маляр

Приклад 1:
Я вже й не згадую тут про те (а варто би), що славетний венеційський маляр Вітторе Карпаччо походив, ясна річ, із Карпатських гір, як і я, і справжнім його прізвищем було чи то Гуцуляк, чи то Будзуляк, а може й Буждиган. Тепер, любі пані й панове, перш ніж перейти до заключної частини мого переливання з посудини в посудину, я хотів би поскаржитися на деяку задерев’янілість язика і пересохлість у горлі.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
— як це розповідав Онуфрієві Ковжунові свідок медянкового нищення, маляр Яцько Ріща, вишукувач у поруйнованих церквах, залишених на поталу дощеві й сонцеві старих ікон, порослих травою, аж Ріща, траплялося, днями мандруючи, — в наплечнику сухарі та вода з джерела, — румовищами й пустками, де й зимарок не полишалося, не подибував людини там, де ще недавно стояли цілі села, мешканців яких, — тих, кого не перестріляли нові визволителі, — жужмом повивозили на Сибір, аби не тільки люди, а й земля навколо не нагадувала змалечку послідовно каліченим червоною російщиною нащадкам про боротьбу народу за самостійність України, котрій з ласки старшого брата не стало місця на своїй «несвоїй землі», звідки Ріща, завдяки щасливому випадкові підробившися під поляка, ухистився виїхати на Захід, спочатку до Франції, а тоді й до Америки, де він перегодя на своїй виставці ікон і карпатських краєвидів, що з них декотрими доктор Ковжун поповнив свою чималу збірку зразків українського малярства 20 століття, і розповів Ковжунові й про нищення манастиря в Городилові, і про отця Мелетія, що одним келішком трав’яної настоянки вилікував його, Ріщу, від невиліковної кристалізації печінки, і про те, як оглух прислужницький посіпака, що, припрігши коней до дзвіниці й закинувши кодолу на баню, визвався, коли Решта відмовилася від мерзенного гріха, нищити манастир, і про появу Божої матері на шибах не тільки Хусту, ай усього Закарпаття, в які роз’юшено палили емведівці, борячися проти світлої з’яви, і як кулі поверталися назад, влучаючи в пахолків зла, котрі…) Переорали дике поле, найбільший природний заповідник у Европі ледянок-нарцисів, що їх він, Ковжун, по дорозі на Бороняве, куди дядько їздив відвідувати бабу Мілену, яка не хотіла мешкати разом з Втьком у надто панській кам’яниці в Хусті, воліючи власне, огороджене дерев’яною стіною, ґаздівство, — ще малим любив не споглядати, а й висмоктувати з медянкових пиляків нектар кольору Мартиної не блакитної, як це чомусь кілька разів запевняв Чоботаренко, а виразно золотої, і тому й штивної сукні, так наче Марта вдягла на себе іконостас з Мукачівського манастиря, попри те, що Чоботаренко, який у всьому іншому радо погоджувався з ним, Ковжуном, тут чомусь вирішив перечити, закликаючи в свідки Богдана Чаплю, в присутності якого Ковжунові, заливаючи кров’ю свідомість, розкривалося на всю потужність стільки разів ним самим притлумлюване внутрішнє око на минуле й майбутнє всього українського народу, а з ним і всього людства, — так як це вперше майже п’ятдесят років тому приключилося з Ковжуном на Замковій горі в присутності діда Панаса, прозваного Саваофом, — вистачало Богданові Чаплі обмовитися про свою лускавку зла, хоча Чоботаренко не тільки не звертався до Чаплі, а й (постерігши, що доктор Ковжун, завдяки якому Пилип відчепився від Блажка, який на перше звернення Ковжуна до Чоботаренка відразу ж похапцем, — так бодай здалося Пилипові, — відступив місце своєму меценатові, що інколи, як уточнював Трохим Цуркало, фінансував видання Блажкових творів, — раптом на півслові припинив розпитувати Чоботаренка про подорож Україною, про що Пилип, зі свого боку, волів би погуторити іншим разом, і прикипів поглядом до Мартиної сукні, встигши однак дорікнути Чоботаренкові, ніби він, Чоботаренко, щойно знову звертався до Богдана Чаплі, заохочуючи його продемонструвати перед доктором Ковжуном свою лускавку зла, хоча Пилип