лісок

Приклад 1:
Не виключене, шо він і справді ніколи від того не отямився б, якби тоді не напоровся був на професора Сороку, бож він, Минько, мчав стрімголов, не тямлячи, куди біжить, аби тільки далі від пекельного вогню, шо обертав на криваве шмаття людей і коней, з кожним вибухом, який кажанячими крилами лускався у вухах, у горлі, в легенях, перетворюючи його, Минька, на щоразу мишачішу полівку, з котрої його ніяка сила не витягла б знову на людину, від якої лишилася тільки оманна зовнішня подоба, якби у тому неглибокому ярку він, Минько, не перечепився об професора Сороку, що з непокритою головою сидів на пеньку і (вочевидь не чуючи ні вибухів, ні куль, які дзижчали навколо, ні того, як його добряче штурхонув він, Минько, з розгону гепаючися на всі чотири на перетворений у багнюку ґрунт майже під ноги професорові, який…) зосереджено дивився на дощове небо, і від цієї непорушної, наче непідвладної смерті, постаті серед навколишнього Содому й Гоморри в нього, Минька, влучила блискавка, а за нею, щоправда, трохи перегодя вивогнилося й усвідомлення, що такої відваги він, Минько, доти не подибував, а коли це усвідомлення на всю потужність застугоніло в його, Миньковій, голові й серці, він, усе ще недовірливо глипаючи на професора Сороку, одягненого у стрій звичайного піхотинця, нагло відчув, як доти нездоланний страх кудись щезає, і на його місці вибульковує сп’яніння, котрого він, Минько, вже довіку не забуде, тому шо водночас із сп’янінням у всіх його клітинах виник, — і, о дивина, назавжди залишився присутній, той другий, загонистий, ладний одразу ж лізти в першу-ліпшу небезпеку, скажений Минько, шо, замість підвестися й погнати далі, заходився, спочатку вдавшися до вмовлять, супроводжуваних енергійним термосінням, а тоді й просто силою, якої йому, Минькові, попри його юність, не бракувало, стягати безстрашного, наче налитого чавуном, чоловіка з пенька й, розглянувшися навколо, бо доти він, Минько, крім стіни з суцільних вибухів, не бачив ні дерев, ні людей, ні де він є, пошукати спочатку захисту за стосом колод неподалік, а тоді вже й спільно вибиратися з оточення, із якого він, видибав живий лише завдяки тій непоясненній обставині, що тоді над професором висів, супроводжуючи його під час усього бою, невидимий, однак виразно відчутний намето- подібний парасоль із мерехтливими торочками до самої землі, котрий, і це він, Минько, ладен був посвідчити і на смертному ложі, — відводив набік усі ті смертоносні уламки заліза, кулі й набої, які сипалися навколо, обертаючи лісок на пекло, а що він, Минько, щільно тримався професора, оскільки той вивихнув ногу в щиколотці і його доводилося підтримувати, а часами й просто тягти, узявши його за руки й зваливши собі на спину, то це й зберегло його, Минька, при житті, хоча він не відступився б від професора, навіть якби це йому, Минькові, загрожувало смертю, яку він переміг у собі тієї миті, як зауважив на пеньку безстрашного чоловіка, глибоку вдячність до котрого він, Минько, висловлював бодай тим способом, що перегодя, коли обставини звели їх докупи і йому, Минькові, трапилося бачити професорову назарадність у повсякденному житті, по-батьківському піклувався ним, дарма що він, Минько, був набагато молодший від професора Сороки, — і ходив біля нього назирцем, чуючи, що після бою під Бродами він, Минько, несе відповідальність за подальше існування цього досить дивного й відлюдкуватого, а загалом винятково лицарського чоловіка, яким він, Минько, на згадку про ту мить у бою під Бродами, що зробила з нього, Минька, людину, мусить якнайретельніше опікуватися, попри те, шо професор Сорока не дуже й дозволяв, аби ним опікувалися, чи то з панічного страху бути комусь зобов’язаним, чи то з дивацького уроєння, про що він, Сорока, навіть колись досить прозоро натякнув був