ліжник

Приклад 1:
— а шафу, а якщо йому, Жилі, забаглося побавитися в Господа Бога й бездушне дерево оздобити власною душею, це виключно його приватна справа, котра жодною мірою не стосується ціни, яка мусить бути такою, як це вони удвох на початку домовилися, що, своєю чергою, вельми розгнівало Вересая Жилу, аж він поклявся, що ще гірко пошкодує й оплакуватиме свою нетямущу скнарість, та буде пізно, — погроза, якій не надала жодного значення, поки на неї не впало лихо з Уляною, внаслідок чого , хоча це вже нічого не допомагало, цілу добу на всі заставки кляла Вересая Жилу, тільки на другий день трохи заспокоїлася, оскільки їй однак забракло голосу), веліла спровадити гемонську шафу до курника й за кару розводити в ній курей і кролів, а що тоді до обов’язків його, малого Верети, входило щодня годувати цих курей і кролів, бо , поклавши великий гнів на шафу, перестала й заглядати до курника, то він, Верета, одразу вичувши, що шафа, дарма що вона через прикре непорозуміння важко знаходить контакт із дорослими, котрі слухають тільки самих себе, вочевидь любить дітей і ніколи не заподіє їм жодної кривди, заприятелював із шафою, мавши час докладніше придивитися до творива Вересая Жили, який, імовірно, передчуваючи, що він невдовзі помре й тому думками щораз частіше заносячися в райські кущі, й вирізьбив на шафі, замість звичних ромбиків чи зірочок, одразу цілий рай, лише на боках на подобу рамок, облямувавши Господній сад широкою стрічкою з вирізьбленими сценами з щоденного людського життя, переплетеного хмаросягами, автами й лошаками-птахами, з грудей яких коржами висновувалися ступінчасті містки, що, як застібки, сполучали людське життя з раєм, посередині якого блимало озеро: завбільшки з відро шматок вмонтованого в дерево дзеркала, з-під котрого, мов з-під ліжника, визирала підгирена під казанок вусата Адамова голова і друга з косами, вся в метеликах, голова Єви, а збоку з озера витікав потічок, що трохи поодаль перетворювався на удвічі видовжену Євину руку з яблуком-дзеркалом, від якого на всю шафу на жилавих стеблинах відгалужувалися дзеркальні сонця й скибки півмісяців, що визирали з дерев, кущів, гарбузового огуддя, поцяткованого, як і метелики, сочевичинами-люстерками, від чого шафа виглядала живим створінням, оскільки Вересай Жила не пошкодував дзеркального брухту не лише на озеро й небесні світила, а й повставляв усім різьбленим левам, козам, жирафам, вівцям і райським птахам дзеркальні очі, які спалахували — вистачало курці змахнути крильми чи кролеві перескочити з однієї шухляди до другої, а це створювало враження, ніби шафа ворушить м’язами й походжає по курнику, що, звісно, заки він, тоді ще Повзик Верета, зорієнтувався, не абияк налякало його, аж він мимоволі заговорив до шафи, внаслідок чого переляк розвіявся, й усе стало на свої звичні місця, однак з того часу він, Верета, не лише узяв собі за звичку вітатися й бажати шафі доброї ночі, а й звіряти їй усі свої радоші й жалі, серцем чуючи, що шафа його уважно й співчутливо слухає, дарма що ніколи не відповідає, і то не тому, ніби їй бракує людської мови, а з делікатности, щоб не накинути, бува, своєї думки, яка спонукала б його до нерозважних учинків, а шафі, видно, залежало на взаємному довір’ї, хоча його, Верету, не раз опадало відчуття, що шафа не втримається й рано чи пізно заговорить, байдуже, що досі вона не розтуляла рота, даючи Вереті самому виговоритися, а коли він замовкав, респектувала його мовчанку, особливо коли він трохи довше, ніж звичайно, задивлявся на озеро-ліжник, з-під якого визирали голови Адама й Єви, й коли йому, Вереті, здавалося, шо райське озеро перетворюється на млаку, де втопився Іван Чепіга, який, нібито поспішаючи на побачення з Уляною й скорочуючи собі в пітьмі дорогу, нещасливо спіткнувся й, не виключене, з допомогою Сашка Дерези, що теж залицявся до Уляни і що назавжди зник із