1. (рідко) Непотріб, нікчема, негідник; людина низьких моральних якостей.
2. (іст.) Назва одного з кочових племен, що згадується в давньоруських літописах.
лотра
Буква
Приклади:
Приклад 1:
— одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З‑замахали, — говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергової обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо! ), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Дєвочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть — а во!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
Приклад 2:
— лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, — i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданої свободи: “Я вчора голову почав лiпити”, — брався вiн розповiдати в її присутностi колезi‑скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: “Авжеж, злiпи собi, серце, голову, злiпи — не завадить!” — вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: “Перестань мене пiдйобувати!”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
Приклад 3:
), — лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiно‑чцi, не видко‑не чутно, i по всiх спустiлих примiщен‑нях сталої отвором в’язницi розлягається зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається туди‑сюди нерiвними крочками, туп‑туп‑туп — i стало, — i б’ється об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, — i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: “Я твiй тато”, та тiльки хто ж таке скаже трид‑цятичотирилiтнiй бабi, — от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати її в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, — а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як її тепер втишиш — тепер, коли зда‑ється, що, крiм неї, iншої тебе — нема, не лишилося?… Замахалась ти, “золотце”.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”