Приклад 1:
Про опублікування перекладів, звісно, не могло бути й мови, і вони так і лишилися лежати в старій течці. Оприлюднила їх тільки через тридцять років[4] як своєрідний спогад про не таке давнє минуле.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
І, кажучи це, вона усміхнулася, вийняла з повітря гребінь із дуже високою спинкою й довгими, наче алюмінієвими зубцями й заходилася вичісувати з волосся слимаків, які від дотику гребеня спалахували бузковими німбиками, наполовину перетворюючися на бульбашки з піни й неймовірно при тому видовжуючися, і тоді він, Євстафій, зовсім чітко, от так, як тепер перед собою Коновченка, побачив, що з-під зубців гребеня його нареченої випливає широчезна ріка, хоча на ній видно, що це не сама вода, а вода-волосся, понизане щораз більшими, деякі з кулак, а деякі з горщик, слимаками, — волосся, яке раптом стає піщаним дном, і цим дном він, Євстафій, як на крилах, виходить з полону, водночас залишаючися лежати на спині поблизу намету в таборі військовополонених у Беллярії, тобто не лежати, а, як стій, схоплюється на ноги й біжить до Коновченка, єдиного чоловіка, якому він, Євстафій, ще зважується, не ризикуючи бути висміяним, розповісти, що йому приключилося, а головне, спитати, чи така з’ява віщує радість і близьке звільнення, а чи, боронь Боже, нове лихо, хоча він, Коновченко, визнавався на цьому не ліпше, ніж Євстафій, котрого він, Коновченко, очевидна річ, заспокоїв, як міг, піддавши хлопцеві надії, як це колись йому самому за дещо інших обставин серед навколишньої душевної пітьми не раз одним єдиним лагідним словом піддавала надії й віри у, здавалося, назавжди випалені з людського серця диявольською ратицею добро й справедливість його далека родичка, незабутня самотниця з джерельною, відважною душею, тітка Настя, що якимось чудом розшукала його, Коновченка (про що тітка ніколи не згадувала, і тому він, Коновченко, щойно напередодні мобілізації до армії випадково довідався, що тітка за часів штучного голоду, працюючи відповідно до коливань часу, вчителькою, прибиральницею, касиром, слюсарем, листоношею, бактеріологом, сторожем і ветеринаром, де тільки могла, а часто де й не могла, вирятовувала таких безпритульних сиріт, як він, із дитдомів і, не боячися самій потрапити за це на Соловки, під виглядом перевиховування, влаштовувала малолітніх недобитків до родин, котрі, втративши чи не мавши взагалі, власних дітей, брали чужих за своїх, як це взяла тітка Настя його, Коновченка), натоді просто Васька чи по- тітчиному Івасика, а в дійсності вже дике зацьковане одинадцятирічне вовчення, котре у тридцять третьому році після голодної смерти батьків, що викосила все село, замість опинитися на цвинтарі (може, тому, що , заки вмерти, веліла йому йти, не спиняючися, куди очі дивляться), разом зі здичавілою ватагою таких, як він (менші вмирали), підлітків, що від жаху втекли з села й пристали до дитячих банд, якими тоді кишіла планомірно вимордовувана Україна, прибився до дитдому, звідки він, Конов- ченко, кілька разів виривався й куди його знову запроторювали, аж поки його звідти назавжди вирвала тітка Настя, яка своєю несусвітенною лагідністю, що походила не від безвольних немощів, котрі за безправ’я обертаються на зло, а від великої внутрішньої зібраности й сили, притаманної праведникам, на яких тільки й тримається світ, знову повернула йому, Коновченкові, людську подобу, роздмухавши йому в грудях жарину, котра, ніби незалежно від його, Коновченкової, волі й настрою, змушувала його (щоправда, вже після того, як замордували тітку Настю) терпляче (він, Коновченко, й сам не знав, звідки в нього ця терплячість, якої в нього доти не було) вислуховувати чужі жалі й давати, якщо й не надто розумні, проте завжди щирі й співчутливі поради (тобто, звісно, не поради, а просто тепле слово до людини, аби вона відчула, що вона не в пустелі й не серед голодних вовків, а він, Коновченко, на власному досвіді пересвідчився: інколи вистачало єдиного натяку, щоб порятувати людину), цим ніби сплачуючи борг незабутній, скільки він, Коновченко, пам’ятав, сивій, наче вона вже сивою й прийшла на світ, хоча й по-молодому невтомній, над усе любленій, ріднішій за рідну матір, тітці Насті, яку за дев’ятнадцять днів до приходу німців до Києва на Западинці застрілили енкаведівці, оголосивши тітку шпигункою й диверсанткою