лоб

Приклад 1:
Інколи вистачає й мачини, аби втримати людину від пастки, звідки нема вороття), бож тоді поліцаї ані не здивувалися (і це тоді, коли Федорові очі лізли на лоб), ані не поцікавилися, що ж бодай згрубша має на думці Перекотигора, виголошуючи подібні свідчення, які згодом у Федоровій пам’яті (попри вибачливі поправки на своєрідний Перекотигорин гумор, яким він не раз завдавав Федорові клопотів, бо Федір ніколи не знав, і йому здавалося, що того й сам Перекотигора не знає, коли той жартує, а коли говорить поважно) не трималися купи, а головне, взагалі не виглядали на щось бодай трохи подібне до свідчень про Ігоря, хоча тоді в поліції від дещо зарізкого, ніж звичайно, Перекотигориного голосу, — а зовсім не тому, що Федір, промацуючи зачудованим поглядом зосереджених, аж сонних поліцаїв, раптом помітив (серце зупинилося, і кров стала відкручуватися назад, даючи місце просвітам, подібним до ясновиддя), як в Ілька Івченка (що теж, як і вони, прийшов свідчити про Кам’янецького) фосфоризують очі, — час розтулився йому в легенях, як море розступилося перед біблійним народом, і в Федоровім мозку (який не слухав ні досить голосистої розмови затриманих з дрібною крадіжкою нечесаних молодиків за скляними матовими дверима, — молодиків він бачив на повен зріст, — і чомусь усі вони півколом стояли перед обвислим плечем поліцая, котре височіло над тулубом, замінивши плечі й голову, — щоразу, як сомнамбулічна секретарка на випростаних руках замість срібної таці з відрубаною головою, — той самий плавальний рух, — носила туди грубі акти, — ні приймача за диктовою з чотирма віконцями перегородкою, за якою нудилися друкарки, — приймача, який щось повчальне, можливо, й справді в рамках шкільної програми, розповідав про екзотичні країни, не надлузуючи Федорової свідомости) назавжди пролягла клейка стружка Перекотигориного голосу, від якого тоді Федорові лезами ворухнулося в грудях: Перекотигора бреше, і його брехня (Федір шлунком це відчув, хоч і не годен був пояснити собі, чому це так) незбагненним чином має якийсь стосунок до нього, Федора. Тобто, на перший погляд ніби й не містилося нічого особливого в тому, що Перекотигора викладав подробиці, які не лише не стосувалися, а й явно затемнювали справу, і в яких Федір навіть згодом на чисту голову не здолав добрати тями, як то трапляється, коли звичайнісіньке, буденне довкілля від незбагненних душевних поторків нагло учуднюється, вислизаючи в іншу площину, бож Федір тоді, особливо, як Перекотигора забрав слово, затято гнав від себе підозру, що Перекотигора далеко більше причетний до Ігоревої смерти, ніж Федорові того хотілося б, і тому він ходить по колу, споруджуючи між собою й іншими захисні мури, куди він, кільце за кільцем, втягує й Федора, хоч і не називає його на ймення (Федір лише згодом від Юска Дитинця довідався, що тоді Перекотигора мучився від певности, — а цю певність навіяв йому сам Федір, хворий від припущення, що Перекотигора міг вдатися до злочину, — що він, Федір, убив Ігоря, хоч і словом не прохопився про це Федорові, навіть тоді, коли вийшла на світло, — кривавіша за Сташинського, бо значно ширша й підступніша — афера Івана Садового, засланого кадебівцями з особливим дорученням прорідити найсвідомішу українську еміграцію, до числа яких потрапив і нічим, здавалося б, так дуже й не примітний Ігор), і тому на запити поліцаїв розповісти про Ігореві звички, а особливо знайомства й обставини, коли саме це скоїлося, Перекотигора й говорив, мовляв, «це сталося значно раніше від того часу, коли третя імператорська конкубіна веліла переламати ноги й руки моїй матері, як і значно раніше від того проблиску, коли я, зійшовши на перші висувні приступці головного каналу, помітив на підвісних доріжках, споруджуваних проскрибованими будівничими під час розливу, відблиск роси на диньоподібних півоніях, ще заки наполохана служниця встигла підхопити мене під живіт і внести в інше століття до неосвітленої спортової залі, загромадженої трапеціями, старими усвічникованими піянінами й розмальваними портретами колишніх власників холодниками на кшталт єгипетських домовин з нежилих евакуйованих помешкань, над якими висіли мокрі рушники, — це сталося на тому розтині світанкової свідомости, коли людина вперше відчуває — амебою, органами травлення, самими ядрами клітин, — усвідомлення мозком приходить значно пізніше, який потім розкладає світ на поняттєві шухляди, — що вона живе і до неї в колодязну живу колбу душі поволі, жовток за жовтком, спускаються дотики зовнішнього світу.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Усе знай по­зi­ха та пог­ля­да на сво­го Пiст­ря­ка, що за­ду­мавсь та пальцем знай штри­ка то у лоб, то у нiс, ду­мав-ду­мав та й крик­нув: “Да­вай ос­тан­ки во язи­цях. Вод­во­рi-ке сю­ди Яв­до­ху Зу­би­ху!”
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
А да­лi як зат­ру­ситься, не­на­че у ли­хо­ман­цi, очi аж на лоб по­ви­ла­зи­ли та мов го­рять, та як зло­жив ку­ла­ки, як хряп­не се­бе по го­ло­вi, що на­си­лу ус­то­яв i дов­го чме­лiв слу­хав, да­лi вже як по­чав, мов роз­пе­ре­за­ний, ла­яти i пан­ну Йо­си­пов­ну, i па­на хо­рун­жен­ка, i па­на Забрьоху, i дядькiв, i дя­дин, i бра­тiв, i не­вiс­ток, i дру­жок, i ко­ро­вай­ниць, i слi­по­го скрип­ни­ка, i наньмич­ку Хiв­рю… вже ко­ре­нив-ко­ре­нив, ви­чи­ту­вав-ви­чи­ту­вав, аж пi­на йо­му з ро­та б’є, мов у ска­же­но­го… а да­лi як ки­неться до Хiв­рi… так би її i роз­тер­зав, як­би не до­га­да­ла­ся та не втек­ла. Отто вiн зос­тавсь сам со­бi у ха­тi та й су­му­вав, i жу­ривсь, i з сер­ця по­на­ри­вав со­бi з го­ло­ви во­лос­ся пов­нi жме­нi… та як зду­ма, що вже не мож­на нi­чим дi­ла поп­ра­ви­ти, та так i за­го­ло­сить, аж за­виє, мов па­нот­цевський хiрт, та й по­де­реться на стi­ну.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”