лік

Приклад 1:
— причини, й не випадало допитуватися, ґвалтовно пхаючися в чужу душу, хоча, ймовірно, шо в цьому єдиному випадку Ковжун, знехтувавши власними засадами й загальними правилами пристойности, таки попхався б, якби він хоч з деякою певністю міг припустити, що професор йому відповість, тільки, ясна річ, не на запитання, яким робом він помолодшав (саме це Ковжуна не так дуже й цікавило, оскільки він і зі старістю, принаймні досі, давав собі раду), а на те найголовніше, що над ним він, Ковжун, свого часу багато розмірковував ще в Празі, а саме: чи професор справді, як це, скріплюючи свої сповіді найтяжчими кпятьбами, присягався Панас Ощипко, успадкував від своєї баби сипу й знання, передавані в їхньому роді з покоління в покоління, — силу й знання воскрешати мертвих і чи він, Покиньчереда, тоді на прохання матері Євгена Пошелюжного, таки воскресив був Євгена, наслідком чого Панас (як це він стільки разів зі щоразу новими подробицями переповідав Ковжунові), Панас (який став свідком Євгенового воскресіння лише тому, що заснув під час вечірньої служби в церкві святого Хоми) і мусів відсидіти цілий місяць у божевільні, де йому напевно довелося б і звікувати, якби ним тоді не заопікувався Ковжун, узявши до серця пораду Михайла Тижа, котрий, знаючи, що в Празі Панас сам, як палець, оскільки дядько в Америці, якого треба було ще розшукувати, і якась далека рідня в Канаді не йшли в рахубу, звернувся до Ковжуна, що доти бачив Ошипка лише єдиний раз на його невеличкій виставці, де вони познайомилися і де навіть тоді не спокушеного на малярстві Ковжуна дивно вразили, хоча він про те й словом не обмовився, вважаючи себе нетямущим у тих справах, Ошипкові образи, про які згодом не тільки говорив, а й чимало писав Ростислав Негребецький, пристрасно обстоюючи погляд, — що йому багато хто, особливо з мистців, брав за зле, — ніби Ощипко чи не найбільший маляр двадцятого століття; погляд, що до нього частково схилявся й Михайло Тиж, який уже тоді, коли ще ніхто, крім Негребецького, не звертав на Панаса уваги, полював за Ощипковими полотнами, що їх можна було споглядати на стінах Тижової приватної лікарської практики, куди однієї днини Тиж і закликав був Ковжуна, аби, виклавши йому докладно перебіг і можливі наслідки Ощипкової хвороби, спитати, чи не знає, бува, Ковжун когось, хто допильнував би покищо не безнадійно хворого маляра, котрий на деякий час, щоб позбутися повторного шаленства й депресій з нахилом до самогубства, потребує не так ліків чи гамівної сорочки, як доброї, терплячої няньки, єдиний найдійовіший для Панаса лік під цю пору, інакше Ощипко загине, бо ніщо інше йому вже не допоможе, — запит, який влучив Ковжунові в саме серце, що й веліло йому, якстій, без уваги на те, чи це не надто Ускладнить йому самому життя (а про які ускладнення взагалі могло мовитися, коли треба було негайно рятувати людину, тим більше, що Михайло Тиж, з огляду на родинні обставини, не зважувався це зробити? ), перенести всі Панасові нечисленні речі й малярські причандалля до свого однокімнатного помешкання, оскільки Михайло Тиж не лише не приховував, а кількаразово навіть зайво перенаголошував на тому, що Панас протягом довгого ЧасУ не витримуватиме самотности, а Ковжун, зрештою, і без нагадувань Тижа з перших же годин перебування в Панасовому товаристві зорієнтувався, що коли він залишить Ощипка напризволяще, той справді помре, і то не від нападів шаленства, душевної скрути чи від браку перед ким виговоритися, а просто з голоду, тому що без Ковжунової, інколи навіть досить наполегливої пригадки, Панас забував їсти, бо саме тоді, коли спорожнілому шлункові надходив час нагадувати своєму власникові бодай про якийсь мінімальний харч, Панаса з новою силою опадало видиво Євгенового воскресіння, про яке він зі щоразу новими подробицями не стомлювався оповідати Ковжунові, а той уже терпляче вислухував нескінченні варіації почутого, постерігши, що від цих повторних розповідей, то монотонних, то схвильованих (відповідно до пори дня, оскільки під вечір крива Панасового збудження стрімко підносилася вгору) в Панасові помалу притлумлюється і, найважливіше, не так часто повертається назад душевне збурення, котре опало хлопця тієї миті, як Наталя Федорівна Пошелюжна вивела за руку померлого напередодні Євгена з церкви святого Хоми, бо щойно коли Пошелюжна зникла зі своїм воскреслим сином, він, Панас, струсивши крижане заціпеніння, прожогом вискочив з церкви, чуючи, як його судомить, аж кидає об землю, й почав кричати майже тваринним голосом, одразу зібравши навколо себе натовп, з-поміж якого надто запопадливі ретельники порахували Панасове свідчення очевидця за маячню божевільного й викликали швидку допомогу з санітарами, котрі й впакували його, Панаса, в гамівну сорочку, так наче гамівна сорочка могла щось вдіяти проти того, що Панаса й згодом, коли його цілком законно, а зовсім не за протекцією Михайла Тижа, як то ввижалося Володимирові Качканові, виписали з лікарні, опадали корчі завжди, як йому доводилося зустрічати симпатичного компанійського Євгена, до якого Панас завжди прихильно ставився і який тепер на нього так убивчо діяв, звісно, й не здогадуючися (а як йому було здогадатися, коли Панаса, що, пересиливши відразу, хоч його в Євгеновій присутності затіпувало до непритомности, сам попхався до воскресного, аби витлумачити, як із ним, бідолахою, стоїть справа, той просто не слухав, регочучи, як навіжений з Панасового звіту, а матір і професор Покиньчереда не пускали про те й пари з уст?