людство

Приклад 1:
А це все на вагу золота в наш час, коли відчувається загрозливий дефіцит такого «чистого» добра й благородства, без чого людство починає астматично задихатися… Був постійним і переконаним антагоністом ситих, круглих і самозаспокоєних. Незмінно нуртував у ньому фермент нонконформізму.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
на їхній спосіб життя й мислення, не здогадуючися, що Михасюки всі ходили лише власними путівцями, як це вона, Діяна, тоді вперше відчула, усвідомивши, що вона — отака, як вона є, дурна, розумна, приваблива чи бридка, але відмінна від інших, і для того, щоб бути собою, їй не треба ні гашишу, ні перших-ліпших ліжок, бо що більше її навертали, то затятіше вона трималася свого погляду, байдуже, чи вона мешкала в Нью-Йорку, Бангкоку чи Парижі, звідки вона, Діяна, невдовзі виїхала, — помандрувала до Риму, а тоді, щоб не засиджуватися на одному місці, до Лондону й Мадріду, не так, звісно, вдосконалюватися в штуці, зокрема в малярстві, в якому вона тоді з деяким успіхом вправлялася, як просто, аби дещо розглянутися на світі, подихати іншим повітрям, побачити інші обличчя й звичаї, бож її, Діяну, непосидющість якої дивувала її однолітків, далеко менш рухливих, ніж наступні покоління, тягло скрізь, у тому числі й до Хусту, подивитися, як там живуть її далекі кревняки, ну, й Очевидна річ, до Львова й Києва, куди її однак не пустили з огляду на її короткотривалу заанґажованість в українській громадській діяльності в Америці, змусивши обмежуватися (на її, Діянине, щастя) гнилим Заходом, де вона, Діяна, не кепсько давала собі раду, оскільки з мовами вона ніколи не мала труднощів (властивість, яка проте не зробила з неї поліглота, бо хоча вона, Діяна, за кілька місяців перебування в чужій країні досить пристойно порозумівалася з людьми їхньою мовою, — вона так само легко й забувала опановане, щойно їй доводилося переїздити до іншої країни й жити в новому оточенні, оскільки щось у її єстві вважало те знання зайвим балястом, не потрібним для розвитку її особистости, і тому, міняючи край, вона, Діяна, ніби при тому і міняла душу й тіло, водночас залишаючися незмінною), що, ймовірно, й розвинуло в ній нахил подорожувати, і цей відтинок її єства не заторкнула старість: вона, Діяна, у свої шістдесят років так само радо подорожує, як і в шістнадцять, — до найвіддаленіших закутків земної кулі, бачених уперше, і до країв, де вже кілька разів бувала, коли після неофіційної, а згодом і офіційної шлюбної розлуки жила деякий час не лише в Европі, айв Африці, Латинській Америці, Індії й В’єтнамі, а після другої світової війни (не одразу, а п’ятнадцять років після Гірошіми) в Японії, де, між іншим в рамках конгресу, присвяченого йоґі (а вона, Діяна, деякий час набагато інтенсивніше, ніж тепер, практикувала йоґу), пробула місяць у даосистському манастирі в Кіото, в якому їй, Діяні, відкрилася сутність рококо, і то вже не мало значення, чи й справді до того приклав своїх рук давно загиблий, а в клітинах її мозку вічно живий Олекса Дорощук, що нагло, внаслідок її, Діяниного, внутрішнього зосередження, промовив до неї з надр пам’яті, а чи просто її, Діянине, єство поволі, проте неухильно, час від часу заходячи в нікому не потрібні життєві печери, відсиджуючися напридорожно- му камінні й ловлячи ґав, врешті-решт таки підводилося, чапало вперед, повзло на всіх чотирьох, промацуючися крізь лябіринти з’яв, аж поки відкрило (і це відкриття одразу приборкало хаос і в ній, Діяні, і поза нею, одним помахом ніби раз і назавжди розставивши речі на свої місця), що всі інші культури, стилі й світогляди, які