь, готель, гуртожиток і, нарешті, на українське товариство імені Шевченка запущений сарсельський замок, із майже протягом двох століть невживаних підземних проходів якого Василь із Мироном, завдяки нявканню котика, що не відходив від потерпілого, витягли непритомного Гната, ніби тільки на те, аби їх усіх, щойно вони, подряпані й посинцьовані після рятівної акції й пов’язаної з цим майже добової затримки, виїхали на простору дорогу з Сарселю на Мо, затримала поліція, до чого, деякою мірою сприяло не тільки те, що Гнат, Василь і Мирон густо були обклеєні пластирями, а й те, що Мирон, чи то воліючи припинити дискусію між Мариною й Гнатом, чи просто надолужуючи згаяний у Сарселі день, бо до Гната викликали лікаря, боячися, що йому обвал пошкодив грудну клітку, — Мирон їхав зашвидко, що й дало поліції підставу затримати їх як терористів, а Гнатові додаткову нагоду докладніше роз’яснити, хоча про це він подостатком говорив і в Сарселі, вже після того, як Василь і Мирон, самі ризикуючи назавжди залишитися привалені цеглою й глиною під землею, завдяки кошеняті, що невтомно подавало сигнали, знайшли Гната в підземному проході й витягли непритомного нагору, — мовляв, нехай ані примусова зупинка в Сарселі, ані найновіше звинувачення в тероризмі, їх, Марину, Василя й Мирона, ні рісочку не хвилює, бо всі неподобства, що сиплються з небесних ляд, а чи виклубочуються з турячих рогів пекла на нього, Гната, ну, й автоматично, на всіх тих, хто перебуває у його, Гнатовому, безпосередньому оточенні, не довготривалі, як і оця вимушена затримка в поліції, — у чому Гнат і справді мав рацію, оскільки, встановивши, що в подорожніх не підроблені паспорти, що їхніх прізвищ нема на списку розшукуваних кримінальних злочинців, що Мирон зблизька, особливо, як він зняв окуляри проти сонця, зовсім не подібний до німецького терориста, що Гнатів футляр для сопілки містить і справді сопілку, а не вибухівку чи гашиш, як це Гнатові спало на думку пожартувати, бо в його, більш ніж обмеженому, франкомовному словниковому запасі саме на це речення назбиралося досить знаних слів, що їх Гнат і вирішив продемонструвати, заки Марина встигла вдарити його під ребро, аби він припинив лінгвістичні вправи, що Василь, попри його гоголівську зачіску й коротко підстрижену смоляну борідку не чеґеварівський анархіст, який нещодавно забив латино-американ- ського посла в Парижі, а нащадок миролюбних українських гречкосіїв, — поліція їх відпустила, чому, звісно, не абияк сприяла Маринина вияснювальна промова добірною французькою мовою, внаслідок котрої поліція навіть дарувала їм кару за недозволену швидкість, що одразу ж піднесло настрій усьому товариству, розширивши на радощах не лише їхні молоді легені, а й повітря в задньому, не надто новому колесі, котре й луснуло, щойно авто минуло Трільпор, цим ніби подаючи знак, що Гнатова присутність і далі під певним кутом урухомлює й згромаджує, як під час криголаму, події, і тому особливо їй, Марині, треба бути пильною, хоч вона тоді, звісно, зеленого поняття не мала, в чому саме та її пильність повинна виявлятися.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”