йому, Минькові, даючи зрозуміти, що й найліпша опіка сковує вільну волю, призводячи в кінцевому висновку людину до розладу з нею самою, чого він, Сорока, найменше потребував, що деякою мірою ніби виправдувало професорову поведінку, коли він, ні сіло, ні впало, раптом виставляв колючки навіть проти нього, Минька, який самозрозуміла річ, на ці колючки ніколи не ображався, встигши роздивитися, що за ними ховається надто незахишена, надто мімозна професорова душа, яка не хоче, аби її бачили кволою й незахишеною, — бажання, що його він, Минько, якщо й не зовсім схвалював, то частково таки розумів і належно респектував, байдуже, що це інколи досить таки утруднювало його, Минькове, добровільно перебране на себе зобов’язання супроти професора Сороки, із чим він, Минько, давав собі раду за винятком того єдиного разу, за який він згодом дорікав собі все життя, бож якби він, Минько, заколисаний раптовим, розділюваним майже всім табором, переконанням, що всі небезпеки, дякувати Богові, минули й дивізійників от-от жужмом перевезуть до Англії, якби він, Минько, одбігши голови з надмірної делікатности, за яку він згодом кляв себе на всі заставки, не послабив опіки над професором Сорокою, той ніколи не повісився б, дарма що він, Минько, ніяк не міг повірити, аби професор Сорока з власної волі наклав на себе руки, попри сумну очевидність, яка нібито це підтверджувала, а інших доказів на те, що його, Сороку, силоміць упхали в зашморг, не було, якщо не рахувати тієї єдиної згадки самого професора, котрий ніколи не розповідав про своє особисте життя, а тут, щойно вони вийшли з Пилип’юкового намета й кілька кроків ступили Київською вулицею, йому, Минькові, нагло звірився, що на нього, Сороку, суне морок, дарма що він, Минько, як зачаклований, наче йому на голову сам нечистий примоцував прозору, непроникненну для професорових слів скриню, не сприйняв належно того говорения, яке роками перегодя в його, Миньковій, пам’яті остаточно перетворилося на певність, що професора Сороку підступно забито (бож хіба Йосьчине кодло не підсилало усюди своїх убивників?) і що професор, знаючи, що це станеться, досить виразно натякав на свого ймовірного ката, однак ці натяки, замість його, Минька, насторожити, аби він не спускав із професора й ока, не досягни його свідомости, наче диявол повстяними пальцями затулив йому вуха, — адже він, Минько, чув слова й не сприймав їхнього значення, і це попри те, що коли він, Минько, разом із професором прямували Київською вулицею, професор Сорока, ніби, чудово розуміючи, що з ним, Миньком, діється, ще вирішив, проти своєї звички, натнутися на останню спробу (що вже саме собою подостатком свідчило, у якій він, Сорока, перебував небезпеці) і, вже майже дійшовши до натра, рвучко зупинився й, глянувши на нього, Минька, поглядом, керованим крізь нього далеко в простір, замислено, ніби сам до себе, тільки цього разу вже не натяком, а зовсім виразно сказав, ловляв, він, Сорока, далебі, не сподівався, що його давній знайомий-незнайомий з вокзального буфету з Актюбинську тепер у таборі поновно йому й хлопцям, тільки вже не з долоні, а з Пилип’юкових бляшаних карт, вичитуватиме майбутнє, що для нього, Сороки, не провіщає добра, — заувага, яка, дарма що виразно вимовлена, дивним збігом обставин досягла його, Минькової, тями, шойно коли професора годі було вже повернути назад від праотців, і він, Минько, ходив, як тороплений від думки, що, властиво, він (звісно, й зеленого поняття не мавши, що воно так обернеться) найбільше спричинився до професорової смерти, хоча він, Минько, й керувався найліпшими намірами.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
1 повернувся у свій лісок. Звідси народилась оця притча: Całus ämat pisces, simul odit flumen aquarum – “Кіт охочий до риби, та води боїться”.
— Тютюнник Григорій, “Вир”