вона, Діяна, досі подибувала, мірою того, як вона їх докладніше брала під люпу, незмінно виявлялися для неї або завеликі, як буддизм, або замалі, або надто репрезентативні, або дитинячі, а давно віджиле, ніби легковажне й поверхове, а насправді надиво світле й гуманне, свідомо обмежене людською міркою рококо серед загального здичавіння й отваринення, коли цілі народи відкрили серце ненависті й морокові, промовило до неї, Діяни, саме тим, що за рококо, цього чергового відліку часу перед поновним занепадом культури, завжди завершуваним гільйотиною, яка тепер набрала подоби атомного гриба, людина, як ніколи ні доти, ні пізніше була мірилом світу, саме оцією свідомою обмеженістю й однофасет- ністю змушуючи багатовимірну, незбагненну людському розумові потвору, всесвіт, перед яким пустилося берега притлумлене кінцесвітнім видивом людство, — впорядковуватися в зримі, чітко визначені хвилястою формою, ніби грайливі витки, котрі приборкують зло й хаос, — процес, що його вона, Діяна, повністю усвідомила навіть не в даосистському манастирі, де вона, Діяна, дійшла висновку, що їй, як задля особистої, так і задля світової рівноваги, конче треба плекати рококовий сад, — а коли їй, Діяні, невдовзі після повернення з Японії довелося підстригати не у власній, натоді ще зовсім малій і досить занедбаній посілості в Пенсільванії, а в одного знайомого в Каліфорнії звичайнісіньку, надто вибехану вгору тую, бо тієї миті, як з-під ножиць посипалися відтяті запахущі вахлярики, їй, Діяні, наче вона садовими ножицями ненароком відтяла на власних очах м’ясисті бганки, що досі затуляли від неї справжню пов’язаність речей, — відкрилося, що, обтинаючи дерево чи кущ на ромб, зірку, піраміду чи будь-яку іншу форму, людина не калічить природу, як це виглядає на поверховий, надто спрощений погляд, а приневолює природу, цю міріядного- лову потвору, рухатися в межах закону, встановленого людиною, цим обертаючи вогневергальні пащеки на водяні бульбашки водограю й підпорядковуючи їх числу й логосові, відступивши від якого, гинуть культури, бо щойно людина пускає в непам’ять цей століттями гірко виборюваний від мороку досвід або засинає на чатах, гадаючи, що воно саме якось обійдеться, як хаос поглинає цілі народи, і тому її, Діянина садиба, — це ані скоробагатьківська забаганка, ані не витвір хворого мозку, а зовсім реальний силовий центр опанування стихій, що зводиться не до одноразового акту, а до постійної дії, оскільки природа жива й вічно змінна, внаслідок чого людина не може одноразовим вчинком назавжди приборкати рухому, здиблену на поверхні плівками проминальних з’яв, як пастками, безлику стихію, як не може на віки вічні підрізати дерево чи кущ, однак саме цією повторністю, саме тим, що людина знову й знову обтинає дерево й підгирює куш, вона не тільки визначає певні координати природі, а й ніби накидає вуздечку на хаос, змушуючи руйнівну силу (а кожна непогамована сила — руйнівна) служити порядкові, світлу й добру, без яких чоловіка одразу ж поглинає морок, що тепер, загрозливо порушивши рівновагу на користь зла, навис над людством, яке, забувши, що людина створена на подобу Божу, мовляв, звідки в купці слизу таїтися іскрі Господній? — з переляку й унутрішнього зледачіння відбігло свого призначення, склавши лапки, як крілик перед удавом, а що вона, Діяна, не схотіла бути кріликом, — а це він, Тарас, далебі, зрозуміє, бож він сам не погодився на долю загіпнотизованого злом байбачка, — то вона, Діяна, й перетворила оцю свою посілість, раніше здавану в оренду, на сад чи силове коло або, якщо таке означення йому, Тарасові, більше до вподоби, просто на дбайливо