Приклад 1:
На що звернули вони увагу, коли входили лід склепіння базиліки Сан Марко? На бронзову браму з левиними головами; на потрійну різьблену арку, що замикає портал і несе на собі землю, море та символічних звірів, якими є бики і Грифони; на мозаїку зі Страшним Судом; на Христа-виноградаря в оточенні пророків; на тріюмфальну квадригу, знов таки бронзову і потьмянілу; особисто Перфецький звернув увагу на двох ПЕРВЕРЗІЯ 7 2 рибалок у човні та борсання кам’яних риб у глибинах під ними, на з’яву ангела перед святим Марком-євангелістом уві сні його, на засмаглу теплу смугу Адиної шиї, що відкрилася після опускання плащового коміра, на всю цю безмежність, перенасиченість, неосяжність.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 2:
Та і як міг він пояснити Журавському, що він, Лужний, рветься грати в шахи з Мироненком, коли з Івана Харитоновича був дуже слабий шахіст, який до того ще й сердився, як програвав, змушуючи свого партнера продовжувати гру доти, доки він, Мироненко, не виходив переможцем, навіть якби це й тривало до ранку, і йому, Лужному, щоразу доводилося хитрувати, щоб в останній партії шахів непомітно за всіма правилами, інакше Мироненко ще забаскаличився б, піддатися хворому на серце, м’якому й сумирному травоїдові, котрого програна партія в шахи обертана на кровожерного мстивого маніяка, якого він, Лужний, мусів одразу ж задобрювати новою партією в шахи, подумки благаючи Всевишнього, аби він зглянувся над ним, Лужним, і вчинив так, щоб Мироненко одбіг зацікавлення до гри в шахи, оскільки він сам, Лужний, з огляду на те особливе становище, в яке його вманеврували взаємини з Мироненком, не зважувався послати лід три чорти слабака-шахіста з тієї причини, що коли він, Лужний, лід якимось важливим чи незначущим приводом відмовлявся йти до завжди гостинних Мироненків, аби уникнути обтяжливої, а часами аж ненависної гри в шахи з Іваном Харитоновичем, із ним, Лужним, негайно траплялися надто дивні пригоди, хоча він і твердив собі, що такий збіг обставин випадковий, бож, далебі, виключена річ, аби те, що з ним, Лужним, приключалося, справді мало прямий взаємозв’язок із його, Лужного, грою в шахи з Мироненком. А втім, незалежно від того, чи він, Лужний, щось казав собі, чи ні, незалежно від того, чи те, що йому приключалося, трималося купи, а чи розлазилося найдикішими припущеннями, одне єдине залишалося незмінним фактом: вистачало йому, Лужному, відмовитися від гостини в Мироненків із самозрозумілою неуникненною грою в шахи з Іваном Харитоновичем, як на нього, Лужного, починали сипатися нещастя: то його мало не зарізали в Брукліні, коли він, замість остогидлої гри в шахи з Мироненком, подався відвідати Тараса Терлухівського, то він, не знати й як, втелющився в бійку з лорторіканцями, то на сходах у метро він спіткнувся й зламав ногу, то ще іншого разу потрапив у стрілянину в Гарлемі й куля прошила йому легені, мало не поклавши край його тоді ще не надто й довгому існуванню, — врешті-решт він, Лужний, не витримав і якось натякнув Іванові Харитоновичу, чи той, бува, не насилає на нього, Лужного, особливо злісних випромінювань, бо це справді вже казнащо діється, але у відповідь на це Мироненко так подивився на нього, Лужного, що йому одразу ж заціпило далі наполягати на цій темі, оскільки тієї миті, як він, Лужний, глянув у водянисто-сірі Мироненкові очі, де вочевидь лрисмоктками восьминога промайнув добре відчутний сумнів, чи він, Лужний, як це вряди-годи трапляється з самітниками й старими кавалерами, хоча він, Лужний, тоді ще не належав до старих, не з’їхав, бува, з глузду, — його, Лужного, — наче хто викресав полум’я в мозку, — уперше пронизав здогад: а що коли всі ці нібито безглузді пов’язання — лише ознака, що доля береже його, Лужного, як тільки може, і на той час, як насувається якесь лихо, що загрожує його, Лужного, життю, жене його, нетямущого віслюка, грати в шахи з Мироненком, котрого вона, доля, з незбагненної примхи (а втім, хіба їй того не вільно?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