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— замість поринути в небуття, від зайвого розблягузкування ще, бува, остаточно втілиться в дійсність і тоді невідчіпно до самої домовини й сочитиме Цизя на кожному кроці, вкорочуючи і так коротке життя, а тому про деякі з’яви й події ліпше не давати зайвої волі язикові), розповідаючи навіть Кашубі про кентавра, якого він, Цизьо, хворобливо боявся, звідкись додатковою бганкою свідомости, що раптом об’явилася в найглухіших закутинах його єства й вже розклітковувала світ, нехтуючи дотеперішнім Цизьовим досвідом, на чарупки іншого, може, й далекосяжнішого, тільки надто ятрущого пізнання, зазираючи наперед, — що саме з кентавровою присутністю якимось робом пов’язана його, Цизьова, смерть, від якої, властиво, всупереч передчуттям, що їх Цизьо, ймовірно, просто не зумів належно витлумачити, роками пізніше Віктор Платонович врятує його, Цизя, одним стрибком відгородивши від тієї велетенської вогняної опуки, котру провидіння час від часу насилає поглинати й відновлювати світ і котра встигла Цизьові Паралізувати лівий бік, поклавши край першій і останній Цизьовій винятково сердечній гутірці з кентавром серед Індійського океану, коли Цизьо (вже не як матрос, а як турист) подався в такі фатальні (на думку знайомих і рідних), а насправді, може, й рятівні для нього морські мандри, де він, Цизьо, втямив нарешті те, про що досі й гадки не мав і що доперва й запалило інше світло в його грудях, аби він хоч однією ногою добіг свого призначення, від якого він досі так наполегливо ухилявся, — і все це лише тому, що він, прилетівши з Америки до Франкфурту на короткі відвідини, пов’язані частково з ґешефтярськими, частково, як це волів висловлюватися Цизьо, з організаційними справами до Корнійчуків (в яких саме гостювали два свіжі пенсіонери: Григір Підкуймуха, меліоратор, в’язень сталінських концтаборів, сторож, банковий службовець, вдосконалювач світу, принагідний укладач віршованих сентенцій і взагалі людина без усталеного фаху, що подорожувала тепер на далекі віддалі, звісно, не на свою, більш ніж скромну пенсію, а на даровий квиток, котрий йому, Підкуймусі, оплатили давні приятелі з діпівського табору в Ашаффенбурзі, а нині маєтні мешканці в Австралії, що, пішовши й собі на тяжко вигарьований відпочинок, згадали про свого неудатного земляка в Америці й запросили до себе в гості, наслідком чого Корнійчуки у Франкфурті на Майні і стали першим етапом Підкуймушиної подорожі, про що Підкуймуха одразу ж і поінформував Цизя, питаючи, чи й Цизьо не поїде з ним до Австралії заради веселішого товариства, та математик Михайло Позенко, котрий, посварившися з усією родиною: наймолодшим сином, дочкою, невісткою й жінкою, яка боялася відпускати свого зовсім не старого старого, — так наче йшлося про столітнього дідуся, — одинцем у далекі мандри, а він, Позенко, ще й затявся, шо подорожуватиме без супровідників, котрі лише утруднюватимуть пересування, — їхав до Лаосу, аби звідти якось пробратися до В’єтнаму, щоб побачити країну, де загинув його старший, улюблений син, на пошуки могили котрого Позенко намовив поїхати з ним і Цизя, переконливо викладаючи своєму новому приятелеві, мовляв, там вони обоє, згідно з Позенковими якнайточнішими розрахунками, знайдуть не лише місце, де нібито загинув Позенків син, який у дійсності аж ніяк не міг загинути, бо так, як він, Данило, майже щоночі сниться йому, батькові, так мертві не сняться, — а знайдуть і вхід до загинул их континентів, щоб звідти винести людям бодай пригорщу живої води, котра випростує душУ й помисли, пригадуючи заляканим креатурам, що людина створена на подобу Божу, а не гієнного падла, — правда, що її слабодухи в лиху годину накрили мокрим рядном, і тому зло й ухопило одразу весь світ у лещата, поставивши під загрозу існування всього людства, проти чого він, Позенко, під сучасну пору знає лише один єдиний лік: віднайти вхід до загинулих континентів, вхід, якии стало мандрує, але який тепер за його, Позенковими, вимислюваннями, що їх він провадить мало не зі шкільної лави, той самий вхід, що за його, Позенкового, дитинства перебував деякий час у Ніжені, тепер мусів би міститися десь на межі Лаосу й В’єтнаму вже хоча б з тієї причини, що, поминаючи всі свої кропіткі діяграми й обрахунки, він, Позенко, усім єством чує: його син, Данило, котрого він, батько, єдиного, крім Цизя, на світі зважився втаємничити в існування колись загиблих, однак стало в сусідніх площинах присутніх континентів, напевне знайшов до них вхід і, самозрозуміла річ, не витримав, аби туди не податися, спричинивши своїм тимчасовим зникненням безглузде офіційне повідомлення, ніби він загинув, напоровшися на ворожу міну, що саме собою виключене, бо він, Позенко, має зовсім виразне відчуття, — а його так легко не опадають подібні відчуття, Бог цьому свідок! — відчуття, яке годі пояснити жодним уроєнням, надто вже воно конкретне, властиво, це вже навіть не відчуття, а зовсім виразне бачення, що його, Позенків, син живий, справді живий, хочби й що там інше казали й свідчили!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
