любитель

Приклад 1:
Очевидна річ, угледівши кладку, що нею, як здавалося, давно вже ніхто не ходив, Гнат не стримався від спокуси перший випробувати, чи вона під його ногами не розсиплеться на друзки, змусивши його, — якщо вціліють кістки, а це, мовляв, завжди варто перевірити, викупатися на дні струмка, — однак коли Гнат, перш ніж хтось із товариства встиг ухопити його за джинсову камізельку, крикнувши, що після щасливого вирятування його з Рони, тепер ще раз, та ще й поночі, ніякий собака не полізе витягати його, чи радше ту потовчену купку немощів, що від нього залишиться, витягати зі струмка, — однак коли Гнат, цілий і неушкоджений, звинно, як ящірка, опинився на другому боці яру, Мирон, Василь і вона, Марина, подалися слідом за ним, хоча в неї, Марини, попри те, що вона за браком поруч трималася за руку Мирона, закрижаніло всередині від думки, що вона ще, бува, оступиться в провалля, чого, звісно, не сталося, — і попід розлогими кленами, які і від рівнини затуляли від сторонніх поглядів і яр, і замок, підійшли асфальтовою, часто їждженою дорогою до, наче притуленої зовні або на подобу давніх облогових веж, на покищо невидимих дерев’яних коліщатах підкоченої впритул до замка, безвіконної фасади, дарма що згодом вона, Марина, дивилася на освітлену місяцем рівнину з великих продовгастих вікон саме цієї безвіконної фасади, що нагадувала радше фасаду цегельні (котра, здається, й справді виготовляла цеглу), ніж замка, з вочевидь надавно прорубаними дощаними бараковими дверима, над якими час від часу запалювалася вкручена просто в мур жовтава лямпа, близнючка другого, лише оздобленого тюльпаноподібним чавунним ковпаком електричного світила, примоцованого трохи далі над заіржавленою, штудерно вихованою брамою на проході крізь прибудову, за якою виднівся клапоть здичавілого парку, що переходив у хащі, звідки вели вигнуті серпом і посилані кусниками білого мармуру дві доріжки, освітлені, ймовірно, знадвору непомітним ліхтарем по той бік переполовиненої брамою прибудови, на правому вході до котрої під мідною ’ячою головою-кільцем, з’єднаним дротом угорі з досить величеньким привісним дзвоником, вона, Марина, з зачудованням уголос прочитала прізвище Петра Семенюка, що колись на обіді в Мусіяновичів дав їй адресу своєї посілости поблизу Монтелімару, запрошуючи її разом із друзями в гості до власної кам’яниці, яку, мовляв, ще треба дещицю урядити, хоча, звісно, для відвідувачів і так знайдеться місце, й при тому ні словом не прозрадивши, що кам’яниця, яку він принагідно придбав десяток років тому, це не просто собі будинок, а, особливо з яру, невелика, проте солідно укріплена фортеця, на вході до якої, попри їхні наміри не розшукувати Семенюка, стояли тепер, не абияк стороплені, вона, Марина, Мирон, Василь й ані трохи не здивований Гнат, що, зиркнувши на товариство змовницьким поглядом й не питаючися на те згоди, міцно смикнув за кільце у формі ’ячої пащі, аби зазделенчав дзвоник не лише на брамі, а й у глибині двору, замка й наче в яру, і та огрядна жінка, що впустила їх усіх до середини й чомусь не відповіла на привітання, показала їм знаком почекати в бічному, свіжопотинкованому, без жодних меблів чи килимів приміщенні з високим склепінням, імовірно, колишній каплиці, куди незабаром увійшов чоловік, що назвав себе старшим братом Семенюка по матері, Іваном Нестеренком, під сучасну пору пенсіонером, трохи сторожем, трохи квартирантом, трохи збирачем лікувальних трав і до певної міри замковим кербудом, який запропонував прибулим, якщо вони не голодні й не надто стомлені, що всі одностайно заперечили, поки за годину з Ліону повернеться Семенюк, любитель відвідувачів, особливо молоді, оглянути колекцію старої зброї. Щоправда, оглядати на ніч, та ще й на обважнілий шлунок, колекцію зброї,навіть якщо, згідно з запевненнями Нестеренка, серед зібраних об’єктів були й рідкісні музейні експонати, милуватися пощербленими мечами, ножами, пістолями й мушкетами, коли її, Марину, після денного хвилювання й нарешті запізнілого відпруження після вечері, нестерпно клало в сон, ані трохи не приваблювало, тим більше, що вона, Марина, воліла якнайскорше залишити позаду себе і Семенюка з його досить дивакуватим братом, який, даючи їй дорогу, прошепотів їй, Марині, на вухо, мовляв, він її пізнав і дуже тішиться, що вона завітала сюди, хоча вона бачила його вперше, оскільки Семенюк ні разу не згадував, що він має брата, — і цей замок, — аби колодою завалитися до ранку в ліжко, замість, заради Гната, надто квапливого ініціатора цих відвідин, якому випадало б за це добряче намилити голову, стовбичити перед навішаними на стінах й повиставлюваними у скляних вітринах, наче в музеї, знаряддями вбивства, — і ця нехіть і досада, ймовірно, мимоволі відбилися на її, Марининому, обличчі, бо Нестеренко, як їй здалося, ще раз пильно вибалушився на неї, байдуже, що вона, Марина, давши собі подумки добрячого стусана й зігнорувавши Нестеренків незрозумілий, ніби попереджувальний знак рукою, подалася слідом за хлопцями до залі зі зброєю, тільки коли вона, Марина, за другою вітриною з неолітовими серпами нагледіла нішу з м’якою лавкою, ноги її, як у сновиди, самі подалися туди, де вона напевне одразу ж і заснула б, якби її тієї ж миті не заполонило те, що виникло перед нею.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
(<< back) 58 Любитель веселого життя (франц.). (<< back) 59 Спеціально (для даної мети) (лат.). — Тютюнник Григорій, "Вир" Приклад 3: t словом, й розумом, і житієм мудрець; Любитель простоти і від суст свободи. Не підлий, прямо друг, вдоволений завжди, Досяг на верх наук, пізнавши дух природи, Достойний приклад для сердець, Сковорода.
— Тютюнник Григорій, “Вир”