ложечка

Приклад 1:
Зрештою, скільки він, Сорока, себе пам’ятав, усі тітчині справи і вчинки постійно, і то на всі лади, то схвально, то з осудом, обговорювано в їхній родині, а коли він, Сорока, тоді ше не Олежко, а вже й поготів не Олег Кіндратович, а просто «Ложечка», як його дома всі кликали, хоча він уже перейшов був до третьої кляси гімназії, — коли він, Сорока, повертався думками до гімназійного часу, за якого він уперше в особі Максима Синявського, свого нового гімназійного приятеля, що читав йому вірші Шевченка, доторкнувся до пушеної під під української стихії, то незмінно між зустрічами з Максимом, які невдовзі урвалися, бо старого Синявського заарештували і Максим зник із його, Сороки, шойно поволі усвідомлюваного життя, залишивши в його хлоп’ячій душі колосок, який повів його, нашадка зросійшеного українського роду, на іншу стежку, — він, Сорока, незмінно бачив батька, як той голосно ламав собі голову, нараджуючися з матір’ю, чого назагал батько ніколи у такій відвертій формі не практикував при дітях, тобто при двох старших сестрах, Марині й Ларисі, які, рано одружившися, зникли з його, Сороки, обрію, при братові Сергієві, що загинув у денікінців, обороняючи «єдину й неділиму», при Софійці, шо згодом, разом із чоловіком уенерівцем пішовши на еміграцію, померла на запалення легенів у таборі для петлюрівців у Каліші, і при ньому, «Ложечці», батько ламав голову, нараджуючися з матір’ю, як викраяти з далеко не надмірних статків для своєї сестри, а його, Сороки, тітки якусь досить значну суму грошей, шо їх батько, врешті-решт частково допозичивши в знайомих, таки зібрав і що їх тітка, як згодом гаряче запевняв батько, здавалося, не зовсім у тому переконану матір, нібито до копійки повернула, провівши, як про те з захопленням на межі з соромом і подивом оповідали його, Сороки, батьки, якусь особливо спритну ґешефтярську операцію з паровими млинами і мливом, що уможливило тітці кількаразові подорожі до Італії й Англії, куди тітка, як це часто пригадували його, Сороки, батьки, уперше їздила не лише відпочивати, а проводити грошові орудки сама з немовлям і старою нянькою, — на той час просто таки нечуване явише, — невдовзі після шлюбної розлуки, про котру він, Сорока, наслухався в хаті ше з раннього дитинства і тому, хоча батьки в присутності дітей, як це їм, батькам, здавалося, майже не заторкували дражливих тем, і знав, — очевидна річ, шойно роками пізніше повнотою осмисливши своє знання, — шо тітка по трьох місяцях одруження нагнала свого чоловіка, оскільки тітчине бажання законну дитину сповнилося, а чоловік їй просто заважав, і це тим більше, шо неборака мав необережність уроїти собі, ніби вона, тітка, лише тому, шо народилася жінкою, не здобудеться ні на шо ліпше, як вволювати його, чоловіка, волю, шо, звісно, з його боку виявилося чималим прорахунком вже хоча б із тієї причини, шо тітка в одній особі вмішала і жінку, і чоловіка, і то, як на нього, Сороку, то далеко більше чоловіка, ніж жінку, а другого чоловіка побіч себе, чоловіка, який диктував би їй свої забаганки, ласкаво дозволяючи їй чинити його волю, вона ані скілечки не потребувала, зумівши знайти за відповідну винагороду юриста, котрий негайно після народження дитини допоміг офіційно оформити шлюбну розлуку, переписавши навіть дочку на її, тітчине, дівоче прізвише, на велике горе чоловіка, ошуканого в усіх своїх правах, якому було назавжди відмовлено бачити власну дитину, бож тітка і дорослій Серафимі не дозволяла зустрічатися з батьком, як це десятиріччя пізніше зі сміхом розповідала йому, Сороці, хоч і постаріла, але по-молодому енерґійна сива розвідка, — не дозволяла зустрічатися дочці з батьком, який так і не збагнув, пошо вона, тітка, розлучилася з ним, перші два роки уперто сподіваючися, шо жінка прийде до тями й повернеться, оскільки, мовляв, вона сама з малою дитиною без чоловічої, нехай лише репрезентативної, підпори не дають собі ради. А втім, як тітка ухишалася давати собі з усім раду, дивувалися не лише свого часу батьки Сороки, а згодом