«Діяно Іванівно!» — покликав Тарас і раптом відчув: він, Тарас, до нестями жадає оцієї видовженої на кілометри жінки, яка дивним збігом обставин є його тіткою, яку він любить, як досі не любив жодної істоти на світі, аж його судомить від напливу почуттів, внаслідок чого він і рветься стиснути в обіймах це найдорожче для нього єство, але Діяна (а вона і Діяна, і весь краєвид), хоч і не чинить опору, від його дотику переміщується кудись набік, наче в неї під шкірою ходять піщані дюни, а коли він, Тарас, благає її притулитися до нього ближче, вона каже, мовляв, вона, Діяна, для нього застара, що, звісно, не завадило їй полюбити його з першого погляду, однак це не міняє справи, бо вона, Діяна, на двадцять років старша від нього й могла б бути йому матір’ю, проти чого Тарас пристрасно протестує, бож він і справді жадає саме її, отаку, яка вона є, а не когось іншого, з тієї причини, що вона, Діяна, байдуже — стара, молода, красуня чи потвора, — та єдина жінка, — та що там жінка, коли вона, властиво, загублена половина його власного єства, яку він досі марно шукав й отепер отак негадано вперше віднайшов, — а тому він від неї вже ніколи й не відступиться, байдуже, що вона, Діяна, чомусь пробує збити його на манівці, повторюючи, аби він не забігав наперед, нехтуючи дійсністю, яка не надто втішна, оскільки в неї, Діяни, рак грудей, а не ґрипа, як це він, Тарас, гадає, їй вже відтяли одну грудь і лагодяться оперувати другу, бо метастази пішли на плечі й легені, і її, Діянині, дні пораховані, якщо, звісно, її не порятує якесь чудо, — зізнання, що, замість потамувати, ще більше розпалює Тараса, аж він вигукує, мовляв, заради її, Діяниного, спасіння він ладен пожертвувати своїм життям, котре без неї те саме, що смерть, адже він, Тарас, так її любить, що без неї сам просто вже не існуватиме, досі існував, а віднині не існуватиме, і тому нехай вона хутчій прозрадить, шо він має зробити; а що Діяна мовчить, то він б’є себе в груди, аж йому бризкає кров, і тієї ж хвилини зауважує, що Діяна нарешті наближається до нього, тільки в неї нагло виростають довгі ікла, якими вона шматує Тарасові груди, з чавкотом поїдаючи його тіло, і найдивніше, що йому при тому не страшно, а солодко- млосно, хоча від нього залишилося вже саме тільки серце, до якого от-от добереться Діяна, божу серці міститься весь він, Тарас, однак те, що його зараз не стане, його ніби не стосується, хоча Діяна вже торкає іклами серце, лагодячися його розшматувати й проковтнути, як цілюший лік, але тієї миті, як ікла занурюються йому в серце, він, Тарас, чує нестерпний біль, скільки сили пручається, кричить «ні!» – і, розллюшивши очі (тобто він має враження, що всередині його широко розплющених очей розплющуються ще одні очі), зауважує, що йому в груди уперся Федорів парасоль, який він, Тарас, з невимовною полегшею відсуває набік, аби водночас ствердити: авто зупинилося, Віталій десь зник, Федір чомусь то опускає, то підкручує вгору бічне скло, а обидва Януси-Івани розмовляють з Діяною Рибачук, одягненою в тюльпаноподібний срібний мішок, і Діяна, побачивши, що Тарас прусується, наближається й знайомить його з двома дівчатами в світлих туніках, кажучи, що то її дочки, хоча вони ані трохи не подібні до Діяни й виглядають радше підлітками, ніж молодицями, що, мовляв, на догоду бабі привезли на костюмовану забаву онуків, п’ятнадцятирічного тичкуватого Антона й десятирічного Петрусика, вочевидь бабиного улюбленця, вирядженого, як і Антін, у сиву перуку, білий сурдут, гаптований золотом, білі панчохи й мишасті черевики з пряжками-метеликами, що ворушать вусиками, і від того, що ці пряжки-метелики ворушать вусиками, йому, Тарасові, йде обертом голова, він втрачає рівновагу, падає й одразу ж зауважує, що простує неозорою кам’янистою рівниною кольору моркви, крізь яку протікає могутня ріка крови, що її він, Тарас, конче мусить переплисти, бо хоча покищо позаду нікого не видно, він знає: за ним женуться, в нього нема часу довго розмірковувати, тому він підносить руки, щоб з розгону кинутися в хвилі, і тієї ж секунди бачить: неподалік від нього стоїть Діяна Рибачук, і їй теж нагально треба дістатися другого берега, але вона не вміє плавати і тому слізно й благає його, Тараса, перенести її на той бік, запевняючи, що вона, Діяна, важить не багато, а ріка, хоч і виглядає бездонною, у дійсності не глибока, зрештою, вона, Діяна, має про це точні інформації; цю ріку зовсім легко перейти вбрід, що вона, Діяна, одразу й здійснила б, якби їй вільно було торкатися цієї ріки, а так вона, Діяна, не сміє, оскільки це негайно потягне за собою страшні ускладнення, ба навіть катаклізми, а тому й просить його, Тараса, допомогти їй дістатися на той бік, шо він, Тарас, і чинить, бо йому незручно відмовитися; тобто він бере Діяну Рибачук на руки, тим більше, що тітка здається зовсім легкою, й ступає в криваву теплу ріку, яка спочатку й справді ледве сягає йому по коліна, але мірою того, як він наближається до середини ріки, вона глибшає, а Діяна Рибачук важчає, наче він, Тарас, несе не свою тітку, а гору, що обриває йому руки й от-от потопить його, хоча до берега залишилося вже кілька кроків, та кривавий плин підступає йому, Тарасові, до горлянки, і він бачить, що удвох вони не врятуються, попри те, шо тітка благає його не випускати її з рук, клянучися, що зараз вони вийдуть на сухе, однак саме, як тітка це каже, він, Тарас, тратить ґрунт під ногами, його з головою важким коржем накриває хвиля, і він не лише випускає з рук