лікар

Приклад 1:
Не можна було не захоплюватися, бо то таки справді поезія, і один лікар влучно висловив почуття всіх: «хто не одержав естетичного задоволення на цьому вечорі, того природа тяжко покарала». […] Спочатку говорив Дзюба, все з тою своєю потішною великою флегмою, говорив мудро, колоритно, говорив те, про що багато хто думав, а сказати не смів.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
— Цизьо, замість повертатися до Сполучених Штатів, і потелефонував дружині, що вилітає до Каїру, звідки пароплавом подасться до Індії, ну й до Лаосу, а потім, — незаключене, також пароплавом, а не літаком, хоч це й довго тРиватиме, — але якщо вже це має бути відпустка, то нехай вона паю і буде, — до Австралії, — тобто, що він, Цизьо, поза плянами, — проте так йому зараз виходить, і про це він докладніше розповість пізніше, бо телефоном надто обтяжливо вдаватися до подробиць, та й пощо викидати на вітер гроші, — здійснить відпочинкову подорож океаном, — саме ту подорож, на якій дедалі настирливіше наполягав Цизів лікар, Юліян Гарасевич, а за ним і не абияк схвильована Марина, в переконанні, ніби саме така подорож без родини, друзів і обов’язків конечна для Цизьового здоров’я, що й справді без видимих на те причин почало підупадати, хоча Цизьо, попри Маринині вмовляння, не дуже прислухався до лікарів, навіть до Юліяна Гарасевича, не виключене ще й тому, що після зустрічі на рівнику зі старчиком, котрий дарував Цизьові багатства, — на відміну від того, як це було раніше, — море, заради якого Цизьо утік з дому, і взагалі водна стихія, без котрої не дихалося на повні груди, майже перестала зваблювати Цизя світ-заочі, — і він ледве чи подався б у морську подорож, якби не Позенко, — до якого відразу, щойно той звірився Цизьові, викладаючи своєму спочатку приголомшеному, а потім наче сп’янілому співбесідникові припущення, про котрі, мовляв, він, Позенко, ні з ким так відверто не гуторив, потяглася Цизьова душа, лише тимчасово занечулена надто цьогосвітньою активністю, спрагла подвигу, світла й дива, як за юнацьких років, — оскільки тривала подорож покищо ніяк не вкладалася в Цизьові калькуляції з тієї простої причини, що при деяких ґешефтярських справах він сам конче мав би бути присутній, не вдаючися до посередників, котрі тільки й чекають, аби вирвати ініціативу з його рук, і це напевне й станеться, що, однак, як Цизьо про це подумав, ані трохи не засмутило його чи то завдяки тому, що грошовий демон так і не ухистився отаборитися в його душі, оскільки Цизьо завжди пам’ятав про зустріч зі старчиком і про те, що всі його, Цизьові, багатства, до здобуття яких він доклав і своїх зусиль, ніби випозичені на короткий час, а чи завдяки тому, що дивним робом він, Цизьо, вже тоді зовсім певне знав, — звісно, не мозком, а чимось на подобу внутрішніх спалахів міжклітинної сигнальної плазми, котра ще не досягала підмурків свідомости: для нього Цизя, починається новий, і то найсуттєвіший відтинок його життя, і тут уже ані трохи не важить, чи, якби не Позенко, він, Цизьо, може, ніколи не погодився б і не…), дався намовити себе на подорож кораблем через Індійський океан, де йому, Цизьові, востаннє і довелося бачити людино-коня і не лише з ним щиро балакати, а й перед обличчям смерти, яка у вигляді кулястої блискавки велетенських розмірів наблизилася була до Цизя, подарувати кентаврові старичкове кресало в надії, що Віктор Платонович належно використає цей подарунок для майбутніх поколінь, за долю яких так уболівав кентавр, спонукавши Цизя вчинити те, що він вчинив. Тобто, коли Цизьо, залишивши в каюті Позенка, вийшов на палубу подихати свіжим повітрям і зауважив на бакборті кентавра, 0ін, звісно, пам’ятаючи першу зустріч на рівнику, кинувся навтьоки, однак Віктор Платонович, чи то вдаючи, ніби він не помітив Цизьового наміру порятуватися втечею, чи то й справді витлумачивши Цизів надто рвучкий поспіх не як небажання зустрітися з ним, кентавром, а як раптовий зблиск думки, з якою Цизьо біг униз, щоб поділитися нею з Позенком, з котрим він безнастанно нараджувався, додаючи й свого глека на капусту до Позенкових креслень, вирахувань і щоразу нових поправок і через це нехтуючи присутністю кентавра, що кілька разів, — звісно, не надто настирливо, — встромлював голову до їхньої каюти, — Віктор Платонович єдиним стрибком перегородив Цизьові дорогу й ригукнув, що конче мусить вилити перед ним, Цизьом, наболілу душу, після чого, самозрозуміла річ, Цизьові вже не випадало не лише втікати, а й дещо уважніше поставитися до чотириногого