і він сам, доповнюючи давні то осудливі, то схвальні навколишні розмови про тітку баченим перегодя на власні очі, адже тітка, як цим ше змалечку були заповнені його, Сороки, вуха, дійсно легко справувалася і з малою дитиною, і зі своїм невеликим, проте завдяки її прискіпливому наглядові й непопускальній руці, винятково хосенним господарством, провадженим на західній кшталт, встигаючи принагідно (на це тітка мала добрий нюх) провадити різні ґешефтярські операції на подобу борошняних орудків чи закупівель риби, а чи якогось вдосконаленого за кордоном млинарського устаткування, — операції, до яких тітка виявляла вроджений хист, шо йшов у парі з, не знати від кого, успадкованою ошадністю, аби не сказати скнарістю, відсутньою в родині Сорок, хоча тітка вряди-годи й розшедрювалася, як усі ті скупарі, шо, спритно приховуючи свій ґандж, час від часу дозволяють собі на дозовану нешкідливу шедрість (не виключене, шо кожен скнара уявляє себе шедрим розгреби добром), при тому яструбино пильнуючи власної вигоди, шо, самозрозуміла річ, й уможливлювало тітці до революції подорожувати до Італії й Англії разом із нянькою (єдиною обслугою, оскільки все інше тітка, на відміну від свого ледачого середовиша, вважала за непотрібні розкоші) й дитиною, з якої тітка покпала собі виховати емансиповану жінку, вільну від принизливих, нав’язуваних безмозким патріархальним суспільством, забобонів, — завдання, шо його тітці, попри соціальні струси навколо, попри втрату майна, а головне попри згаяну нагоду залишитися за кордоном (і тітка виявилася не до кінця залізною) ніби й вдалося завершити, бож смиренна, оснашена ґрунтовною освітою, й не дурна Серафима, здавалося, була на найкрашому шляху, аби втілити в життя дошенту переінакшені революцією материні ідеали, якби їй, Серафимі, на той час уже тридцятишестирічній прив’ялій дівулі, яку попри зовнішню емансипованість (коротко стрижене волосся, певну неохайність в одязі, навіть копи за НЕП-у можна було щось порядне придбати, а тітка, розглянувшися, не забарилася на новому терені відновити, звісно, дуже обережно, шоб не відбігти голови, досить вдалі ґешефтярські орудки, про котрі вона воліла ближче нічого певного не прозраджувати навіть йому, Сороці, і котрі їй згодом після навколишнього погрому, шо викосив Україну і шо від нього тітка своєчасно втекла до Алма-Ати, потягнувши за собою і його, Сороку, уможливили винайняти двоповерховий будиночок з маленьким садком, де тітка вперше ошелешипа його, Сороку, гнівним наріканням на покійну дочку, яку…), тримала на крицевому ланцюгу (взаємини дочки з матір’ю емансипації не улягали з тієї простої причини, шо тітці все мусіло коритися, це був єдиноможливий спосіб спілкування з нею, і дочка корилася б їй довіку), якби їй, Серафимі, не здибався Василь Коваленко, звичайнісінький кислоокий, та ше й вокулярений аспірант в Олександра Білецького, на три роки молодший від Серафими, нічим не привабливий топчій із задовгими руками й ногами, який на додаток до всіх своїх численних вад ше й заповзявся розмовляти з Серафимою огидною, наче з самих тільки «о» та «і», мужицькою мовою, котрої тітка не терпіла, дарма шо її власна російська мова, особливо як тітка сердилася, виразно прозраджувала підступне гакання, властиве не пише перелицьованим на російський кшталт хохлам, а й росіянам, шо довго жили на Україні, але тітка, як і більшість століттями методично відрубуваної від українського кореня й заради лакомства нещасного поросійщи- ної дрібної шляхти, міщанства й інтелігенції, мислила імперськими категоріями, байдуже — білими, червоними, царськими чи комуністичними, в рамках яких ні українського, вигаданого німцями, народу, цього мазепинського кодла, ні й поготів їхньої мови, чи то пак огидного покрученого діяпекту, надто відмінного від єдиноправильної російської мови, не передбачалося, і тому її, тітку, так і розпікав своїми безмозкими витівками і щодо української мови, витягненої зі смітника історії гробокопателями єдиної неділимої Росії, і щодо навколишнього переінакшеного світу, і щодо всього іншого цей миршавий, ну просто плюнути й розтерти!