тітку, а й мимоволі, заки встигає подумати, що так порядні люди не чинять, відштовхує її від себе зі страху, що вона, хапаючися за свого рятівника, його ще потопить, і тієї ж миті видибує, падаючи, на берег, де його за лікоть ловить Діянин онук, не даючи йому впасти, з вигуком, що він, Петрусь, відтепер ним, Тарасом, заопікується, і ця дорослість у малому, яка одразу унедійснює криваву ріку і його, Тарасів, ганебний вчинок, що його він ладен негайно будь-якою ціною спокутувати, — так підносить йому настрій, аж він від полегш і сміється й обіцяє безвідмовно слухатися свого провідника, котрий допроваджує його до танцювального майданчика, де грають на зміну дві капелі — джазова, з музиками, одягненими ніби в самі пишно врюшовані червоні, широкі, як шаравари, рукави, обсипані золотими блискітками, й такі самі ногавиці, від чого хлопці скидаються на велетенських півнів, а друга — молодики в розшитих сріблом сурдутах і сивих перуках, що на Петрусеве прохання заходжуються грати менуети, жіґи й Гавоти, па яких Петрусь ретельно показує Тарасові, пояснюючи, мовляв, баба Діяна поклала за єдину передумову участи в костюмованій забаві: кожен відвідувач, незалежно від віку й уподобань, мусить зробити кілька кроків менуету, жіґи й Гавоту, що є до певної міри профілактикою проти порожнечі, супутниці розваг, а після цього вже бавитися, як йому заманеться, — причина, чому отой студент у цитриновому сурдуті, Славко Жмайпо, й виконує балетмайстрову функцію, яку тепер коротко перебрав на себе він, Петрусь, оскільки йому закортіло самому проінструктувати Тараса, про геройську втечу котрого він начувався від баби Діяни, а тоді (якщо він, Тарас, не перечитиме), — заглянувши на хвильку до лабіринту й до тимчасового павільйоника, шо його, до речі, він, Петрусь допомагав бабі влаштовувати, з платними напоями й наїдками, виторг за які призначений де допомогові ціпі, бо в павільйонику поставили свої лотки і Остап Ткачук, і Семен Журко, і Пантелеймон Лисецький, — а також до баржі в західньому канапі, устаткованої на час забави під душі й убиральні, — він, Петрусь, поведе його, Тараса, до маріонеткового театру, яким він, Петрусь, захоплюється, влаштовуючи в домашньому колі власні вистави, і з цими словами Петрусь торкається пучкою Тараса, що від цього дотику ніби остаточно опам’ятовується й питає, де його, Петрусикова, баба, перед якою він, Тарас, мусить негайно вибачитися, хоча Петрусь зауважує, що це можна зробити й потім, однак він, Тарас, наполягає, аж йому самому дивно, чого це він раптом так затявся, мовляв, пізніше буде пізно, він мусить вибачитися тепер, і то негайно, і Петрусик, вирозуміло кивнувши, показує пальцем на ротонду з помаранчових дерев, звідки виходить Діяна Рибачук, гладить Петрусика по щоці, дякуючи йому за допомогу, й каже, що його чекає в маріонетковому театрі Олена, яка лагодить з Антоном і Сашком Жиґалем фоєрверк, а вона, Діяна, заки розпочнеться вистава, ще трохи прогуляється з Тарасом, щоб намовити його, очевидна річ, за певну винагороду, врегульовану, як відповідним контрактом, так і її, Діяниною, духівницею, доглядати за цим садом не пише вже тепер, а й, скажімо, після її, Діяниної, смерти, дарма що вона, Діяна, не збирається покищо вмирати, але тому що тривалість людського життя не залежить від людського бажання (що, звісно, не заважає людині інколи й нехтувати трунком безсмертних), вона, Діяна, й воліє, мірою можливого, деякі, особливо дорогі її серцю справи полагоджувати наперед, тим більше, що на цій садибі їй, Діяні, не абияк залежить, а її власних дочок плекання рококового саду ані трохи не цікавить, чого, зрештою, вона, Діяна, від них і не вимагає, бо той, хто доглядатиме за цим садом, мусить це чинити не з примусу, а з любови й покликання, ознаки яких видно в Петрусику, що, як виросте, напевне стулить у її, Діянин, слід, тільки зараз Петрусик ще надто малий і недосвічений, аби втримати на випадок її, Діяниного, відходу все так, як треба, і, говорячи це, Діяна Рибачук бере Тараса попід руку й заводить у яскраво освітлений спіралеподібний коридор, середину велетенської мушлі з листя й стиглих помаранчів, і цим коридором вони поволі (йому, Тарасові, й справді здається, ніби це триває ціле життя) йдуть уперед, тим часом, як він безсоромно вибалушується на тітку, що не виглядає ані на шістнадцятилітню юнку, ані на бабу, що має п’ятнадцятилітніх онуків, бож у неї нема жодної зморшки на обличчі, наче вона незадовго до його, Тарасового, прибуття до Америки зробила собі пластичну операцію, про яку ніби хтось і справді оповідав Тарасові, байдуже що він не пригадував, ні хто це був, ні за якої нагоди, — це просто жінка без віку, точно така, як її бачив Тарас першого разу у Філадельфії, але найдивніше не те, як вона виглядає, на Заході люди взагалі виглядають молодшими, — зрештою, він, Тарас, бачить її не так очима, як суцільним боком, котрим він до неї дотикається, — найдивніше те, що він, Тарас, цю жінку справді, і то до нестями любить, дарма що це чомусь пов’язане з небезпекою, тільки що йому, Тарасові, всі небезпеки, коли він чує при боці Діяну, і від цієї близькости йому ламорочиться в голові, аж він не витримує й каже, що жадає її, Діяну, так, як досі не жадав ні одної жінки, і цієї миті, як він це вимовляє, він і справді ладен довершити будь-яке шаленство, аби тільки вона, Діяна, погодилася бути його, і це він повторює