Хусту, як Уляна пішла в черниці, утопився в млаці, де Веретин батько переховував від радянської влади скарби у подобі цинкових труб, дефіцитного товару, що за соціалізму перетворився на коштовний предмет обмінних операцій, у яких навіть він, Повзик Верета, коротко вправлявся, витягши з озера кілька цинкових труб і обмінявши їх Ґемкові Гумі ма кусник жижки з мумії, що ма лихо виявилася звичайнісіньким, хоч і добре прокіптюженим шуром, з якого, очевидна річ, не було жодного хосену, крім гіркого розчарування з підступности Ґенка, який не посоромився пошити в дурні вірного товариша, аж він, Верета, викидаючи свій фальшивий набуток до млаки й розмірковуючи біля води над Ґенковою зрадливістю, і сам не зчувся, як йому полилися сльози, яким він тоді, як ніколи, дав волю, дивлячися на виповнену тепер водою млаку, що інколи влітку пересихала до дна, й що по ній діти, а серед них, самозрозуміло, й він, Верета, бігали по її чорному ґрунті на другий бік, хоча цієї миті млака підходила майже попід хату, куди йому, Вереті, страх як не хотілося йти, дарма що з ґанку вже кілька разів кликала, аби він не вештався в темряві, хоча він, Верета, не годен був зрушитися з місця, бо саме тоді, коли він з приводу Ґенкового підступу виплакав разом із слізьми і все своє дитяче серце, він раптом зауважив, як із очеретів виходить живісінький Іван Чепіга в наймодернішій закордонній свитці з суцільних місяців, які мерехтять таким довгим і лапатим промінням, що за ними не видно Іванового обличчя, але він, Верета, здогадується, силуючися нічим не зрадити свого знання, що в Івана замість обличчя зяє страшна дірка, яку він намагається заховати за мерехтіння місяців на своїй свитці, що її він дотиком пучок ніби щоразу вмикає на всю потужність, а тоді нахиляється до нього, Верети, й звичайним голосом із неушкодженого рота каже, аби той намалював йому нові очі, котрі він, Іван, мовляв, загубив у млаці й через це й не може вирушити в дальшу дорогу, — прохання, від якого йому, Повзикові, починають самі собою цокотіти зуби, однак він якомога голосніше (оскільки від його, Веретиного, голосу Іван поволі відходить в очерети) обіцяє якнайхутчій виконати Іванове замовлення й справді, нікому не зраджуючи й слова, зо два десятки пильно вимальованих на маленьких клаптиках паперу очей пускає на воду в очерети, і, хоча він це чинить, ідучи годувати курей і кролів, удосвіта, коли все видно й сили мороку вже не мають сили, його, Повзика, аж млоїть від страху, не так навіть від самих, нехай і яких страхітливих, з’яв, як від того безликого чогось, що чигає з-за них і що його він, Повзик, аж на дотик чує, як це він чув тоді, коли в їхній хаті Овсій Михасюк, який узимку привозив їм дрова, грівся, розповідаючи, як йому ввечорі серед дороги зупинилося вантажне авто, як він вийняв ключа, щоб запустити мотор, котрий остаточно заглух, попри те, що він, Овсій, біля нього добряче поморочився, врешті-решт бачачи, що всі його зусилля марні, він вирішив кинути на дорозі п’ятитонку й пішки податися до міста по допомогу, оскільки замерзати в кабіні його аж ні трохи не приваблювало, і тоді, властиво, ступивши кілька кроків, він і почув зі старого кладовища поблизу дитячий плач, а коли, розглянувшися навколо й не зауваживши ні душі, попрямував на той плач, то невдовзі й угледів на могилі прив’язану голою до залізного хреста посинілу дитину, що плакала і що її він, Овсій, миттю звільнив від мотузок, розтер снігом, заховав до себе на груди під кожух і попростував до вантажного авта, яке тепер одразу ж завелося, наче воно тільки й чекало на цю дитину, котрій не суджено було тоді вмерти, хоча, як згодом вияснилося, власна й кинула її замерзати на хресті, знаючи, що о такій порі ніхто поблизу не нагодиться, аби врятувати її бенькарта, через якого не хотів з нею одружуватися полюбовник, котрий і намовив жінку роздягти дитину, прив’язати до залізного