уряджений шматок землі, на вході до якого перед грубезною брамою з заокруглених яблукоподібних літер, досить густо переплетених золоченими стеблинами й листками, що служили ніби підпорами-ночовками для слів, Діяна Рибачук зупинила авто, випускаючи Тараса й Анатолія, щоб вони допомогли відчинити навстіж важкі ворота, два, як пояснила Діяна Рибачук своїм ретельним допомагальникам, відлиті в бронзі сонети одного її знайомого, ніби не сповна розуму, а насправді далеко видющішого, ніж інші, визнані й уславлені, нині покійного поета на ім’я Кирило Верховинець, який за життя не надрукував жодного рядка, тримаючися засади, що поезію треба поширювати з уст до уст, інакше слово, замість бути живим вогнем, щоразу очищуваним людським віддихом, трухне, перетворюючися на відпадки, а, мовляв, тарганити на власних плечах, як це тепер ушановувані й упремійовувані сараки ціле життя навипередки вправляються, мішок з риб’ячих кістяків, каменюк, обсмоктаних курячих ніжок, смітників чи вбиралень, він, Верховинець, не збирається, внаслідок чого з поетової спадщини, може, тільки й залишилися оці два сонети, котрі вона, Діяна, запам’ятала тому (нема ради, кожен відбирає з життя тільки те, що визріло в ньому самому й відкрилося бджолиному хоботкові для запилення), що вони вичерпно, хоч і в зовсім іншій площині (коли їй, Діяні, Верховинець проказав ці поезії, а тоді на її прохання ще кілька разів повторив їх, вона, Діяна, відчула те, що напевне відчував гаруспекс, відчитуючи з печінки майбутнє, дарма що їй, Діяні, за печінку правили оці два сонети, що…), попри їхню незрозумілість, або, може, саме завдяки їй, у закодованому вигляді передавали сутність її, Діяниної, садиби, наче вони живилися тією самою силовою жилою, на якій тримається вся її, Діянина, посілість, байдуже, що сам надто скромний, задивлений в осяйні видива Верховинець напевне вжахнувся б, побачивши, що його сонети служать воротами до її, Діяниного, саду, хоча він і піддав їй цю, звісно, дещо переінакшену думку, свого часу змальовуючи їй, Діяні, яка трохи, аби надмірною увагою не сполохати неприкаяного поета, опікувалася Верховинцем, який їй усе це оповідав, — як йому ввижається храм майбутнього усього людства, де на царські врата відбиратимуть два сонети найуславленіших поетів, що з хвилиною, як їхні поезії віділлють у бронзі, ставали б безіменними, — найвища шана, яка тільки може випасти на долю поета, цим замкнувши коло, оскільки поезія, вийшовши з анонімности й пробігши проміжну стадію уособлення, мала б повертатися до найвищого свого завершення, знову до безіменного, першого й останнього щабля людського духа, в ущільненому вигляді оприсутнюваного в поезії, що її вона, Діяна, доти порівняно байдужа до віршів, та ще й мало зрозумілих, тоді вперше з незвичайною інтенсивністю вичула в тих двох сонетах Верховинця, які вона не тільки запам’ятала (попри те, що вона їх і не старалася запам’ятати, просто вони якось самі заволоділи її пам’яттю), а й на згадку про поета, котрий напевно гостро запротестував би проти такої шани, яка видалася б йому блюзнірством, близьким до ідолопоклонства, відлила в бронзі, аби ці сонети, не виключене, єдиний слід Верховинцевого існування, покищо, за браком храму майбутнього, послужили брамою до її, Діяниної садиби, на вході до якої він, Тарас, відчув удар у соняшне сплетіння.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
гординя: дмемось, гоношимось i уявляємо себе творцями, — а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт — з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворо‑тi?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”