з такою пристрастю й переконливістю, що нарешті в найближчій ніші на першому закруті зеленої мушлі Діяна, заражена його пристрастю, віддається йому, і він, Тарас, такий щасливий, аж йому заплітається язик, який стає непотрібним обрубком просто тому, що тепер у нього, Тараса, кожна клітина — язик, і всіма цими довгими й короткими язиками, котрі дзвенять комашиним роєм, він, Тарас, клянеться, що після того, як вони були разом, він ні на секунду не відступить від неї, Діяни, хочби й що там плескали лльоткарки й лльоткарі всього світу, які, звісно, не забаряться пустити поголос, ніби це його кохання — лише ница спроба загарбати її, Діянині, маєтки, та йому, Тарасові, байдуже, що про нього скажуть, йому тільки одне не байдуже: аби вона, Діяна, завжди була при ньому, що вона й обіцяє, додаючи однак, що хоча вона, Діяна, ладна ні на крок від нього, Тараса, не відходити, — зараз на коротку мить вона мусить літи подивитися, як там без неї справуються, й дати деякі розпорядження, а тоді знову сюди повернеться, тільки нехай за цей короткий час він, Тарас, нікуди не відлучається, бо силові лінії, чи радше еліпси, на яких тримаються всі речі й живі істоти, як на живих нотних лініях, мають властивість за деяких обставин, зокрема, коли зближуються люди, провисати в інші площини, міняючи співвідношення сил, що негайно спричинює різні ускладнення, тим більше, що відтепер, як від того, хто, як то кажуть, їде верхи на коні, все залежатиме виключно від нього, Тараса, який, самозрозуміла річ, клянеться, що йому нема куди відлучатися, дарма що він не розуміє, чому це він їде на коні, коли він покищо спокійнісінько сидить на зеленій лавці, але, не зважаючи на це, кожне бажання Діяни для нього не тільки закон, а найвища насолода, адже якби вона, Діяна, цього забажала, він, Тарас, простояв би для неї цілу вічність на одній нозі, не ворухнувшися, не те що кудись там ще віддалятися, і це він, Тарас, говорить не на те, аби тільки говорити, а тому, що зараз він дійсно спроможний виконати для неї, Діяни, все, що вона від нього зажадає, оскільки любов додає йому снаги, проте щойно Діяна відходить, він, Тарас, чує в кишках нестерпний біль, якого він не годен погамувати, і, хоч як він силкується притлумити цей біль, йому невдовзі доводиться притьмом шукати вбиральні, а що до баржі в каналі, як це одразу ж вияснюється, йому вже не добігти, то, поникавши трохи листяним коридором, він, Тарас, продирається крізь гостре штурпаччя живої загороди на якусь грядку з квітами, де негайно й випорожнюється, а тоді, почистившися в темряві прохолодними, на дотик ніби тюльпановими пелюстками, хутко видряпується назар, від зусилля (бо зелена загорода густа й деручка) на мить втративши орієнтацію і тому спочатку й попрямувавши в один, а тоді в протилежний бік, де він одразу бачить перевдягнену в іншу сукню Діяну, яка чекає на нього в затінку і яку він кидається обнімати й цілувати, попервах уникаючи дивитися їй в обличчя від сорому й провини, що він, ледве Діяна віддалилася, не дотримав обіцянки, а найгірше, що йому довелося випорожнюватися на грядку з квітами, які він, не хотячи, потовк, як хижий звір, — незручність, котра одразу ж зникає тому, що Діяна мовчки відповідає на його пестощі, жартома зав’язує йому очі сріблястим шарфом, тягне до себе, й вони знову злягаються, а коли він, Тарас, розслаблений від щастя, обертає нарешті до себе дороге обличчя, то раптом, ціпеніючи, зауважує, що перед ним не Діяна, а незнайома сімнадцятирічна юнка, яка називає себе Ольгою й пояснює, мовляв, вона, Ольга, закохалася в нього, Тараса, ще коли вперше побачила його на вечорі у Філадельфії, де він, Тарас, не звернув на неї, Ольгу, жодної уваги, хоча вона брала в нього автограф і супроводжувала аж до авта його тітки, котру вона, Ольга, тоді на все життя зненавиділа за одне лише те, що тітка забрала його, Тараса, з собою, навіть не глянувши на неї, Ольгу, що стояла біля самісіньких дверцят авта, сподіваючися, що Діяна Рибачук, яка не раз бувала в них у хаті, запросить і її, Ольгу, до себе разом із Тарасом, чого однак Діяна Рибачук не зробила, а тільки згодом прислала запрошення на цю костюмовану забаву, на якій вона, Ольга, поклала собі всіма правдами й неправдами наблизитися до нього, Тараса, серцем чуючи: він сюди прийде (що й справдилося), і вона, Ольга, від нього, Тараса, завагітніє, — вияснення, від котрого Тарасові стає моторошно, бо хоча Ольга й винятково вродлива, вона йому цілком чужа, попри те, що він тільки но любився з нею, ба більше, ця дівчина, чи, властиво, для свого молодого віку надто досвідчена в коханні жінка, його не тільки не цікавить, а вона йому аж огидна, бож саме її присутність у цій мушлі з зеленого листя означає, що він, Тарас, втратив Діяну, назавжди, а разом із Діяною ту частку власного єства, про існування якої він оце щойно довідався, і це раптове усвідомлення настільки нестерпно болюче, що він, Тарас, зривається й біжить, доки його несуть ноги, а тоді, втелющившися в огорожу з кущів, падає на валун, на якому він спочатку лежить, з згодом сидить і плаче, як у житті не плакав, за втраченим раєм, бож від розпуки, що він, Тарас, сам завинив у всьому, він перетворюється на сльози, якими він виплакує нескінченні кілометри свого єства, аж навколо поволі світає, садиба Діяни Рибачук порожніє, а коли сонце високо підбивається вгору, до нього, Тараса, котрий все ще