хреста, аби воно швидше замерзло, що жінка й вчинила на догоду полюбовникові, з яким тепер ішла дорогою й, обернувшися на вантажне авто, помахала, аби їх підвіз водій, котрий і справді зупинив п’ятитонку, проте ніби відчуваючи, що з тією парою щось не гаразд, коли вона отак розгулює вночі, далеко від осель, про всяк випадок сказав чоловікові лізти до кузова, а в кабіну посадив жінку, до якої з-під кожуха очуняла дитина раптом промовила «мамо», потягнувшися до неї, від чого жінка рвонулася була, щоб вискочити з кабіни, але, він, Овсій, вхопив вільною рукою втікачку за коси, й гаратнув її розпатланою головою, аж з неї сповзла хустка, об залізну дошку кабіни так, що дурній бабі забило памороки, тим часом, як чоловік у кузові, почувши крик і постерігши крізь заднє віконце вовтуження в кабіні, збагнув, що їх обох викрили, й на ходу виплигнув із п’ятитонки, рятуючися втечею від правосуддя на чималу досаду його, Овсія, який, звісно, не здолав би гнатися за обома злочинцями, однак звироднілу жінку він, Овсій, власноручно таки привів до міліції, де на його прохання (оскільки він, Овсій, тоді, наче йому розтяли сікачем груди, відчув: це не просто собі дитина, купена вмирати спокушеною одруженням шльондрою, а послана самим Провидінням дитина його, Овсієвої, душі, бож інакше хіба усміхалося б так до нього це маля й простягало рученята, від дотику яких він, Овсій, наче репнув й обсипався глиняним череп’ям, дарма шо цього ніхто, крім нього, не зауважив, щоб з-під потовчених уламків його дотеперішнього єства підвівся самому йому незнаний Овсій, котрий захриплим від хвилювання голосом попросив, щоб вислухали його і…) на велику втіху залишили йому дитину (до чого, певна річ, спричинився й передноворічний настрій, внаслідок якого начальник міліції разом зі своїми пахолками виявився добре напідпитку, — зрештою, може, просто того вечора виші сили давали копняка морокові, як це інколи, хоч і не надто часто, стається, олюднюючи, здавалося б, остаточно закам’янілі серця навіть за допомогою звичайнісінької горілки, якою того вечора особливо запричастився начальник міліції, що невдовзі на вище розпорядження зник з Хусту і що власноручно склав Овсієві урядову посвідку, підсиливши її всіма печатками, які були в дільниці, про законне, скріплене офіційними свідками усиновлення врятованої, віднині називаної Тарасом Овсієвичем Михасюком, дитини, котру, йому, Овсієві, дозволено взяти на виховання), замість примішувати її до дитбудинку, колишньої в’язниці, збудованої в двадцятих роках чехами, в якій перегодя недовго містився український уряд Волошина і над якою тепер літали хмари голубів, що гніздилися в піддашші давно не відремонтовуваної будови, куди Тарас потрапив шість років пізніше після смерти Овсія, котрий навіть коротко не розлучався з прибраною, ріднішою від власної крови, дитиною, що її Овсій під кепкування колеґ і знайомих, які дивувалися, пощо чоловік, котрому й без тягару важко жити на світі, взяв на себе весь той клопіт, і чи, бува, ця дитина — не упир, що його підкинув сам диявол щиросердному Овсієві, перетворивши нещасну жертву на няньку гаспидного чада, яке, звісно, одразу ж забило людині памороки, змінивши її до невпізнання, — майже рік проносив за пазухою, беручи дитину з собою на працю в хвищу, мороз і спеку, коли траплялося й круглу добу роз’їжджати на п’ятитонці разом із малям, що його Овсій навіть на короткий час боявся випустити з ока, аби йому ніхто не скривдив посланого самим небом, дорожчого від власного життя, сина, якого Овсій доглядав, учив спочатку молитов і казок, а тоді й грамоті та всіляких мудрощів, вичитуваних з книжок, правдами й неправдами випрошуваних, випозичуваних і купованих по чорному для своєї винятково тямущої дитини, що її Овсій ні на хвильку не кидав без нагляду, ніби передчуваючи: тієї миті, як при ньому не буде Тараса, його, Овсія, одразу ж спостигне