за те, що вона півгодини після запровадженого в Києві комендантського часу на прохання знайомих, які мусіли затриматися на ніч на Подолі, на прохання доглянути їхніх п’яти й семирічних дітей, скорочуючи шлях, поспішала навпростець до хати, де чекали малюки по той бік яру, повз садибу на горі, зайняту енкаведівцями, що, задля піднесення комуністичної моралі, захитаної на проклятущій, усе ще не досить випаленій мазепинсько-петлюрівській землі наближенням гітлерівських військ, без попередження (ворогів і бандюг не попереджають! а хіба українці не вороги радянської влади й не бандюги, котрих треба до ноги вистріляти вже за одне те, що вони, нацгади, не дмухнули, як один, слідом за важкосальними сідницями партійних медальоносців до Азії, куди лагодилися, востаннє навівши кривавий порядок, плітувати й державні носії пролетарського світла, які пустили автоматну чергу по світлій (тітка завжди ходила в світлому) спідниці диверсантки, хоча сусіди, що збіглися на стрілянину, побачивши, як тітка Настя, поранена розривними кулями поверх колін в обидві ноги, повзає по закривавленій траві, благаючи, аби її дострілили, не вичікуючи, заки з неї вицебенить остання кров, чого вгодовані представники найгуманнішого ладу в світі, звісно, не вчинили, воліючи бадьоро спостерігати, як жертва конає, — хоча сусіди з усієї околиці пробували запевняти державних убивць, що тітку Настю тут кожен знає, як облуплену, і що вона не шпигунка й не диверсантка, а давня мешканка Куренівки, мовляв, як ще зараз тітку відвезти до Куренівської лікарні й зробити переливання крови, це, може, поранену ще врятує, проте на ці дрібноміщанські зауваги розвор із надто ревних уболівальників з-поміж публіки серпоносні пильнувальники пролетарської влади гаркнули, аби всі негайно розійшлися, інакше їх тут же притягнуть до найсуворішої відповідальности за потурання німецькій шпигунці, оскільки вони, енкаведівці, око й руки єдиного неділимого Радянського Союзу, ніколи не помиляються й самі знають, хто шпигун, а хто ні, бувши управнені ліквідувати ворожий елемент, витягаючи його з усіх закамуфльованих шпар, а тут навколо й так самі шпигуни, бандюги й буржуазно-націоналістичні недобитки, які тільки й чекають на прихід німецьких орд, що сюди ніколи не прийдуть, бо цього ніколи не допустить партія й уряд на чолі з рятівником людства Йосифом Віссаріоновичем, а задля цього й треба нещадно прочищати, зокрема український народ, котрий, хоч і скільки його годуй, усе в ліс вовком дивиться, прочищати саме від таких, як оця небезпечна шпигунка, що замаскувалася личиною звичайної собі корінної обивательки тітки Насті, — у ґвалтовну смерть якої він, Коновченко, довго не міг повірити, дарма що коли він, утікши з німецького полону й підлікувавшися на селі від дизентерії, повернувся до Києва, сусіди, в котрих він розпитував про тітку, повели його нате місце, де замордовано жінку, байдуже що він, Коновченко, і без сторонньої допомоги одразу впізнав би те місце з тієї простої причини, що той кусень землі, завбільшки з велику кімнату, попри дощі, морози й спеку, спричинені зміною пір року, назавжди заріс синьою, подібною до людських жил, і вищою на добрі дві долоні від стебел навколо, неймовірно хвилястою, запашною травою, упавши в яку, він, Коновченко, кілька днів плакав, як мала дитина, щоб потім на те місце ніколи не повертатися, бо коли він, здавалося, виплакав усі сльози (адже тітка Настя була йому не лише за батька й матір, а й живим уосібленням добра, людяности й справедливости, а цим самим ніби й усім українським народом, дедалі лютіше упосліджуваним, а тепер навіть і рідною землею, на котрій він сидів, проливаючи сльози), йому здалося, ніби тітка Настя, відгорнувши набік гусячі перетинки між живими й мертвими, по- давньому похукала йому світлом у саме серце на знак, що добро невмируще і що людині не вільно аж так розпачатися з горя, слізьми однак лихові не зарадити, та й потім вона, тітка Настя, скрізь, де треба, як, зрештою, й усі ті, що, бувши колись людині близькими й дорогими, ту людину все життя супроводжують на певній віддалі, — ітиме назирцем за ним, Івасиком, її, тітки Насті, більш ніж рідною, дитиною, і, властиво, відтоді, як тітка Настя востаннє легенько поторкала йому, Коновченкові, нутро, в ньому наче повернувся в інший бік якийсь важелець, внаслідок чого йому (чомусь саме йому, а