гірко плаче, наближаються обидва Івани-Януси й надто голосно, ніби сварячися, заявляють, що їм треба від’їздити, але, мовляв, вони, як люди обов’язку, які відповідальні за початок та кінець і не залишають своїх знайомих напризволяще конати від горя й розпуки, ще підкинуть його, Тараса, додому, а по дорозі, — оскільки вже нате й час, а, крім того, травлення завжди сприяє поліпшенню настрою, — запрошують його, Тараса, на обід до одного знайомого ресторану, що спеціалізується на італійських стравах, від чого він, Тарас, нетерпляче відмахується, не тільки тому, що йому не до смаку італійська кухня, а й, і то головне, тому, що Януси заважають йому плакати, а він, Тарас, ще не виплакався як слід, і в ньому ще товченим склом виповнене нутро, однак обидва Януси витлумачують його помах, як згоду, хапають його попід руки, майже бігцем несуть його до авта, бо в Тараса від довгого сидіння заклякли ноги й не згинаються, впаковують його до середини, де вже сидить Віталій і Федір, й авто так різко рушає, що він, Тарас, наче провалюється в чорну яму, а коли йому за деякий час нарешті прояснюється в голові, бачить: авто зупинилося перед двоповерховою, схожою на музей з видовженими арками-вікнами будівлею, що її обидва Януси називають рестораном при школі верхової їзди, де вони мають обідати, й справді всередині міститься досить простора заля з численними малими закапелками уздовж стін, в одному з яких, неподалік від кількаметрової бляшаної покришки, подібної до покришки з пивного чану, поміж столиків посередині залі, вони й розташовуються, а що обидва Івани-Януси одразу через усю залю кличуть кельнера, не чекаючи, заки він сам підійде, хоча він уже й так біжить до них, і заходяться, не так замовляти, як щось жваво з ним обговорювати, сиплючи числами й назвиськами коней, на яких грубий Янус чи то грає, чи то^х скуповує для перегонів, — він, Тарас, аби не подумали, ніби він підслухує їхню гутірку, відсувається якомога далі до стіни й щойно тоді зауважує, що сидить біля широкого, на весь закапелок, внутрішнього вікна, з котрого крізь шиби глибоко внизу видно продовгасту, оздоблену на тиловій глухій стіні сліпими аркадами, а по обох бічних стінах від половини догори засклену суцільними шибами аж до касетної стелі, стайню, схожу на концертну залю, в якій лише зірвали паркет і замість нього насипали на метр сірого піску, де тепер, відображувані в довгих дзеркалах, примоцованих у кожному куті від землі до половини муру, гарцюють на конях юнаки й дівчата, що невдовзі зникають, своїм зникненням ніби даючи нагоду грубому Янусові-Іванові, котрий саме скінчив замовлення, пояснити Тарасові, мовляв, його, грубого Януса-Івана, наймолодша й єдина дочка (решта, два старші сини — вже давно одружені, а сімнадцятилітня Ольга — остання дитина, і тому, звісно, мазунка) вчиться тут їздити верхи, і щоразу, як Ольга відвідує школу верхової їзди, він, Янус, якому ще дозволено відвозити й забирати дочку (бо як одружиться, все це минеться), користується нагодою, щоб пообідати в цьому ресторані разом зі своїм наймолодшим чадом, що оце зараз скінчить свої вправи й приєднається до їхнього товариства, і, поки грубий Янус це говорить (тим часом, як худий Янус витягає з маленького кошика на столі пластикові продовгасті пакетики з гірчицею, як то подають до смаженої курки, розриває краєчок пакетика, видушує собі гірчицю на великий палець й обережно злизує її, від чого його обличчя дедалі жовтішає), Тарас зауважує, що по стайні, чи то приміщенню школи верхової їзди, подібної радше до концертової залі чи до храму, де, замість молільників, щойно гасали коні, тепер бігає без сідла гнідий кінь, що то переходить у чвал, то раптом зупиняється перед кожним дзеркалом на стіні, лягає на пісок і качається, ніби плаваючи й випростуючи при тому вгору голову з вишкіреними зубами, і мірою того, як цей гнідий кінь ірже, збиваючи навколо себе фонтани піску, він вищає, хоча цього, за винятком Тараса, здається, ніхто з присутніх не зауважує, попри те, що спина цього коня вже мигтить на рівні внутрішніх вікон ресторану, розташованого на другому чи третьому поверсі з високою стелею, трохи зсадженою вниз хомутами-світильниками на довгих кодолах, що висять над кожним закапелком, і це зростання коня його, Тараса, щораз більше непокоїть, аж врешті-решт, саме як кельнер приносить макарони, запиті помідорами, від вигляду яких йому, Тарасові, корчами зводить шлунок, — він не витримує, підхоплюється з-за столу, на ходу пояснюючи, мовляв, він зараз тільки помиє руки й повернеться, і, замість податися до вбиральні, мало не бігцем вилітає з ресторану на вулицю й вимахує правицею, аби зупинити таксі, але всі проїжджі таксі повні, і тому ні одне не зупиняється, дарма що він, Тарас, не втрачає надії й безнастанно підносить руку, аж поки чує теплий, густий віддих на карку, обертається й бачить, що гнідий кінь, пробивши дах стайні, вибгався, як тісто, через усю будівлю униз аж на вулицю й, вилискуючи клубами, стелиться по бруку, водночас по-котячому тручися головою об Тарасові ноги й промовляючи голосом тітки — «не бійся, сідай, я тебе відвезу додому», і з тітчиного голосу він, Тарас, вичуває: тітка не лише йому пробачила, а й допомагає ступити на путівець, на який він, Тарас, досі ніяк не втрапить, і від цього усвідомлення його заливає вдячність і відчуття щастя, пронизане певністю, що відтепер