смерть, як це й сталося тієї погожої днини, коли Овсій, на чергову вимогу міськради відвіз Тараса до школи й помчав сам на працю, а тоді, не витримавши кількагодинної розлуки, замість возити мішки з цементом, кинув усе й подався стрімголов до Хусту, від збудження не надто роздивляючися на боки, а тому й не зауважив зустрічного п’яного водія, що й налетів на Овсія, якого убило на місці, тепер уже остаточно осиротивши Тараса Михасюка, котрого запхали до дитбудинку, де з нього, Тараса, не виплекали духовного покруча напевне тільки тому, що Овсій, який був йому, Тарасові, водній особі і батьком і матір’ю, і то, може, матір’ю навіть більше, ніж батьком, встиг укласти в нього стільки любови, віри в добро й людську гідність, шо навіть казенна терниця дитбудинку, як і пізніший світ офіційної повсякденної брехні, сваволі й розперезаного хамства, що ним червоні єдинонеділимці затопили країну, не обернули його, Тараса, на озлоблену хижу тварючку, чому, звісно, великою мірою сприяло й товаришування зі старшим від нього на два роки Павлом Котвицею, батьків якого найсправедливіша влада в світі заслала на каторгу до Мордовії за оборону української мови, шо її червоні обрусителі заповзялися стерти з лиця землі, і відвідини Павлової баби, котрій людожерна влада не дозволяла виховувати єдиного улюбленого онука, з яким він, Тарас, тричі втікав із дитбудинку, своєї першої в’язниці, називаної інтернатом. Властиво, коли він, Тарас, разом із Павлом уперше вирішив утекти з ненависного дитбудинку, ним керувало прагнення не так навіть разом із Павлом знайти притулок у його баби Секлети, яку він Тарас, встиг полюбити за той час, як вона днями висиджувала під дитбудинком, аби отримати дозвіл на побачення з онуком, за яким невідлучно плентався й він, Тарас, шо зберіг приязнь до Павла на все життя, дарма що доля згодом їх порозкидала далеко один від одного, змусивши їх іти різними шляхами, — як помандрувати до тієї криниці на Городилівській горі, що приносила щастя всім, хто рівно опівночі зважувався напитися з неї води, яка, згідно з запевненнями Павла Котвиці, котрий мав ці відомості з надійних уст, особливо променювала з середини, — властивість, що справді відповідала дійсності, як це згодом він, Тарас, переконався на власні очі, перед якими йому ще довго стояло зіркоподібне пульсування води з глибини гори, де, ймовірно, опівночі проступав на поверхню світлий потік буття, хоча коли вони удвох видряпалися на гору, йому, Тарасові, навіть і за пізніших років, коли він думкою повертався до тодішніх пережиттів, здавалося, ніби навколо кипить морок, гуснучи й утруднюючи їм обом просування вперед, а навколо криниці цей морок ушільнюється клубами, які от- от розчавлять їх, не допустивши до води, і, властиво, тієї миті, як він, Тарас, вже приготувався: зараз ці живі клуби чорного окропу, страшніші від усього, що він доти звідував, накотяться на нього й Павла Котвицю і тоді станеться таке, від чого вже крижаніє кров, щось у ньому, Тарасові, напружилося всередині, і від тієї напруги пітьму навколо ніби пропороло шилом, аж із неї зі свистом вийшло повітря, а тоді з-під тієї порожньої шкіри, шо її він, Тарас, відхилив набік рукою, аби вона не липла до уст, заки він з Павлом нап’ється води з криниці, назустріч їм виступила черниця, яка сказала, що живе в печері поруч, хоча в Городилівських печерах, де вряди-годи ночувала босячня, міліція давно повиловлювала всіх черниць.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Прийшла, Ірисі підморгнула, Черкнули разом в хижу вдвох, І на ухо щось їй шепнула, Щоб не підслухав який бог; І пальцем, цупко прикрутила, Щоб зараз все то ізробила І їй би принесла лепорт; Ірися низько поклонилась І в ліжник зараз нарядилась, Побігла з неба, як би хорт. В Сіцілію якраз спустилась, Човни троянські де були; І між троянок помістилась, Которі човнів стерегли.
— Самчук Улас, “Марія”