— однак попри те, що його мозок працював за всіма правилами, без жодних перебоїв чи перескоків, він, Лужний, зовсім чітко побачив, як просто з-лід рук Позенка, який схвильовано жестикулював, дедалі голосніше оповідаючи про невидимо існуючі континенти, про котрі він, Лужний, лише одним вухом слухав, оскільки його вже тоді занепокоїв ні на що не подібний, важкий, а заразом і наче сліпучо подіркований рапавий звук, що, видовжуючися, дедалі наполегливіше пересилював музику й людські голоси, — просто з-лід рук Позенка, точніше, з-лід його правого ліктя, що вряди-годи затуляв вигляд на залю, він, Лужний, побачив, як млинцями в рурочки згорнулися стіни й на місці танцювальної залі, прикрашеної сріблястими Гірляндами, кольоровими стрічками, блискітками й гофрованими ліхтариками, на всю глибину буття, яке раптом розчахнулося до найменших закутин, розпочався Страшний Суд, байдуже, що попервах він, Лужний, не одразу й второпав, що ж воно насправді діється. Він лише постеріг: там, де щойно танцювали масковані пари, на всі боки зоряного, безмісячного неба, а також на всю поцятковану семафорними світлами землю, нізвідки вичвіркнули, розтягуючися гармонією, нескінченні сходи, кожен приступець — глибока, м’яка ванна, що, виопуклюючися в остаточну форму, застигала на лету, і в ванні, де вже бовталася вода й на боки летіли кусні мильної піни, сиділи, щойно олрисутнившися, розпарені, рожевощокі з набряклими вишневими устами коротко вборідковані ніжнолиці молодики, з’єднані в одне тіло на подобу банана, яке вони марно силкувалися розірвати, щоб, роз’єднавшися, видобути зі спільного тулуба кожен свої ноги й помчати до інших ванн, з-лід яких просто в обличчя виклубочувалася пара, як у фінській лазні, куди він, Лужний, свого часу вчащав у Нью-Йорку, не так лікуючи летючий ревматизм, набутий у Сибіру й зміцнений у Монте-Кассіно, як супроводжуючи Степана Верещагу, — тобто це й була лазня, лише всесвітніх розмірів, оскільки і небо, і земля складалися з суцільних ванн, ночов, мисок і кадовбів із гарячою водою, де парилися, час від часу підскакуючи й періщачи себе віниками або шатирячися мачулами, чоловіки й жінки, більшість яких вільною рукою відштовхували набік власні обличчя, що фартухами сягали колін, і з-під обличчя-тулуба визирали тільки маслакуваті ноги, на відміну від інших людських істот поруч, що юрмилися біля невеликих басейнів з окропом і що складалися з самого черева, на котрому не більша за сливу виднілася втиснена клюцкою до середини голова й на боках куцими стяжечками теліпалися руки й ноги, а трохи поодаль, приблизно на рівні люстри, що зникла разом із танцювальною залею й рештою Народного Дому, залишивши від себе прозору плівку, звідки вряди-годи виникали продовгасті порхавкоподібні бульбашки завбільшки з шафу, від котрих хутко ширшала світобудова, — височів мармуровий стіл-саркофаг, захаращений живими селезінками, очима, ребрами, кишками, сечовими міхурами, горлами й ступнями, і ця маса, кожен орган окремо, не лише ворушилася й дихала, а й мислила, бож він, Лужний, виразно бачив, що вона мислить, хоч це й не маніфестувалося жодною видимою ознакою, а потім на повів, що реґулярно, як маятник, щокілька хвилин дмухав із надр світобудови, — здіймалася циліндричними вихорцями, які після двох, трьох закрутів, оберталися на людину, котра одразу