він, Тарас, витримає будь-яке випробування, ба більше, тепер він уже сам рветься довершити те, з чим досі ганебно справувався, і тому з поспіхом, доказом своєї готовости, й заносить ногу, щоб сісти на цього велетенського скакуна, при тому звідкілясь знаючи: щойно він, Тарас, пуститься в чвал на цьому коні, трохи подібному до вепра, він, Тарас, уперше дійсно стане вільним, дарма що той, хто мчатиме на цій вогнистій тварині, буде вже не Тарас, а хтось зовсім інший, хто от-от прокинеться в ньому, зруйнувавши, як зайвий непотріб, усе, що було досі, — однак тієї миті, як він, Тарас, цупко хапається за гриву, грубий Янус щосили шарпає його за п’яти, тягнучи вниз і репетуючи, чи він, Тарас, остаточно здурів, аби видряпуватися на хитке, ще не цілком закріплене риштування, зведене навколо частини тераси, правого крила будівлі й половини відновлюваного даху й ладне на перший поштовх розсипатися на складові частини, рурами й дошками накривши навіженого шаленця, і взагалі яким правом він, Тарас, отак собі ні сіло, ні впало, надумав поповнювати самогубство, перебуваючи в доброму товаристві, де йому, Тарасові, він, Янус, щойно перезамовив макарони, що їх Тарас, між іншим, так негарно вивернув з тарілки на скатертину, замість сказати, щоб ту страву просто забрали геть, хоча і такий вчинок ще не підстава до самогубства, тим більше, що він, Янус, негайно перезамовив макарони на свіжу рибу, яку він оце живісіньку, щоб Тарас переконався на власні очі, тримає в руці і яку зараз Тарасові засмажать і подадуть на тарелі з Гарніром чи без, як він, Тарас, того побажає, а тут ще й Федір кричить: «Таж це архітектурний кінь!» — своїм криком паралізуючи Тараса, — а що вони, і Федір, і грубий Янус наввипередки репетують, вчепившися в Тараса, аж він не годен їх струсити, від їхнього лементу з коня-вепра шматками обсипається м’ясо, аж поки за мить він і дійсно перетворюється на хитке риштування, ладне розпастися від найменшого струсу, після чого, самозрозуміла річ, йому, Тарасові, попри його найкращі наміри, нічого іншого не лишається, як у супроводі грубого Януса й Федора повернутися до ресторану, де вже сидить Ольга, з котрою він, Тарас, ніби злягався у Діяниному саду, дарма що цю Ольгу, Янусову дочку, він, Тарас, бачить уперше, і вона його ані трохи не цікавить, не зважаючи на те, що сімнадцятирічна Ольга, — як це одразу ж інформує грубий Янус-Іван, викладаючи, наче він, Тарас, тільки і горить довідатися: і коли Ольга народилася, і що вона любить, і що робить, на що Ольга поблажливо-дискретно усміхається, — Ольга дуже вродлива й далеко тямковитіша, ніж переважно дівчата її віку, що до певної міри спонукує його (він і сам не знає, як це в нього виходить і взагалі пощо воно йому) трохи пофліртувати з нею (імовірно, відрухова реакція не так свідомости, як шкіри, коли чоловік відчуває на собі погляд молодих, гарних та ще й закоханих у нього очей), що, звісно, одразу ж згромаджує ускладнення на ускладнення, наче він, Тарас, смикнув життя не за ту нитку, вихопивши з піраміди яблук на лотку найнижче яблуко, хоча роками перегодя, вже після того, як він узяв шлюбну розлуку з Ольгою (що за сім років спільного життя народила йому трьох синів, тоді коли йому хотілося самих дочок, і що з нею він, Тарас, властиво, не відомо чому, одружився, бож попри тілесну близькість, вони так і залишилися цілком чужі одне одному, і то не так з Ольжиної провини, як внаслідок його власного, просто таки незбагненного заціпеніння, яке на кілька років паралізувало йому чуття й мозок і яке виникло в ньому тієї миті, як грубий Янус разом із Федором стяг його з коня, що, може, тільки завдяки його, Тарасовій, зневірі, обернувся на хитке риштування, оскільки, почувши голоси грубого Януса й Федора, він, Тарас, замість не дозволити їм ні на секунду оглушити себе так званою дійсністю, цим одразу ж запхав себе в сиричуватий мішок, з якого лише згодом з не абиякими труднощами вивільнився, бож хіба не з тієї секундної його, Тарасової, недоумкуватости все й почалося? — а зовсім не з вістки про Діянину смерть напередодні його весілля з Ольгою, котрої він так ніколи й не полюбив, може, й справді з тієї причини, що попервах надто часто повертався думками до тітки, що її нагло спіткала смерть ніби тільки на те, аби вістка про цю втрату ропухою засіла в Тарасовому мозку, протягом кількох років притлумлюючи його отруйним припущенням, що й на нього, Тараса, чигає смерть під автомобільними колесами, інакше чому б це Діяна, вправний і досвідчений водій, виїхавши з бічної вулиці, як це вона безліч разів виїжджала, навіть якби там зненацька й поміняли дорожні знаки, раптом не помітила, як цього колись не помітив й Овсій Михасюк, обоє найдорожчі істоти в його, Тарасовому, житті, а такий збіг надто скидався на те, що всім Михасюкам, а отже й Тарасові, судилося вмирати ґвалтовною смертю, — не помітила вантажника, який з розгону й налетів на неї і на її подарунки, що їх вона везла Ользі й Тарасові, — смерть, у яку він, Тарас, спочатку просто не повірив, настільки виглядало немисленним, що тітка, котра, здавалося, вічно житиме, як це вона, зрештою, й жила в Тарасовому серці, байдуже, що Діяна, ніби корячися наказові згори, і відступила його, Тараса, Ользі, — отак нагло загине, хоча з часом ця жорстока безглуздість дедалі більше скидалася на, звісно, досить своєрідну, з погляду вічности, може, й доцільну, ласку