1. Філософська та лінгвістична концепція, що розглядає мову (слово, логос) як першоджерело, основу та центральний принцип усієї культури, мислення та буття, приписуючи їй абсолютну значущість і автономність.
2. У структурній лінгвістиці та семіотиці — тенденція вважати усне мовлення первинним і більш автентичним щодо писемного, а також розглядати знак як прозоре позначення певної, заздалегідь існуючої сутності чи ідеї.
3. У критичній теорії (зокрема, у деконструкції Жака Дерріди) — загальна назва західної метафізичної традиції, що ґрунтується на вірі в існування стабільного, незмінного центру (абсолюту, істини, Бога, субстанції), який структурує мислення і знакові системи, обумовлюючи ієрархічні опозиції (наприклад, мова/письмо, природа/культура, чоловіче/жіноче).