стрімголов, з меншим чи більшим підскоком на кшталт кенґуру, мчала до найближчої ванни, шукаючи вільного місця, наче від того залежав порятунок душі, а коли вільної ванни не знаходилося, пробувала на ґвалт втиснутися до тих, що вже парилися, абож хапалася за кадовби чи навіть полумиски з окропом, поспіхом миючися і з жахом оглядаючися на чорних невеликих куріпок, в яких замість пазурів розкривалися вогняні парасолики, що ними куріпки, сівши на людину, випалювали тіло, на яке вже й так велетенські сурми, замість звуку, видмухували сірчану пару, крізь котру він, Лужний, далеко внизу розгледів дощенту спалені міста з залишками остовів від хмаросягів й купами цементних галушок, що вже розвіювалися пилом, і тієї ж миті, як він, Лужний, усвідомив, що став свідком воскресіння, а тим самим і остаточної винагороди й покарання живих і мертвих, йому одразу ж ударив у ніс трупний сморід, який проте ширився не від зруйнованих міст унизу, а від ванн, ночов, басейнів і кадовбів, де так ретельно милися голі, шатирячи себе щітками, губками, мачулами, а то й скреблами з дедалі розпачливішою запопадливістю, аж дехто виривав у сусіда зайвий цебер окропу, щоб відмити з себе пекельний, трупний запах, який струмував, як це щойно тепер помітив Лужний, дарма що назовні це нічим особливим не проявлялося, — струмував не з тіла, а з душі, сповнюючи жахом тих, що милися, бо як остаточно роздивився Лужний (в очах ніби відсунули заслінку), поміж ваннами, ночвами, басейнами, кадовбами, цебриками, баняками й мисками, — на тюленячих ластах чалапала сліпа потвора-куб, заввишки з триповерховий будинок, з усіх боків устаткована суцільним короповим ротом, що ним потвора висьорбувала людей із ванн, ночов, басейнів і діжок, керуючися вочевидь лише нюхом, тому що того самотника, котрий поміж ваннами й басейнами, не кваплячися, простував угору серед уселенського гармидеру, або той невеличкий гурт жінок і чоловіків, в яких замість тіла на кістяку й голих ребрах висіли продовгасті грудки кривавого болота, ширячи дедалі сильніший яблуневий запах, котрий, як це миттю зміркував Лужний, міг виструмовувати лише з душі, виповненої особливо добрими вчинками, а не з гнилої понівеченої плоті, — потвора старанно, і то навдивовижу звинно обминала, то звужуючися, то розширюючися й ніби вся нараз переливаючися в один велечезний ґудзь набік, то підносячи догори блискавкою, як на шарнірах, миттю сплющене черево, безпомилково йдучи тільки на трупний сморід, — поведінка, яка, звісно, не забарилася в ньому, Лужному, обернути каламутний, ледве вловний здогад на кришталеву певність, що сам Господь на порозі Страшного Суду, котрий всюдисущою лазнею виповнив усесвіт, перш ніж вимовити остаточний присуд, з великого милосердя надав грішниками ще останню можливість, за допомогою нехай і якої мікроскопічної скіпочки добра, якщо людина спроможеться з усіх своїх вчинків протягом життя нашкребти бодай цю скіпочку, відмити гріхи, які трупним смородом принаджували пекельну потвору-жеруна, — і щойно він, Лужний, це зважив, як ніби на підтвердження його міркувань у самому центрі світобудови, вияснілої раптом до найвіддаленішої мачини, виснувався курячий жовток, що, на очах випульсовуючи клуби вогняної вермишелі, розростався дедалі грубшими колами, аж поки затулив собою потвору-куб, грішників, циклопічні сурми, що видмухували сірчану пару, весь світ і всю свідомість, і тоді він, Лужний, крізь палющі вихори у всепоглинальному жовтку, що всмоктував у себе назад усе буття і що зараз у ньому слідом за довкіллям, яке на очах розматеріялізовувалося, мала щезнути і його, Лужного, смертна подоба, угледів Усевишнього.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
