мертвотність

Приклад 1:
Властиво, згодом, як Свирид пригадував цю днину, між тим проміжком часу, як він востаннє почув голос дядька Данила на підтятій при основі барокковій вежі (де, як подейкували старі люди, щораз на рівнодення, хоча й не щороку, десь в обідню пору на короткий час просто з повітря висновується відрубана при шиї голова, залита кров’ю овеча голова галактичного маятника, що відмірює долю всьому світові, а заразом і найменшій кузьці, ссавцеві, птахові, ну і, звісно, людині, як, наприклад, дядькові Данилові, голос якого Свирид зовсім виразно почув побіч себе), і тією хвилиною, як Свирид опинився на базарі, йому з винятковою наочністю, виопуклилося в мозку (байдуже, що це могло непомітно накластися також з пізніших нашарувань пам’яті), ніби він ще забігав додому і дала йому чималенький мішечок соли на продаж, і він, Свирид, сів на землю і повагом відмірював каламутною склянкою людям сіль, як той хлопчина, що його Свирид бачив на базарі і що чи то своєю надмірною хирлявістю, чи то надто дорослим виразом обличчя так вразив Свиридову уяву, на довгий час надихнувши його мульким бажанням і собі отак висиджувати на землі й продавати сіль (чого в дійсності так ніколи й не трапилося, бо ані подібного мішечка соли ні разу не заносило до їхнього помешкання, ані не посилала його на базар щось продавати, дарма що пам’ять незмірно приліплювала цей вчинок малому Свиридові, надолужуючи нездійснене ласкавим уділенням йому, Свиридові, явно чужого мішечка соли) на тому самому ніженському базарі, з яким в’язалися у Свирида найперші спогади, поволі виринаючи на подобу щойно створених пагорбків суходолу з всюдисущого моря, бож саме на цьому відтинку земної кулі малий Свирид уперше крізь клейку непроникненну пітьму, що доти виповнювала і його свідомість, і все навколо, побачив (і то було перше світло і перший крок з суцільної ночі в подрібнений на поодинокі предмети день), властиво, спочатку носом почув, а тоді вже й побачив залиті сонцем ятки з паляницями, яйцями й оберемком зв’язаних курей, з яких одна, блимнувши на Свирида оком-дудкою, спробувала його дзьобнути, але не встигла, тому що її затулила постать з кавуном на плечах, постать велетня-дядька, котрий ніс завбільшки з діжку ношу, вгинаючися під нею, — постать, що її згодом змалілу й облицьовану гіпсом, цементом чи каменем Свирид подибував перегодя як мертву підпору під карнизами й бальконами з кулею чи без кулі, яка мала зображувати землю, і Свиридові щоразу здавалося: вистачає йому трохи довше постояти, і змарчілий велетень скине тимчасову маскувальну мертвотність і, струсивши гіпс з приспаних м’язів, сплигне на брук і піде з кавуном на плечах повз Свирида, як тоді в Ніжені на базарі, де малому Свиридові дешо згодом, у товаристві матері, діда Ксаверія, похорон якого уже в п’ятирічного Свирида в’язався не так з уривчастим ревом, як радше з приголомшливим сяйвом гелікона, м’який плинний розтруб котрого з кожним звуком грубнув і видовжувався, аж поки не покрив мідними лопухами усієї оркестри. — й дядька Данила, який спочатку вів трирічного Свирида за ручку, а тоді посадив собі на плечі, — довелося стати свідком перегонів серед базару жуків-гнойовиків, кожен завбільшки з вола, що стояв л0руч, ремиґаючи, хоча, самозрозуміла річ, пізніше, як уже дорослий Свирид повертався до своїх перших вражень, він повністю здавав собі справу, що не міг бачити ані тих велетенських жуків, ані тим більше їхніх ярмаркових перегонів, дарма що він, Свирид» У дитинстві разом з однолітками й справді не раз влаштовував у вигрібуваних п’ятірнею рівчаках на першому-ліпшому пустирі перегони жуків з тією, звісно, різницею, що його жуки ніколи не уподібнювалися до тих перших циклопічних гнойовиків з перегонів на ніженському базарі, жуків, що, не виключене, могли потрапити до Свиридової пам’яті з якоїсь безіменної дитячої ілюстрації, непомітно, як це буває в дитинстві, зі сторінки ступивши в дійсність, або, може, щось про перегони жуків-гнойовиків розповідав йому дядько Данило, а Свиридові здалося, ніби то він сам бачив, байдуже, що попри пізніші застереження щодо такої ймовірности сам Свирид виключав цей варіант з тієї простої причини, що в його мозку (а що більше переконувало, як не власний досвід?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”