луска

Приклад 1:
Одходили щоразу нові, дедалі численніші юрми спухлих, і їх ніхто не відганяв, даючи їм місце, — обставина, котра невдовзі почала не на жарт непокоїти Свирида частково й тому, що він втомився стояти в черзі, та й потім йому вже не абияк захотілося їсти, а це мусило його перебирати подумки способи, як без великого галасу пропхатися наперед, оскільки він не збирався вікувати в черзі, і, властиво, саме як він зважував, до якої стратегії найліпше вдатися, його погляд, не хотячи, й сковзнув по кіоску, де продавали тюльку і, як це Свирид миттю ствердив, черга далеко швидше рухалася вперед, ніби заохочуючи і його, Свирида, приєднатися, хоча він не квапився міняти місце, постерігши, що ті, хто стояв за тюлькою, вряди-годи чимось дуже сердили продавця, пикатого, з розсіченою бровою здорованя, і він хапав тоді з ляди тухлого коропа, що, ймовірно, й лежав задля цього призначення напохваті, і хвецькав цим коропом, аж на боки летіла луска й шматочки шкіри, хвецькав найближчого покупця по обличчю, — вчинок, який так обурив Свирида, що він нагнувся й ухопив грудку глею, аби пожбурити нею в огидну мармизу, тільки, замість одразу пожбурити, Свирид відчув у всьому тілі дивну слабість і ненароком перевів очі на смерть, що досі невтомно черпала воду з криниці, а тепер якось особливо глянула на Свирида, недарма Свиридові здалося, що звідти його ніби й пронизала слабість, хоча смерть до нього усміхнулася, але, може, саме тому, що вона до нього усміхнулася, Свиридові занило під серцем, а мозок виповнила куляста блискавка: йому, Свиридові, нестерпно хочеться їсти, навіть тюлька, звичайнісінька тюлька видалася раптом винятково смачною, хоча він не любив її, однак це була принаймні якась, тобто навіть не якась, а виразно жадана їжа, їжа, а не вода, нехай і жива, до якої він ще конче повернеться трохи перегодя, бож він, Свирид, уже й так стояв у черзі не за живою водою, а за тюлькою, тому що тієї миті, як роздуми про їжу скаламутили його свідомість, Свирид з подивом постеріг, не тямлячи й сам, як воно сталося, що він переступає з ноги на ногу в іншій черзі, котра так хутко просувається вперед, аж пикатий здоровань (і щойно тепер Свиридові остаточно вияснюється: перед ним не просто якийсь безіменний пикатий здоровань, а новий директор їхньої школи, якого прислали вичищувати дещо задавнені рештки національно-буржуазних ухилів, той самий директор, котрий кілька днів тому в присутності незвично схвильованого вчителя математики Михайла Нагнибіди викликав Свирида до дошки, аби він перед усією клясою розв’язав досить складну задачу, що з нею Свирид без жодних труднощів і впорався, тільки на чимале невдоволення директора, — який, може, погано виспався чи не гаразд поснідав, а тому й добачив небезпечну крамолу в Свиридовій поведінці, — впорався, розв’язавши задачу інакше, ніж це значилося в підручнику, — обставина, що, попри вибачливі запевнення Нагнибіди, якого Свирид ніколи не бачив таким розгубленим, винним і приниженим, зокрема коли він заходився, затинаючися, пояснювати новому директорові, мовляв, саме цей дещо незвичний, однак цілком правильний спосіб розв’язання даної задачі і свідчить про Свиридове поважне математичне обдарування, — дала зачіпку директорові, якого невдовзі самого вичистили, виголосити перед сопляками високу промову, перерв^’ ну лише дзвоником на велику перерву, про шкідливі ухили в пролетарському мисленні, з чим належало рішучіше, ніж доти, боротися, узгляднюючи найновіші напрямні й настанови, що їх він, директор, віднині послідовно й запроваджуватиме в життя, на те він і директор, який…) питає Свирида, скільки йому відважити тюльки таким тоном, наче диктує математичне завдання для іспиту, докидаючи, мовляв, за тюльку, на випадок, як у Свирида забракне грошей, він може заплатити й перегодя, а зараз йому, Свиридові, відпускається в кредит з невеликими відсотками, розрахуватися