співбесідника, який одразу ж, ледве встигаючи передихувати, попри Цизьові кількаразові запевнення, мовляв, у них обох є досить часу і нехай він, кентавр, так не поспішає, — заходився викладати Цизьові, як він, Віктор Платонович, оце вдруге їде відвідати дочку Віруньки Гаврись — Гузар — Настю, котра в Нью-Йорку, цьому новітньому Вавилоні, ще коли жила при матері, що деякий час, поки Настя вчилася, здавала частину помешкання, спочатку одну, а тоді й другу кімнату на винайм, — запізналася зі студентом Колюмбійського університету, лаоським принцом, як це згодом виявилося, а тоді просто собі смиренним, трохи засмаглявим квартирантом, який зажадав навчатися української мови і справді опанував її настільки, що й згодом вільно порозумівався нею з Віктором Платоновичем, — усе це, звісно, на догоду Віруньці, що для своєї одиначки бажала зятя-українця, пручаючися, аби зайвий раз, і то саме тоді, як на уярмленій «нашій, не своїй землі» викорінюють весь народ, не йшла на погній по чужих бездушних культурах українська кров, вирощуючи нетямущих бовдурів без роду й племени та ще роз’юшених україножерів з власних онуків, надмухуваних українофобною ненавистю чужими, мстивими богами, проти чого Вірунька й пробувала вберегти Настю, котра, певна річ, нічого й слухати не хотіла, учадівши від любови, мовляв, або лаоський принц, або з мосту в воду!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
), відважно знехтувавши пересудами, які завжди згромаджують тягар неслави на жіночі, а не на чоловічі плечі, пересудами, особливо дошкульними в її, Миросиному, вузько запрограмованому середовищі, котре не раз давало їй відчути, що вона, Мирося, пішла жити на віру з чоловіком, який протягом майже тридцяти років не здолав узяти розлуки з першою жінкою, що під час другої світової війни залишилася з дітьми на Закарпатті, змінила прізвище, одружилася вдруге, народила ще двох дітей і вже кілька років тому переставилася до праотців, уможлививши Миросі нарешті стати узаконеною дружиною, коли це узаконення уподібнилося до порожнього звуку, не здатного надолужити згаяних років, оскільки це узаконення прийшло трохи запізно, як вона, Мирося, збайдужіла і до світу з його отруйними язиками, і до самої себе, і навіть до Михася Козелецького, її колись обожнюваного Михася, для якого вона, Мирося, поминувши перші два роки спільного життя була не так дружиною, чи то пак наложницею, як служницею й нянькою, що його пильнувала й жила на догоду йому, бож Михась жив для своєї частково уроєної, частково справжньої наукової діяльности, котра мала колись його уславити, залучивши і його особу до сонму довше чи коротше безсмертних мужів, ну а вона, Мирося, — вона жила для Михася, її єдине, надто невдячне безсмертя, а коли їй це на старощах врешті-решт таки остобісіло (а цьому, звісно, значною мірою сприяло погіршення здоров’я й насамперед безпросвітна самотність, яка взяла її, Миросю, в пекельні лещата) і вона вперше повнотою збагнула, що в її віці запізно починати життя від початку, та й куди ж тут, на лихо, починати, коли бракує здоров’я, коли не лишилося жодного свого зуба і штучні щелепи ятрять ясна, вражені артритом, тобто що перед нею, Миросею, мурована безвихідь і порожнеча, саме тоді її й обступили демони, згубники людського роду, а вже слідом за ними, щільно замикаючи бісівський почет, і нагодився пістряк, який лише скочив на вже проторовану гаспидними браточками стежку, хоча Мирося, перш ніж остаточно махнути рукою на себе й на весь світ, ще спробувала пошукати сякої-такої розради в горілці, до котрої вона раптом добряче причастилася, бувши доти непитущою, аж після першого серцевого нападу лікар мусів їй категорично заборонити і цю мізерну розраду, погрожуючи на випадок непослуху негайним інфарктом, що не дуже й злякав Миросю, однак пити вона так само раптово, як і почала, облишила, оскільки лікар, сам того не підозрюючи, зачепив зненацька ті почуття в Миросі, що урухомлювали в ній сильну волю, яку Мирося завжди подостатком мала, попри те, що все життя по- дурному й випахкувала її на вітер, як і тоді, коли, може, надто послідовно, як і більшість своїх вчинків, цілком покинула чарку, хоча не виключене, що один-другий поміркований келішок підтримав би її на дусі, бож без такої п ідтримки дірка в душ і зяйнула ще глибше, притягнувши до себе пістряк, на котрий Мирося протягом року, спочатку поволі, а тоді пришвидшено, вмирала, на останку побажавши скінчити свої останні дні не в лікарні, а вдома, оскільки в шпиталі для неї однак жодного порятунку не передбачалося, а у власних