лють

Приклад 1:
— й розпікала Федора, хоча він дружив з Леонидом Онищуком, остаточно збабілим від горілки і, щонайменше удвічі грубшим від Рафаеля, — якби людина розмножувалася діленням, як амеба, з Онищука вийшло б із п’ятеро ставних хлопців — однак Онищукова зовнішність Федора ані трохи не роз’ятрювала, навпаки, біля Онищука він завжди чувся надиво затишно, ба більше, коли йому траплялося прийти лютим до Онищука, за кілька хвилин ця лють безслідно випаровувалася, хоча Онищук ніколи не пробував ані заспокоювати, ані навчати життя, взагалі ніколи не ліз до Федорової середини, самою своєю присутністю випрасовуючи душевні збурення, — натомість Рафаелеві — і зовнішність, — властиво, ця зовнішність якраз і була тією проектованою назовні унутрішністю, яка доводила Федора до нападів ядухи, — і спосіб висловлюватися, — тягучий, чорний лакричник, що гофрованими жмутками струмував з Рафаелевого трубчастого писка, — і спосіб висловлюватися, — суцільні ходилиці: підскоки, присідання, піруети, — і взагалі саме, нехай і яке незначне випромінювання Халявиного єства негайно вичакловувало з Федора демонів, про існування яких він і не здогадувався, — як тоді в Ігоря, коли Рафаель його так роз’юшив, хоч Федір того, — принаймні йому так здавалося, не показав з виду, бо його, щойно блискавка пройшла мозком, опав страх, що він, Федір, уперше в своєму житті засумнівався, — навіть згадка про те згодом кидала його в розпач, шо він міг бодай на мить впустити в груди таку гідру, — чи вбивство — завжди злочин, прірва, з якої не видряпатися, — вистачало йому мимохідь зиркнути на сердечком викраяні вуста серед масної, дебелої Рафаелевої перепічки-обличчя), навіть коли Халява висловлював те, що й Федорові у спільному напрямку вкладалося в подібні думки, прошиває йому нутрощі ножицями, хоч він і пильнував, аби цього не виявити надто уїдливою заувагою чи дією, мого згодом не можна було б уже направити, бо в присутності рафаеля у Федорові вимикалися внутрішні гальма, і його мозок, наче в дитинстві: виросту, удосталь натовчу тебе, і голову відірву, і ноги повисмикую! — заливають дедалі болючіші способи тілесних покарань для Халяви, і йому ледве вдавалося спинити цей диявольський шабаш, як свяченою водою, відкроплюючися безнастанними нагадуваннями, чи ж дійсно Рафаель винний у тому, що він, Федір, хворобливо реагував на все, що той говорив?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— то хіба виникло б між нею й Тадзьом те фатальне розходження, хоча Міля й не кричала на нього, як Гандзя), аж поки до неї обізвався Безручко, який одразу (а втім, не виключене, що то Тадзьові лише в пам’яті залишилося, ніби відразу, а насправді то дещицю й потривало) обернув її лють на погідність (оскільки він володів тим словом, якого бракувало Тадзьові, котрий, попри деякий, може, й дійсно трохи защедрий вміст к’янті-віскі ще тоді здогадувався: Гандзина лють, хоча Гандзя й сікається до нього, стосується насправді не його, Тадзя, а чогось глибоко особистого, ятрущого й страшного, проти чого Гандзя бореться на подобу Якова з ангелом, і тут не порадить ні Тадзьо, ні Безручко, бо кожна людина, хоч вона тільки те й чинить, що від того ухиляється, має вільний вибір, і Безручко повністю цього свідомий, що і йому не вирішити за Гандзю її власної долі, попри те, що він нібито й здолав обернути Гандзину лють на погідність) і навіть м’якість (Тадзьо дивився на це перетворення і ніяк не міг збагнути, — однак зовсім не тому, що йому обертом ішла голова, — як це можливо, що, здавалося б, із найнезначнішого приводу з тієї самої людини вилазить то янгол, то диявол, то ще якась навісна мара, замість сталої доброти й зрівноважености), з якої згодом, імовірно, й вилялечкувалася же назавжди, а може, лише на. певний час, заки здійметься новий вихор) напрочуд людяна, бентежно жіноча й незвично елегантна Гандзя (імовірно, одних — час зсудомлює, зводячи до зачини, а інших — випростує, обдаровуючи подвійним віддихом, як згодом Гандзю), яку Тадзьо ледве пізнав, коли Омелян Миня представив її як свою законну дружину, а чотирирічну грубеньку дівчинку з салатними очима як їхню старшу донечку, і Гандзя жартома (тоді в Римі Тадзьові здавалося, ніби Гандзя взагалі не здатна сприймати нічого смішного, і причини всіх її нещасть у житті виключно в цілковитому бракові гумору, і тому їй ніде нічого й не відкривається за муром власних уроєнь, що їх вона так щедро натиналася нав’язувати іншим, і то далеко не жартома) нагадала Тадзьові, що колись у Римі вона набивалася йому в наречені, та він її не схотів, заявивши, що він не святкує немитих і нечесаних, котрі кидають своїх дітей, як кошенят, під тином, хоча її батьки — це зовсім не лід тином і зовсім не кидають, та й потім, хто його управнив вичитувати їй старосвітську мораль, за яку вона була дуже лиха на нього так довго, поки зустріла Омеляна, котрий нарешті зрозумів її і цим самим дав їй ту силу, без якої вона не могла у щось повірити і про яку тоді на порозі українського католицького університету в Римі так пишномовно, аж образливо (щоправда, тоді у неї був час, коли її все ображало) просторікував Тадзьо, хоча вона, Гандзя, того й не слухала, — і Тадзьо довго не виходив з дива, звідки в Гандзі (в якій тоді попри молодість уже відчутно запрограмовувалася стара мегера, що довіку полюватиме за чоловіками, щоб бодай у ліжку відчути свою владу над іншою істотою, бож на відміну від бабіїв-чоловіків, — серед діян-полювальниць на кавалерів, — наскільки це дозволяв судити Тадзів досвід, базований не так на власних враженнях, як на висновках його знайомих і приятелів, які проявляли на цьому ділі більшу за нього обізнаність, — не часто траплялися ті скажені самиці, переважно з хворою матицею, що ганялися за сильнішою статтю виключно заради тілесної втіхи) — і Тадзьо довго не виходив з дива, звідки в Гандзі не раптом вивершена елегантність, відстоювана в незчисленних шляхетських Генераціях копіткіше, ніж видистильовуваний із вранішньої роси елексир життя (і це після Гандзиних залишаєних ніг, місяцями не митої розкуштраної голови и вилинялих розторочкованих джинсів), звідки в Гандзі серед колись виразно поросячого обличчя з вічно роздзяпленим ротом — Цей клясичний профіль (чи Тадзьо тепер так само помилявся, як і т°Ді, бачачи цієї миті не саму Гандзю, а якісь її побічні, вдаліші еманації?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Аще кая суть вiдьма, та не пог­ряз­неть на дно рiч­ноє, аще i ка­мень жер­нов­ний на виї єя при-чеп­лють; аще же неп­ри­час­на єсть злу се­му, абиє пог­ряз­неть у во­дi. По­ве­лiть, па­не сот­ни­ку, чи то­пить їх?
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”