за які він матиме час протягом усього життя, — і, кажучи це, директор школи раптом по-змовницькому підморгує Свиридові, що тому аніскілечки не подобається й одразу ж насторожує, чого директор не помічає або не хоче помічати, бо він занурює в діжку, з якої вже чималенько тхне, лівицю, — новий директор — шульга, і правиця в нього лише на показ, для репрезентації, — бабрається в тюльці й нарешті кидає жменю риб’ячої надгнилої дрібноти на вагу, але тут Свирид кричить, оскільки йому нагло бракне віддиху, тому що і директор школи перед ним, і то від очей до пояса, — і дошки кіоска, і повітря, і весь світ навколо нараз складаються з суцільної, притухлої від спеки тюльки, яка от-от виповнить собою до * найменших закутин світобудову, адже навіть під шкірою у Свирида вже промацуються перші риб’ячі голови, аж Свирид щосили волає, хоча директор школи почув би це, навіть якби він те вимовив і пошепки: «Мені не тюльки, а сулію живої води!» — і бачить, як директора тіпають корчі, його обличчя буряковіє від люті, що на мить паралізує його: він силкується вимовляти слова, проте, замість слів, з його рота вилітають порожні беззвучні плівки сіравих розбовтків, які нарешті виривають його з заціпеніння, і він хапає коропа, щоб ударити ним Свирида, та Свирид вигукує, пригадавши, Що нового директора, який зветься Євстафій Созонтович Водя, чомусь дражнять «Шпичка-пшичка», — прізвисько, котре, як це не забарилися випробувати учні старших кляс, безвідмовно обертає Директора на соляний стовп, — і директор справді від Свиридового «Шпичка-пшичка» навіки застигає з піднятим угору коропом у руці, 8 перед Свиридом просто В повітрі з’являється сулія з живою водою, на яку враз в обох чергах пухлі селяни обертають голови, одночасно заклопотано стежачи, як Свирид пробує навшпиньки, а тоді й підскоком дотягтися до сулії розчепіреними пальцями, проте сулія уперто (не виключене, що Свирид чинить щось не так, як треба, хоч він і не добере, що саме) піднімається вище в повітря, як Дитяча опука, і пухлі селяни з жалем і співчуттям дивляться на Свирида, який усім єством чує: вони ладні йому допомогти, тільки їм нього не вільно, тому що він, Свирид (і це Свирид звідкись знає), мусить зарадити собі сам без сторонньої допомоги, оскільки його теперішня поведінка це якоюсь мірою іспит на власну подальшу долю, і з цієї причини ніхто з черги й не розтуляє рота, аби підказати, що він, Свирид, повинен вчинити, аби дістати сулію, яка пливе над ним, не даючися в руки й сповнюючи Свиридове серце доти незвіданим розпачем, смутком і гіркотою, що він, Свирид, як це він згодом не раз пробуватиме осмислювати й витлумачувати, завдяки якійсь зовсім незначній помилці: чи то невідповідному вчинку, чи то відхиленню в думанні, спричиненому молодістю й браком досвіду (бо інакше хіба сулія з живою водою була б так близько і заразом так далеко?) ніяк не ухиститься винести живої води на люди, вчинок, — заради якого він, Свирид, може, й взагалі прийшов на світ, як це незадовго перед цим у розмові обмовився був дядько Данило, — і від цього сльози самі починають нестримно литися Свиридові з очей, а там, де вони скапують додолу, земля стає прозора й розступається перед Свиридом, і він так довго падає вниз крізь поруйнований цвинтар, аж йому ввижається, ніби це падіння триває ціле життя, і якимось робом це і є все його життя, тільки без пізніших подій у ньому, тобто він чує ці події: чи радше вибоїни в просторі, де ці події відбуватимуться, однак самі вони ще не відбрунькувалися від суцільної магми майбутнього, невиопукленого в поодинокі нерозпливчасті з’яви, — але що це його, Свиридове, подальше життя, яке щойно промайнуло перед ним, Свирид відчуває ще й тоді, (хоча невдовзі це відчуття й вивітрюється), як він нарешті після нескінченного падіння, від котрого ниє всередині, опиняється по іншому боці єдиної вцілілої від масового руйнування церковної