чотирьох стінах її бодай частіше міг відвідувати її сусіда Журавський та отець Терентій, якому довелося Миросю востаннє причастити, тому що усіх інших священиків, включно з отцем Козодубом, котрий рвався порятувати Миросину надто грішну душу, вона веліла не пускати й на поріг, і Михась, який ніколи не прислухався до Миросиних бажань, уперше (чому, звісно, не абияк сприяв Журавський) почув себе зобов’язаним виконати останнє Миросине прохання і навіть зі свого боку, що вже було зовсім зайве, бо ж він, Журавський, і так приходив, коли тільки траплялася вільна часина, попросив на дванадцять років молодшого від Миросі Журавського, до якого Мирося завжди ставилася з симпатією за його непоказну чуйність і доброту, попросив частіше заглядати до хворої, оскільки, мовляв, Миросю тішили його, Журавського, відвідини ще й тому, що, на відміну від її, Миросиних, однолітків-знайомих, він, Журавський, не просторікував про смерть, що вже й так стовбичила над хворою жінкою, муляючи очі тим Миросиним відвідувачам і відвідувачкам похилого віку, котрі, переконавшися, як хутко Мирося занепадає, бачили перед собою вже не Миросину, а власну смерть, навколо якої тоді тільки й точилася щедро зрошувана слізьми й охами розмова, що її Миросі вривався терпець слухати, аж вона веліла нагнати весь цей надто жалісливий, зачаклований смертю, як крілик гадюкою, старечий мотлох, від котрого вона, Мирося, жадала спокій принаймні тепер наостанку, коли вона з дня надень перетворювалася на кості й шкіру, і пістряк пришвидшено заповнював їй спочатку кишки, а тоді нирки й легені, аж її, Миросиного, тихого голосу, що дедалі слабшав, уже не міг чітко розуміти глухавий Михась, бож він не чув Миросиних відповідей, що зміцнювало Михася на переконанні, ніби Миросин мозок затьмарюється, а тим часом Миросина голова ніколи так чітко не працювала, як саме перед смертю, про що згодом отцеві Терентієві з подивом і розповідав Журавський, який інколи годинами просиджував біля хворої, потішаючи немощну жінку оповідками з життя, від чого Мирося оживала й навіть за тиждень до смерти, коли Журавський приніс їй фіяльково-рожевий букет із троянд, диких гвоздик, півників і гілочок японської вишні, звірилася йому, мовляв, якщо вона, Мирося, не помре, — бо саме перед смертю їй здалося, ніби в неї знову входить життя, хоча то лише борсалася в ній плоть, чуючи близький кінець, — то віднині вона, Мирося, житиме зовсім по-інакшому, не боячися починати своє існування на голому місці, оскільки щойно тепер вона збагнула, як це просто, дарма що досі вона цього не годна була втямити, бож її зір заповнювала густа марля, яка нарешті розчинилася в повітрі, відтуливши світ, про котрий вона, Мирося, й не здогадувалася, хоча цієї миті їй, Миросі, далебі незбагненне, як це вона ухистилася все життя протрюхикати путівцем, не призначуваним для неї, замість утрапити на ту єдину, простелю- вану долею перед самим її, Миросиним, носом, стежку, що її вона, Мирося, тепер зовсім ясно бачить перед собою, атому стільки про неї й торочить Журавському в надії: ануж їй, Миросі, якщо на те Божа ласка, ще поталанить бодай на короткий час ступити на цю давно порослу травою стежину свого призначення, у чому, звісно, він, Журавський, гаряче підтримував хвору, сподіваючися цим додати їй сили видужати, чого однак їй уже не судилося, — випадок, коли, на думку Журавського, Провидіння конче мусіло б поступитися й уділити жінці бодай кілька років життя, чого воно, проте, не завдало собі труду вчинити, своєю непоступливістю супроти Миросі, підваживши основи і його, Журавського, існування, яке раптом виявилося збудоване на піску й почало загрозливо на всі боки розлазитися, попри те, що нічого особливого нібито й не сталося, оскільки. він, Журавський, ще перед Михасем знав від лікаря: Миросі не врятувати, зрештою, жінка прожила не такий уже й короткий вік, і, властиво, не дуже й випадало ремствувати на Провидіння, тим більше, що Мирося не доводилася йому, Журавському, ані близькою родичкою, ані інтимною приятелькою, хоча він, Журавський, щиро співчував згарьованій бідоласі, потерпаючи від усвідомлення, що тут марно чимось зарадити, адже рано чи пізно на всіх чекає те саме, такий закон усього смертного, і ні сльозами, ні горем цього не переінакшити, і однак смерть Миросі діткнула його гірше, ніж він того очікував, бо якимось дивним робом (чи тому, що Мирося відійшла до праотців, так і не виживши себе, — а хіба це не доля більшости, до якої і він, Журавський, належав?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”