і гадки не мав звертатися до Чаплі), — ай взагалі замовк, тішачися, що Ковжун не подає жодних ознак життя, бо саме тоді до Пилипа й підійшла Харитя, затупивши собою весь світ і разом зі світом й оберненого на соляний стовп доктора Ковжуна, який уже не помічав ні Хариті, ні Чоботаренка. Та й, зрештою, як же йому було помічати, копи саме тоді, як до Чоботаренка наблизилася Харитя, він, Ковжун, глипнувши на Марту чи, властиво, на її вкриту вогненними лелітками золоту сукню, разюче подібну до іконостасу в Мукачівському манастирі, куди його батько, хустівський суддя, захисник русинів і всіх покривджених, любив учащати, прихоплюючи з собою малого Онуферка, нагло усім єством усвідомив: такий одяг, як це він сам чув від баби Юстини, до якої малому Онуферкові забороняли ходити, мусів й Люцифер ще тоді, як він, Божий улюбленець, обнявши за плечі архангела Михаїла, по дорозі зриваючи медянки й смакуючи нектар, подався купатися до озера, аби, з намови Михаїла, який постеріг у Люциферовім серці дедалі більшу змію гордині й ворохобництва, мовляв, перевірити, хто довше протри- має голову під водою, — хитрість слабакуватого Михаїла, який ухопив Люциферове небесне вбрання із соняшних променів, що обило найвищого янгола всесильним, аж його і зсудомило посісти місце Творця, обставина, котру й призапримітив Михаїл, і подався на небо, здолавши вперіщити ошуканого купальника вимоленим у Бога в крайній скруті всеповергальним мечем, бож Люцифер, хоч і відійшла від нього могутність разом з соняшним одінням, ще мав досить моці, аби з озера одним стрибком наздогнати архангела Михаїла в краденій одежі й ухопити хитруна за ногу, здерши з нього, коли вже не плавки, оскільки той встиг вивернутися, то бодай лівий чобіт, заки Михаїл, луснувши голого Люцифера Господнім мечем, що в нього обернувся з волі Всевишнього соняшний промінь, загнав колишнього першого янгола під землю, яка одразу ж здибилася бескидами від підземних сновигань поверженого янгола, головна сила котрого лишилася в осяйних шатах, подібних до Мартиної сукні, що від настирливого Ковжунового погляду розійшлася небом (чи не це й мав на увазі Чоботаренко, говорячи про блакитність Мартиної роби?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— причини, й не випадало допитуватися, ґвалтовно пхаючися в чужу душу, хоча, ймовірно, шо в цьому єдиному випадку Ковжун, знехтувавши власними засадами й загальними правилами пристойности, таки попхався б, якби він хоч з деякою певністю міг припустити, що професор йому відповість, тільки, ясна річ, не на запитання, яким робом він помолодшав (саме це Ковжуна не так дуже й цікавило, оскільки він і зі старістю, принаймні досі, давав собі раду), а на те найголовніше, що над ним він, Ковжун, свого часу багато розмірковував ще в Празі, а саме: чи професор справді, як це, скріплюючи свої сповіді найтяжчими кпятьбами, присягався Панас Ощипко, успадкував від своєї баби сипу й знання, передавані в їхньому роді з покоління в покоління, — силу й знання воскрешати мертвих і чи він, Покиньчереда, тоді на прохання матері Євгена Пошелюжного, таки воскресив був Євгена, наслідком чого Панас (як це він стільки разів зі щоразу новими подробицями переповідав Ковжунові), Панас (який став свідком Євгенового воскресіння лише тому, що заснув під час вечірньої служби в церкві святого Хоми) і мусів відсидіти цілий місяць у божевільні, де йому напевно довелося б і звікувати, якби ним тоді не заопікувався Ковжун, узявши до серця пораду Михайла Тижа, котрий, знаючи, що в Празі Панас сам, як палець, оскільки дядько в Америці, якого треба було ще розшукувати, і якась далека рідня в Канаді не йшли в рахубу, звернувся до Ковжуна, що доти бачив Ошипка лише єдиний раз на його невеличкій виставці, де вони познайомилися і де навіть тоді не спокушеного на малярстві Ковжуна дивно вразили, хоча він про те й словом не обмовився, вважаючи себе нетямущим у