стіни на базарі, куди його привів голос дядька Данила, якого він уже не подибає в живих, байдуже, що Свирид ще не втрачає надії його побачити, аби якнайшвидше поділитися з ним здогадом, котрий згодом переросте в цілковиту певність, що він, Свирид (звісно, це так боляче, що за першим разом йому не поталанило винести звідти живої води, однак іншим разом він ліпше підготується й надолужить згаяне, навіть якби задля цього й довелося трудитися все життя, бож він тепер уже знає), що він, Свирид, щойно побував на Лемішкових загиблих континентах, про котрі він роками пізніше (тоді, як остаточно помириться з думкою, що, може, його тільки тому Й відпустили з порожніми руками назад, аби він сповістив про те інших) уперше розповість своєму дев’ятирічному Данилові над Атлантичним океаном, коли застарілий тримоторовий військовий літак, що ним Свирид п’ятдесят сьомого року разом з рештою повоєнних запізнілих (частково через хвороби, частково через мстиву чужу ненависть до ще ніяк не видушених і не відданих конопатому на поталу українців, а частково й через свої прислужницькі доноси) емігрантів летітиме до Сполучених Штатів, коли застарілий літак триматиметься двісті метрів над водою внаслідок зіпсування мотора, і Свирид Позенко серед вереску малечі й поодиноких раптових схлипувань дорослих, яким аж ніяк не хотілося до мокрої домовини, на яку загрожувала обернутися кожна повітряна яма, — з секунди на секунду очікуватиме кінця, оскільки він, Позенко, ніколи не сподівався, що літак, який вряди- годи крилами майже черкав хвилі, то поволі набираючи висоти, то знову провалюючися вниз, несусвітенним чудом долетить до Рейк’явіку, де направлять мотор і решту біди, та що всі пасажири на тому самому літаку з короткою зупинкою в Ґузбеї за добу повітряної трясовиці живі й здорові доберуться до Нью-Йорку, замість стати поживою для акул, — причина, чому саме тоді над океаном він, Свирид Позенко, вперше й розповів Данилові про загиблі континенти, про близьку присутність яких йому згодом, хоч і запізно, нагадала та вогняна куля в Індійському океані, в котрій без жодного звуку й сліду на його, Позенкових, очах розчинився зустрічний англійський пароплав, що, не виключене, колись, може, за кілька років, століть або й тисячоліть на тому самому місці знову вирине цілий і неушкоджений, як це, властиво (і Позенко незламно вірив у це) станеться і з його Данилом, котрий офіційно нібито загинув у В’єтнамі, оскільки в смерть старшого улюбленого сина, і то не просто сина, а найліпшої, найдосконалішої частки його, Позенка, він просто не годен був повірити вже хоча б і з тієї, далеко не єдиної, причини (Позенко мав також інші, не менш значущі прикмети й знаки), що Наталка Біланюк, дружина Миколи Біланюка, молода, приваблива, лише трохи загруба п’ятьох Дітей, яка, видно, махнула рукою на американську великомученицьку дієту, від котрої й бабуні плигають худющими козами, і, замість виплекувати в собі осину талію, ціль і завершення марнотного перегодованого життя, на здивування чоловіка й усіх знайомих, раптом записалася до заочного коледжу, ставши студенткою, з якою Позенко трохи довше, ніж звичайно, завів був Розмову дослівно напередодні від’їзду на розшуки синової могили, чи сама Наталка Біланюк, з котрою Позенко трохи поділився своїми плянами (адже з кимось мусів і він поділитися), раптом Розповіла йому, прикликавши небо в свідки, що їй снився Позенків син так, як сняться лише живі, і тієї ж миті він, Позенко, усією істотою відчув, аж кожна клітина спалахнула й заспівала (бо › Наталка лише зайвий раз підтвердила, що він і без неї знав): його Син.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
A. Латеральна B. Луска C. Основа D.Яремний відросток E.Потиличний отвір 27. У потерпілого правобічний перелом середньої третини нижньої щелепи.
— Невідомий автор, “017 Bilash Vp Anatomiia Opornorukhovogo Aparatu Splankhnologiia Tech”