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Тож коли тітка показала пальцем на алма-атинський оболок, вона, сама того не знаючи (хоч це й виглядало, наче тітка, піднісши угору вказівний палець, зірвала з нього, Сороки, на секунду всю плоть і тому досконало й орієнтується в його душевному стані, байдуже, що він, Сорока, навіть найліпшому приятелеві не прохопився б про всі ті речі жодним натяком, а вже тітці й поготів, що…), ніби чарівною паличкою діткнулася найнезахищенішого місця в його, Сороки, єстві, магнієвою стрічкою видобувши з пам’яті той зовсім інший оболок із його дитинства, коли він, ще «Ложечка», їхав сам із батьком чи то в гості, чи то по бабу-повитуху, чи то забирати няньку Устину, яка час від часу зникала на село, звідки батько незмінно привозив її назад, оскільки без неї чомусь одразу ж вибував із ладу, на всі боки дошкульно розвалюючися порваними пружинами, доти ніби досить злагоджений родинний порядок і мир у хаті, на якому батькові, здається, найбільше залежало, — їхав однієї спекотної днини на вимощеному сіном старому возі, і це попри те, що ледве чи батько вибрався б на відвідини на такій задовгій, ніби стуленій із кількох возів докупи озії, та ще й сам правив би кіньми, що було мало ймовірне, тому що батько, як то не раз жартувала , натякаючи, ймовірно, на подію, про яку батько волів відмовчуватися, боявся й підійти до коня, дарма що він, Сорока, мав перед очима постать батька з віжками в руках, котрий випромінював певність і спокій, сидячи на полудрабку, далеко від нього, «Ложечки», що ніби подорожував у безмежжя й, лежачи на спині, дивився на небо, де висіла одна єдина хмарина, тільки не кругла, як яблуко, в Алма-Аті, а наче кількаярусний, посередині й на покришці кілька разів обвинений полозом баняк, котрий розростався, пускаючи у всіх напрямках саджанці, які миттю оберталися на ще грубезніші гофровані казани, обгорнені кодолою з суцільного гадюччя, що від нього йому, «Ложечці», защеміло серце і його всього охопила якась зовсім особлива чи то млість, чи то передчуття наближення чогось, чого досі не існувало, скільки світу, — а заразом і страху, тільки не перед грозою, що невідомо й звідки, облягла небо, а перед тими двома двигтющими баняками-оболоками, які містили для нього, «Ложечки», вістку, що ніби вже от-от доходила до його тями і що він її, попри внутрішню напругу, так і не спромігся відчитати, і то зовсім не з тієї причини, що йому натоді бракувало належного віку й досвіду, а виключно тому (бож це він, «Ложечка», чув кожною клітиною, хоч і не подужав цьому зарадити), що він, — як це не раз ставалося опісля з дуже прикрими для нього, Сороки, наслідниками, — якось не туди думав. Тобто, він скеровував думку у зовсім правильному напрямку, і все ніби йшло гаразд, тільки перед самою ціллю думка зісковзувала набік, замість розколоти ніби вимащене непроникненною олією ядро, де містилася для нього, Сороки, може, найважливіша за все його життя вістка, дарма що він, Сорока, — звісно, не тоді серед степу на возі, а значно пізніше, — майже цілковито впевнився, що та вістка несла в собі частку вищої правди, якою його, Сороку, поманило було небо, — частку тієї правди, котра з однаковою осяйністю відкривається, як маляті, так і переобтяженій, — здебільшого зайвим, ато й шкідливим життєвим досвідом людині, а що він, «Ложечка», тієї вістки-правди, попри межове внутрішнє зусилля таки не розчовпав, сталося на тій єдиній підставі, що якимось корінцем своєї істоти, глибшим за всі найпотаємніші глибини його єства й незалежним від його волі, він, Сорока, тоді ще «Ложечка», побоявся ту правду збагнути, і тому його подальше існування й поторохкотіло зовсім іншим путівцем, хоч і не відбігло пуповинної пов’язаности з хмарами, — висновок, що його він, Сорока, дійшов десятиліттями перегодя десь аж тридцятого року, коли він, Сорока, кілька днів перебував у Власа Сиротинського в Одесі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”