Провидіння, яке, жаліючи тітку, поквапилося передчасно забрати її до себе, аби вона не бачила, як сили мороку, послуговуючися руками звичайнісіньких робітників, котрі й гадки не мали, кому вони догоджають, законно руйнують її рококовий сад, прокладаючи автостраду, що чомусь мусіла пролягти саме через тітчину садибу, оскільки обидві Діянині дочки не схотіли судитися з державою, надто хутко задовольнившися грошовим відшкодуванням, а Петрусь був тоді ще надто малий, щоб тому, окрім моря сліз, істотно протидіяти, внаслідок чого втратила сенс і тітчина духівниця, в якій Діяна Рибачук заповідала Тарасові за щомісяця виплачувану не надто велику, але й не малу винагороду, пильнувати її садиби, доки Петрусеві сповниться ЗО років, не припускаючи, як швидко все, чим вона жила, піде з вітром, який трусонув і Тарасом, змусивши його тоді, хоч і не надовго, замислитися над тим, чи вищі сили, бува, не заповзялися цим знищенням унаочнити йому, Тарасові, мовляв, усе, до чого людина прив’язується душею, рано чи пізно неминуче йде з вітром, однак людині не вільно зневірюватися перед цією нібито безпросвітною безвихіддю з тієї причини, що людина ніколи не стане людиною, якщо вона до останнього віддиху не боротиметься з цим вітром, на випаленому камені й серед пустелі щоразу поновно насаджуючи сади й зводячи житло навіть тоді, коли все навколо виглядає марним і навіки втраченим, як це й виглядало, коли він, Тарас, після операції нирки вийшовши з лікарні, де його старанно відгороджували від лихих новин, надто пізно довідався про знищення Діяниного саду, звідки йому не пощастило вирятувати навіть жодної Діяниної скульптури, що їх тітчини дочки вважали дивацьким, надто громіздким і безвартісним непотребом, по котрому й пройшлися гусениці бульдозерів, оскільки скло не надавалося бодай на металобрухт, на який Діянині нащадки поспішили віддати мосяжну браму з сонетами Верховинця, так наче крізь мозки й душі Діяниних дочок мстився хаос, скориставшися смертю тітки, щоб зірвати з себе вуздечку, котру Діяна Рибачук накинула на нього і котру тепер, своєю чергою, звісно, на свій лад, мав навчитися накидувати на хаос і він, Тарас, справжній, окрім Петрусика, єдиний Діянин спадкоємець, хоча для того, аби він, Тарас, збагнув цю просту, зрештою, стільки разів повторювану самою Діяною, істину, яка йому, Тарасові, так пізно відкрилася, треба було, щоб і тітка померла, і щоб її садибу знищили, і щоб самого Тараса життя дещицю, щоправда, інакше, ніж у радянській хребтотрощильні, прогаратало по вирвах, серед яких він, Тарас, нарешті й угледів свою стежину), після того, як він, з легкої руки Захара Мізка, послуговуючися звичайною кленовою паличкою, заходився відшукувати воду (а тоді й метали, що виявилося для нього негаданою стежкою до самого себе, бож завдяки тому відшукуванню, до котрого він вдався більше заради сміху, ніж із цікавости, ні на мить не припускаючи, що він у тому колись зовсім поважно вправлятиметься, — в ньому самому прокинулися ті джерела й душевні поклади, про які він і гадки не мав, що вони в ньому існують), а зокрема після того, як він, Тарас, остаточно оселився в Сан-Франсіско, йому здавалося, що всі пізніші ускладнення: і те, що Ольга забрала дітей до себе, і те, що він, Тарас, роками товкся, як Марко по пеклу, стало міняючи помешкання й працю, яка його пригноблювала, й мандруюючи з міста до міста, із штату до штату й перегодя щиро дивуючися Ользі, чого вона його, Тараса, одразу не кинула, бо з нього був кепський чоловік, і не надто вирозумілий батько просто тому, що він, Тарас, наче існував, а водночас його й не було, — всі ці ускладнення виникли навіть не так з тієї причини, що тоді в ресторані при школі верхової їзди він, Тарас, запросив Ольгу до танцю, — чи то з фальшиво зрозумілої ввічливости супроти грубого Івана-Януса, чи то з огиди, що той усе ще мне в руці надиво живущу рибу, вимахуючи нею через стіл і без угаву повторюючи, що він зараз віддасть її кельнерові, аби той засмажив її для Тараса, попри те, що він, Тарас, категорично відмовився від їжі, сказавши, що тільки питиме, і то виключно мінеральну воду, — як радше тому, що він, замість послати Януса під три чорти, наче вві сні, пішов слідом за ним до ресторану, чого він, Тарас, як то виявилося пізніше, за жодних обставин не смів чинити, бож саме цим він і прочинив двері хаосові, який тоді й пометеляв ним на всі заставки, аж поки він, Тарас, запізнавшися з Мізком, трохи прочумався й нарешті зіп’явся на рівні ноги, байдуже що від цього розлетілося на друзки і його подружнє життя, і деякі його власні досить суттєві настанови, і йому довелося починати з цілковитої порожнечі, хоча він, Тарас, коли почув голос тітки, що обіцяла відвезти його додому, перебував майже біля мети, від якої почав чимдуж віддалятися тієї миті, як дав себе стягти вниз і ще цілком притлумленого привести до ресторану при школі верхової їзди, де він, Тарас, познайомившися з Ольгою й міркуючи про своє, а цим самим і не усвідомлюючи, до чого все це призведе, наче підкиненим язиком запросив дівчину до танцю на тісному новоявленому танцювальному майданчику на місці знятої покришки з пивного чана, де вивертали собі суголоби дві розкуштрані і дві стрижені із від чола до потилиці пофарбованим і старанно повалкованим на чорні й жовті скибки волосся пари, що й розпочали бійку.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”