1. (заст.) Те саме, що любий — такий, що викликає почуття любові, прихильності; милий, дорогий, коханий.
2. (діал.) Уживається як ласкаво-зменшувальна форма звертання до близької, рідної людини (дитини, коханої).
любим
Буква
Приклади:
Приклад 1:
Ми любим кров. Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки.
— Українка Леся, “Лісова пісня”
Приклад 2:
— Любим, любим, гражданин дорогий… — Отож!.. Так докажи!
— Невідомий автор, “013 Bagryanyy Ivan Sad Getsymanskyy”
Приклад 3:
Ах , про oо він іще міг думати — лише про неї, про Діану, прудконогу Діану з її любим хортом.. І він приїхав сюди у цей дрімучий край, лише аби забутись, випити трохи вина із золотого лаврського кубка наодинці з Патріархом і забутись, забутись.. І ще, може, попросити, вже як прокинеться п осеред ночі в холодному Марийському палаці, заспаного служника зі свічником, щоб він поставив йому на сон платиновий диск Адамо, але не з « Tombe le neige», а той, де він безконечно і сумно співає: бачу тіло її що в полоні освітлених звуків що й сьогодні од всіх поодаль як і колись бачу пальці її що біжать по темніючій шибі — пишуть наймення дзвінке для летючої срібної риби що з місячних плес відлітає раз і назавжди бачу як жінка прощається з рибою бачу як потім іде самотня — обминає струхлявілий час і його світло-темну рипучу гойдалку в неї жести фатальні як волосся у блискавки її танець весільний має ритми глибокі що такі як колодязь зорі бачу пам’ять її що як вода летюча має крило нерухоме бачу сон бездиханний що його вона на крилі несе обережно бачу вирій душі що його лише раз надивитися можна то осінь людська коли облітає волосся і одяг а найпершими очі бачу осінь таку в останньому дні якої у білім гілляччі кісток завивають вітри тож не спиняйте її почужілу для вашого тіла що була од усіх вас наївніша до неї світло запізнилось а тьма наступила для неї опівдні не спиняйте її бо вона пам’ятає про цвинтар і про жито високе вона пам’ятає вона засвічує місяць собою і губами засвічує звуки над колискою вашою бачу її з плачем над домовиною вашою бачу її зі сміхом лишень тоді коли ви засинаєте вона від усіх вас щасливіша на вологім піску танцює і сьогодні вона відходить од вас танцюючи і не каже вам прощавайте Post scriptum Автор закінчив работу і спробував прочитати її авторові «Вер ховного голосу». Йому наче сподобалося.
— Зеров Микола, “Камена”