не комусь іншому) почали звіряти, інколи навіть незнайомі люди, різні таємниці й жалі, питатися порад чи просто виливати наболілу душу (щоправда, таке йому, Коновченкові, вряди-годи траплялося й раніше, проте ніколи так рясно, як після тітчиної смерти), і такі сповіді йому, Коновченкові, доводилося вислухувати не лише в Києві, Проскурові чи Львові, а й перегодя (і то найбільше) в таборі полонених у Беллярії, де він, Коновченко, намагався щиро потішити кожного, хто до нього звертався, на собі звідавши, як лікує співчутливе слово найглибші рани, коли одна людина іншій щиро бажає хоч рісочку добра, і тому йому, Коновченкові, й не повертався язик сказати, мовляв, чоловіче, йди собі геть і не питайся, що тобі робити, бо я не душпастир і хочу від чужих клопотів святий спокій, якого він, Коновченко, ніколи не мав би, якби не погоджувався вислухувати всі ті незчисленні жалі, страхи, а то й просто теревені, пересипані нісенітницями, які часто виявлялися пересторогами, що випадково застрягали в проціджу- вальній сітці свідомости, інколи не на жарт розпікаючи людину й змушуючи її шукати розради в першого-ліпшого чоловіка, що ним мимоволі ставав він, Коновченко, байдуже, чи це приключалося йому 43-го року на вдкзал і в Проскурові, коли до нього, Коновченка, раптом підсів висповідатися в убивстві власної жінки літній, досить пристойно одягнений подорожній, який пояснив поспіх свого зізнання тим, що в нього лишилося обмаль часу, оскільки за ним женуться суходільні піраньї на коліщатах, звук котрих він уже чує, й червоні щурі, які мають його живцем з’їсти, — а чи дещо перегодя у Львові, Закопаному, Фельдбаху, чи, нарешті, сорок п’ятого року в Беллярії, коли до нього, Коновченка, зверталися за порадою хлопці на подобу Євстафія Кобця чи Петра Сипка, який, невдовзі після Прокопової бійки зі смертю на беллярійському базарі, височивши його, Коновченка, насамоті, приступив до нього, благаючи не гніватися, що він Сипко, турбує його в досить делікатній справі, і, перш ніж він, Коновченко, встиг розтулити рота, заходився йому викладати, як він, Сипко, потерпає від мари, яка затялася звести його в домовину, хоча копи вголос про все це докладно розповісти сторонній людині, ці жахи можуть видатися не тільки не страшними, а й сміховинними, що, однак, ані трохи не улегшує справи, просто тому що він, Сипко, від цих, комусь, може, й смішних, а для нього нестерпних марінь, ледве панує над собою, а причина цього дедалі фатапьнішого непанування над собою те, що вже понад тиждень йому, Сипкові, щоночі сниться його покійна бабуня, яку він дуже любив і яка йому після її тихої смерти ніколи не снилася, і от тепер його, Сипка, чомусь огортає непоясненний жах, аж він не годен продихнути, й крижана млість, звісно, не від того, що йому сниться покійна бабуня, котра раптом, не знати чому, мала б заподіяти улюбленому онукові якесь зло, якого вона, ясна річ, ніколи не заподіє, а від того, що бабуня, його, Сипка, кохана бабуня, щоночі розповідає йому ту саму казку, котрої вона за життя йому ніколи не розповідала, і від тієї казки його проймає несусвітенний жах, дарма що в тому, що він, Сипко, чує й бачить уві сні, ніби нічого страшного не діється, тобто він, Сипко, просто й сам не добере, звідки той страх у нього береться і чому та казка, що її він, Сипко, ось уже тиждень щоночі снить, так його валить із ніг, хоча він, Сипко, мірою можливого, намагається взагалі не спати, що, звісно, йому кепсько вдається, бо щойно він на секунду скліпить повіки, як одразу ж чує голос бабуні, котрий ніби входить у нього, Сипка, розливаючися по тілу, однак не з’єднується з ним, а наче простує крізь нього далі, тягнучи за собою прозорі плівки його, Сипкової, душі, крізь які бабунин голос видмухує одне й те саме видиво, а саме: він, Сипко, стоїть на ґанку й дивиться на дорогу до лісу, що з нього виходить мандрівник і каже: «Добрий чоловіче, зроби мені велику послугу, прибережи до вечера ось це яйце, і я тебе щедро винагороджу».
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
Величина 0νε може з а- лежати лише від власної частоти ν осци- лятора. В такому випадку, щоб ліва част и- на даного співвідношення була функцією лише аргументу T ν , необхідно і доста тньо, щоб νεν h 0 = , де h – стала величина, яку називають сталою Планка.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