тих справах, Ошипкові образи, про які згодом не тільки говорив, а й чимало писав Ростислав Негребецький, пристрасно обстоюючи погляд, — що йому багато хто, особливо з мистців, брав за зле, — ніби Ощипко чи не найбільший маляр двадцятого століття; погляд, що до нього частково схилявся й Михайло Тиж, який уже тоді, коли ще ніхто, крім Негребецького, не звертав на Панаса уваги, полював за Ощипковими полотнами, що їх можна було споглядати на стінах Тижової приватної лікарської практики, куди однієї днини Тиж і закликав був Ковжуна, аби, виклавши йому докладно перебіг і можливі наслідки Ощипкової хвороби, спитати, чи не знає, бува, Ковжун когось, хто допильнував би покищо не безнадійно хворого маляра, котрий на деякий час, щоб позбутися повторного шаленства й депресій з нахилом до самогубства, потребує не так ліків чи гамівної сорочки, як доброї, терплячої няньки, єдиний найдійовіший для Панаса лік під цю пору, інакше Ощипко загине, бо ніщо інше йому вже не допоможе, — запит, який влучив Ковжунові в саме серце, що й веліло йому, якстій, без уваги на те, чи це не надто Ускладнить йому самому життя (а про які ускладнення взагалі могло мовитися, коли треба було негайно рятувати людину, тим більше, що Михайло Тиж, з огляду на родинні обставини, не зважувався це зробити? ), перенести всі Панасові нечисленні речі й малярські причандалля до свого однокімнатного помешкання, оскільки Михайло Тиж не лише не приховував, а кількаразово навіть зайво перенаголошував на тому, що Панас протягом довгого ЧасУ не витримуватиме самотности, а Ковжун, зрештою, і без нагадувань Тижа з перших же годин перебування в Панасовому товаристві зорієнтувався, що коли він залишить Ощипка напризволяще, той справді помре, і то не від нападів шаленства, душевної скрути чи від браку перед ким виговоритися, а просто з голоду, тому що без Ковжунової, інколи навіть досить наполегливої пригадки, Панас забував їсти, бо саме тоді, коли спорожнілому шлункові надходив час нагадувати своєму власникові бодай про якийсь мінімальний харч, Панаса з новою силою опадало видиво Євгенового воскресіння, про яке він зі щоразу новими подробицями не стомлювався оповідати Ковжунові, а той уже терпляче вислухував нескінченні варіації почутого, постерігши, що від цих повторних розповідей, то монотонних, то схвильованих (відповідно до пори дня, оскільки під вечір крива Панасового збудження стрімко підносилася вгору) в Панасові помалу притлумлюється і, найважливіше, не так часто повертається назад душевне збурення, котре опало хлопця тієї миті, як Наталя Федорівна Пошелюжна вивела за руку померлого напередодні Євгена з церкви святого Хоми, бо щойно коли Пошелюжна зникла зі своїм воскреслим сином, він, Панас, струсивши крижане заціпеніння, прожогом вискочив з церкви, чуючи, як його судомить, аж кидає об землю, й почав кричати майже тваринним голосом, одразу зібравши навколо себе натовп, з-поміж якого надто запопадливі ретельники порахували Панасове свідчення очевидця за маячню божевільного й викликали швидку допомогу з санітарами, котрі й впакували його, Панаса, в гамівну сорочку, так наче гамівна сорочка могла щось вдіяти проти того, що Панаса й згодом, коли його цілком законно, а зовсім не за протекцією Михайла Тижа, як то ввижалося Володимирові Качканові, виписали з лікарні, опадали корчі завжди, як йому доводилося зустрічати симпатичного компанійського Євгена, до якого Панас завжди прихильно ставився і який тепер на нього так убивчо діяв, звісно, й не здогадуючися (а як йому було здогадатися, коли Панаса, що, пересиливши відразу, хоч його в Євгеновій присутності затіпувало до непритомности, сам попхався до воскресного, аби витлумачити, як із ним, бідолахою, стоїть справа, той просто не слухав, регочучи, як навіжений з Панасового звіту, а матір і професор Покиньчереда не пускали про те й пари з уст?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”